Історія однієї людини може розповісти про цілу епоху, - Олеся Яремчук про художній репортаж

Художній репортаж - це цікаво, це корисно, це на часі.

Оскільки говорити про цей жанр стали не так давно, платформ для його висвітлення є порівняно небагато, а також видавництв, які спеціалізуються на художньому репортажі. Про феномен художнього репортажу, про те, як журналістові зрозуміти своїх героїв та зробити текст живим, а також про нові проекти ІА Дивись.info поспілкувалася з лауреаткою конкурсу художнього репортажу «Самовидець», очільницею новоспеченого видавництва «Човен» Олесею Яремчук.

«Перший мій журналістський досвід я отримала у газеті «День» у відділі міжнародної політики, там почала писати. Згодом відчула, що хочу ще їздити, вчитися: потрапила на навчальний курс у Мюнхен, була гостьовим редактором у гамбурзькій газеті, потім вступила в аспірантуру, яку здійснювала частково у Львові, частково у Відні. Протягом всього цього часу я шукала ключі, шукала те, що мені найбільш близьке. Журналістика дає великий простір для вибору та розвитку, але з часом я втомилася від офіційних декларацій політиків та варіантів їх розтлумачення. Мене зацікавив репортаж, бо це про історії простих людей. Мені завжди хочеться бути ближче до співрозмовника».

Читайте також: Ця книга — дзеркало настроїв, які існують в Україні, — польська письменниця про збірку «Вбити дракона. Українські революції»

Вникнути в історію людини

Журналістка розповідає, що першим її художнім репортажем став тест про шпиталь для військових у Гамбурзі: «Текст, над яким я довго працювала і який можна назвати художнім репортажем, був написаний під час мого стажування у Гамбурзі. За збігом обставин я познайомилася з волонтерами, які допомагали важкопораненим військовим у шпиталі. Це був 2014 рік, розгоралася війна, ми всі були як жива рана і кожен намагався робити що міг. Я почала відвідувати лікарню з волонтерами, а після двох місяців спілкування зрозуміла, що хочу написати історію про хлопців, які перебували на лікуванні. Вони насправді неймовірні – їхня мужність та вміння пережити найскладніше просто вражали. Їх було четверо і всі дуже різні – один доброволець, інший пішов просто за контрактом, був такий, який під час Майдану стояв по інший бік барикад.

Всі дуже різні, але водночас їхні долі показують, наскільки складною і болючою є українська реальність. Я так і назвала текст – «Рани». Часом було важко стриматись, аби не почати когось переконувати та нав’язувати своє бачення щодо ситуації країні, як от із працівником внутрішніх справ, що був проти Майдану. Але я його не засуджувала, а навпаки старалася зрозуміти. У цьому і є особлива цінність художнього репортажу, що навіть якщо є якісь особисті упередження, треба вникнути в історію і зрозуміти людину».

[dyvys_blockqoute text="Для хорошого репортажу відкритість необхідна. Як сказала Катажина Квятковська-Москалевич, репортаж - це короткотривала, але дуже щира дружба" author="Олеся Яремчук"]

Втім, як зауважує Олеся, у художньому репортажі існує також небезпека «злиття з героєм»: «Але для хорошого репортажу відкритість необхідна. Як сказала Катажина Квятковська-Москалевич, репортаж – це короткотривала, але дуже щира дружба. Тому що герой відкриває «чужій» людині сокровенні речі. Я відчуваю, що багато в чому живу потім історіями цих героїв, і навіть після опублікування текстів їхні емоції ходять за мною. Важко відпустити. А відпустити до кінця, мабуть, неможливо».

Художній репортаж в Україні не надто розвинений, однак у світовому контексті його доволі часто і успішно практикують журналісти в різних країнах. Олеся Яремчук розповідає, у кого з майстрів жанру можна повчитись:

«Якщо говорити про класику, то це, мабуть, Ганна Кралль. Це відома польська репортерка. Ми більше знаємо про Ришарда Капусцінського, аніж про неї, але її репортажі теж дуже важливі. Цього року її книжки вийдуть в українському перекладі Остапа Сливинського у видавництві «Темпора». З молодшого покоління – це Вітольд Шабловський. В мене була змога з ним спільно працювати над одним текстом. Ми їздили у села в Україні та Польщі, в результаті чого постав репортаж «Врятовані». Це було всього кілька виїздів, але у Вітольда я навчилася, як працювати на місці. Для мене було загадкою, як це - приїжджаєш у якесь село, і що далі? Куди йти, з ким розмовляти?

Вітольд показав важливість складної логістики, як справлятися із непередбачуваними речами. Загалом про вплив не можу сказати конкретно – я багато читаю і, мабуть, кожна з цих книжок залишає свій слід, але як каже Маріанна Кіяновська, прочитане – як борозни, які потім заповнюєш вже власними смислами».

Особливості жанру

«Це насправді складний жанр, який вимагає великого ресурсу у плані часу, фінансів. Години розшифровок, - ділиться Олеся. -  Є репортери, які не записують на диктофон, але для мене є важливою точність. Часом людей важко розговорити, але я не намагаюся якось витягнути інформацію. Я не буду допитуватися, коли людина говорити не хоче. Були випадки, коли герой був дуже відкритий».

