дивись.info

Патронний голод: якою насправді є ситуація з боєприпасами в Україні

Патронний голод: якою насправді є ситуація з боєприпасами в Україні

Однією з тем засідання РНБО, що пройшло 10 липня у Києві, було оновлення боєзапасу української армії.

Зокрема на закупівлю та виробництво новітнього озброєння й військової техніки президент Петро Порошенко вважає за потрібне виділити 1,6 млрд грн. Частина коштів піде на антиснайперські комплекси. Президент наполягає й на посиленні системи радіоелектронної боротьби і системи новітніх модернізованих безпілотних літальних апаратів. Окрім того, Порошенко пропонує побудувати в Україні завод з виробництва боєприпасів за стандартами НАТО.

Майже кожне загострення ситуації на Донбасі призводить до активних дискусій щодо наявності боєприпасів в Україні. Зокрема, звучать голоси, що патронів і снарядів у країні залишилося на тиждень (місяць, півроку). І скоро наші військові будуть відбиватися від ворогів підручними засобами. На прохання Mind військовий експерт Михайло Жирохов намагався розібратися, чи має така думка під собою підстави – на прикладі боєприпасів до стрілецької зброї.

Після розпаду СРСР Україні на численних складах і базах тривалого зберігання дісталися величезні запаси техніки і боєприпасів – набагато більші, ніж іншим республікам (окрім РРФСР). Пов’язано це було, перш за все, з радянською стратегією війни з НАТО, у рамках якої територія УРСР розглядалася як джерело підживлення ударного кулака, що розташовувався в Східній Європі. Це були запаси трьох військових округів: двох – «першої лінії» (Прикарпатського та Одеського), забезпечених снарядами і патронами за вищою категорією, а також мобілізаційного Київського округу, який лише трохи відставав у цьому відношенні від двох інших.

За деякими оцінками, загалом на літо 1991 року в Україні залишилося тільки боєприпасів для різних артилерійських систем і РСЗВ виробництва 1950–1990-х років 1,9–2,1 млн тонн (для розуміння: один снаряд для системи «Град» важить близько 100 кг, а звичайна 82-мм міна – трохи більше 3 кг).

Оцінити масштаби наявності боєприпасів для стрілецької зброї було взагалі не можливо через відносний хаос у штабних документах. Причиною цього можна назвати виведення в 1989–1991 роках з Німеччини та Угорщини великої кількості військових частин. Боєприпаси вагонами звозили на  численні склади по всій Україні. Причому коли не вистачало спеціалізованих сховищ, повним ходом використовували  будь-які приміщення. Так, снаряди і патрони почали звозити в Прилуки, де базувався полк дальньої авіації на Ту-160 і були склади під величезні 5-тонні авіабомби.

Таким чином, реально оцінити точну кількість боєприпасів на території України на весну 2014 року за  відкритими джерелами практично неможливо. Потрібно врахувати величезну кількість чинників: відсоток «прострочених» боєприпасів, активний експорт, а також природне зменшення – крім нечисленних в ті роки навчань, були ще й пожежі на артилерійських складах, наприклад, у тій самій Новобогданівці.

Однак якщо казати про патрони, то їх було дуже багато: на озброєнні офіційно перебували пістолетні 5,45х18 МПЦ і 9х18 до пістолетів Макарова, автоматні 7,62х39 і 5,45х39, гвинтівково-кулеметні 7,62х54R і кулеметні великокаліберні патрони 12,7х108 і 14,5х114. Крім того, на українських складах була велика кількість патронів для пістолетів і пістолетів-кулеметів 7,62х25 ТТ і револьверних 7,62х38R системи «Наган».

Причому боєприпасів було так багато, що пропажу зі складів 50 млн патронів калібру 7,62 мм просто «не помітили». Йдеться про гучну справу з вантажем для Ефіопії. Ще у 2000 році Міноборони передало компанії «Укрспецекспорт» партію патронів для виконання контракту з африканською країною. Однак на експорт наклали ембарго, і патрони залишилися на складі морського порту «Октябрськ» в Миколаєві. Кинулися лише восени 2014 року, коли виявилося, що половина ящиків безслідно зникла, а на відкритих майданчиках порту 14 000 ящиків з патронами просто заіржавіли. Решту придатних патронів просто передали в армію, заразом відкривши кримінальну справу «за фактом службової недбалості посадових осіб Міноборони, які повинні були вести облік цих боєприпасів і організувати їхнє повернення в разі залишення без реалізації» (його результатів у відкритих джерелах немає і понині).

Через явно надлишкову кількість патронів фактично в країні не займалися їхнім виробництвом. Патронний завод у Луганську, побудований ще за часів  Російської імперії, у 1895 році, до початку 2000-х фактично було втрачено. Ще з кінця 1980-х він почав переходити на випуск «мирної» продукції – мисливських патронів. Потім у період кризи 1990-х років керівництво Луганського верстатобудівного заводу (так він називався за радянських часів) намагалося заробляти шляхом здачі в металобрухт деякого виробничого обладнання та продажу за кордон частини спеціального обладнання – за демпінговими цінами через компанії-спецекспортери.