Нещодавно в Україні стартував проект репортажів «Наші інші», який орієнтований на національні меншини в Україні. «Коли я почала шукати інформацію про національні меншини, то виявилося, що у нас про це дуже мало написано. Є поодинокі тексти, як от, наприклад про вірмен на Франківщині чи гагаузів в Одеській області, але немає чогось комплексного. Коли я пропонувала проект онлайн-журналу «The Ukrainians», то думала про те, що важливо говорити про різні спільноти в Україні, аби більше розуміти самих себе.

У різних регіонах люди різні, у кожного свої проблеми та менталітет, але всі вони хочуть жити трішки краще. У всіх цих історіях йдеться про життя, смерть і любов».

[dyvys_blockqoute text="Мені поїздки допомагають зблизитися з реальністю. У нас тут плинне спокійне життя. Ми розбещені певними тенденціями і сприймаємо все через Фейсбук, а коли  приїжджаєш на місце, це наближує до справжнього життя," author="Яремчук Олеся"]

Цього року темою конкурсу «Самовидця» була «Чому я ніколи звідси не поїду». «Запускаючи цей конкурс, ми хотіли почути, що мотивує людей залишатися. Побачити те, світло, яке мотивує щось тут робити. Тексти доволі різні, - говорить Олеся Яремчук. І продовжує про те, чи побачила у цих репортажах надію. - Я направду очікувала більше. Але репортаж тим і є особливим, що не ставить собі за мету прикрашати. Ми не можемо викрутити реальність так, аби вона була світлішою. Вона є така, як вона є. Цікавий текст переможця Павла Стеха «Над прірвою в іржі», автор здійснив подорож електричкою від Харкова до Ковеля, описавши дорогу. У тексті відчувається ритм подорожі: люди, які змінюються, перехожі. Через кінематографічні описи він показав, на скільки Україна є контраверсійною. Коли закінчуєш читати цей текст, то з'являється таке відчуття «а й справді, це ж ми».

Нерозкриті теми

«У нас дуже мало написано. Є буквально кілька книг українського репортажу. Ми багато що перевідкриваємо, бачимо, що є видання 20-тих років. В сучасній репортажистиці простір для дослідження просто безмежний: історична тематика, політичні, суспільні речі, культурні. Репортаж можна написати про все. Кожна людина має свою історію. Репортаж - це вміння розповісти історію людину, а історія кожної людини розповідає про щось більше, пояснюючи якісь явища у суспільстві. Історія однієї людини може розповісти про цілу епоху», - говорить Олеся.

[dyvys_blockqoute text="Історія однієї людини може розповісти про цілу епоху" author="Олеся Яремчук"]

«Це жанр, де простою мовою пояснюються складні речі. У нас така література лише починає набирати обертів, - додає журналістка. І розповідає про започатковане видавництво, основним фокусом якого має стати саме документалістика. -

«Човен» – це видавництво репортажної та документальної літератури. Його ідея з'явилася у середовищі Львівського медіа форуму. Спочатку було запущено перший експериментальний проект – видано книжку польської репортерки Катажини Квятковської-Москалевич «Вбити дракона. Українські революції». Цей видавничий проект показав, що є зацікавлення і потрібно рухатися далі. З моїм приходом у команду ми кристалізували ідею і розробили концепцію.

Це дорога кудись, подорож. Човен, за допомогою якого ми можемо досягати нових континентів, довідуватися про нові культури, історії. Ми займаємо вузьку нішу репортажної та документальної літератури – в «Човні» ми видаватимемо літературний репортаж та есеїстику, історичну та біографічну літературу, книги про медіа та науку. Ми вже готуємо перші проекти, один з них, вийде до Форуму видавців. Це книжка австрійського репортера Карла-Маркуса Ґауса про ромів у Східній Словаччині. У ній йдеться про різні ромські спільноти, зокрема і про велетенський табір Lunik IX, який існує вже протягом багатьох років і де люди живуть у дуже поганих умовах. Це явище, яке в Європі воліють не зауважувати. Тема ромів зараз є актуальною і для України, в цьому велика цінність книжки Ґауса».

Щодо власних технік та принципів роботи Олеся Яремчук виокремлює таке:

 

– Репортер має бути щирим та вміти слухати. Іншими словами, жити героєм. Ніколи не засуджувати. Якщо герой не подобається, то краще написати про нього так, аби читач самостійно зробив висновки, а не ділити світ на чорне та біле.

– Для кожного репортера важливо, аби тема подобалася і була близькою самому автору. Не варто обирати щось карколомне, а щось найближче серцю. Національні меншини мене зацікавили, певно, через те, що я виросла у центрі Львова і будинок, у якому я жила до 18 років, був дуже мультикультурний: українці, вірмени, росіяни. Цей культурний мікс закарбувався мені у пам'яті. У зрілому віці цей клубок почав розмотуватися і хотілося зрозуміти, чому так.

– Важливо перевіряти інформацію те ретельно писати. Якщо людина вже відкривається, то ти не маєш права її скривдити.

– Важливою складовою є підготовка до репортажу, потрібно максимально орієнтуватися у темі. Не знаючи нічого, я ніколи не їду на місце. Я обов'язково читаю, досліджую, а приїжджаючи, намагаюся в один момент все забути, аби мати свіжі враження. Це підхід Ґауса, до речі.

– У подорожах назбирується багато матеріалу, але це не означає, що всі ці історії можна впакувати у текст. Є речі, які залишаються поза кадром.

Підготувала Олександра БАГАЧ