Так, для поставок до Іраку в 1998–2002 роках використовувалися мобілізаційні потужності підприємства, що зберігаються на «особливий період». Ці потужності з порушенням відповідних процедур було забраковано, з верстатів і устаткування збиті, зрізані та спиляні номери, країна і рік виготовлення, а також інші розпізнавальні клейма, зняті з обліку і експортовані.

Для вирішення питань, пов’язаних з монтажем обладнання, налагодженням ліній і здачею цеху з  виготовлення патронів до автомата Калашникова калібру 7,62 мм «під ключ», до Іраку протягом двох років виїжджали близько 30 фахівців заводу. Процес оформлення працівників заводу за кордон здійснювався в режимі високої секретності. Перш за все, усі робітники і фахівці,  що бажали поїхати за кордон, були змушені звільнитися з підприємства. Закордонні паспорти вони оформляли як приватні особи, візи їм видавалися для поїздки до Сирії або Йорданії. Жодних договорів або контрактів на роботу, якою вони займалися в Іраку, з ними не укладалося.

Навіть більше, у липні 1998 року було порушено справу про банкрутство заводу, після чого Луганський верстатобудівний потрапив у приватні руки – компанію ЗАТ «Брінкфорд», що належить Давиду Жванії. До 2014-го підприємство вкрай обмеженими партіями випускало спортивно-мисливські патрони калібрів 9х18, 9х19, 5,45х39, 5,56х45 (.223 Remington) і 7,62х39 як для поставок на внутрішній ринок, так і за кордон (відомо про контракти з Грузією). При цьому їхня якість залишала бажати кращого.

Мабуть, тому при МВС було організовано власне підприємство зі спорядження патронів – НВО «Форт», що серед іншого «випускало» (вірніше сказати, збирало) патрони радянського калібру – 9х18 для пістолета Макарова.

Отже Україна на момент анексії Криму і початку війни на Донбасі мала колосальні запаси боєприпасів до стрілецької зброї. Зрозуміло, що в ході війни були втрати – щось потрапило до росіян під час захоплення Криму, щось було втрачено при бойових діях 2014–2015 років, однак говорити про те, що наразі склалася критична ситуація із забезпеченням боєприпасами, просто некоректно.

На бойових позиціях відчувається брак боєприпасів, але певних типів – снайперських, бронебійних тощо. Справа в тому, що в хаосі початку війни зі складів видавали все, що можливо, не особливо розбираючись у маркуваннях.

Є проблема з недостатньою кількістю боєприпасів калібру 5,45 мм. На складах в основному знаходилися патрони калібру 7,62 мм – автомати Калашникова цього калібру офіційно були зняті з озброєння Радянської армії, і це був мобілізаційний зразок на випадок повноцінної війни із Заходом і розгортання сотень нових полків і дивізій. Але говорити про те, що все пропало, не можна.

Інше питання – забезпечення ЗСУ боєприпасами до стрілецької зброї в довгостроковій перспективі. Тих боєприпасів, що зберігаються на складах, за тієї інтенсивності, яку демонстрували бойові дії на Донбасі, вистачить ще дуже надовго. Втім, запаси все-таки треба поповнювати.

Але тут виникають проблеми насамперед концептуального характеру – яка армія в майбутньому бачиться політичному керівництву. У будь-якому випадку, очевидно, що курс узятий на НАТО. Однак зрозуміло і те, що до введення стандартів НАТО нам доведеться ще якийсь час використовувати зброю радянського зразка. Тобто необхідно налагоджувати повноцінне виробництво боєприпасів не тільки мінімально необхідних традиційних радянських калібрів – 9х18, 5,45х39, 7,62х39, 7,62х54R, 12,7×108 і 14,5х114, але і патронів західного зразка, яких уже сьогодні потребують силові структури (а крім армії є ще МВС, СБУ, Держприкордонслужба) –  9х19, 5,56х45, 7,62х51, .338 Lapua Magnum, .50 BMG (12,7×99).

Здавалося б, мета поставлена, проте з реалізацією проекту будівництва патронного заводу ситуація склалася непроста: від складнощів об’єктивної оцінки стратегічної значущості, терміновості та переліку виробничих завдань майбутнього заводу до низького рівня мотивації чиновників і популізму політиків.

Крім того, не можна не помітити, що для реалізації патронного проекту вишикувалася буквально черга бажаючих – у ЗМІ з посиланням на керівництво «Укроборонпрому» згадувалися лише окремі фірми, що мають відношення до проекту: американська АТК, французька Manurhin, німецька Fritz Werner, канадська Waterbury Farrel спільно з українсько-британською фірмою Stiletto Systems Ltd.

Усі ці компанії мають практично однакові переваги для роботи на українському ринку: великий досвід, успішно реалізовані проекти та перевірені часом технологічні рішення. Проте, у разі європейських компаній реальною проблемою для співпраці є отримання національної ліцензії на постачання патронного обладнання в Україну. Адже його можна віднести до летальної зброї, а до її постачання західні країни ставляться вкрай обережно, навіть не дивлячись на всю антиросійську риторику останнього часу.

Яким шляхом у справі забезпечення армії патронами піде Україна – вирішувати нашим політикам і військовим. Та хочеться вірити, що дуже скоро буде реалізований проект будівництва одного (або навіть декількох) заводів, що дозволить у довгостроковій перспективі закрити потреби нашої армії та навіть вийти на світовий ринок.

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама

Реклама