Як пес-мандрівник став зіркою Instagram

«Чапаті» - на хінді означає тонкий прісний хліб, але для подружжя мандрівників з Києва Євгена та Крістіниу цьому слові - набагато більше.

Про це інформує ВВС Україна.

Для них «чапаті» - це друг та співучасник пригод, адже саме так звуть їхнього вірного супутника - песика, якого вони врятували на вулицях міста Кочі у Індії.

Із Чапаті вони зустрілися півроку тому і відтоді продовжують мандрувати Азією разом.

За цей час з худенького та змарнілого цуценяти Чапаті перетворилася на досвідченого «бекпекера», об'їхала пів-Азії, завела сторінки у соцмережах та ділиться із численними шанувальниками подробицями свого насиченого собачого життя.

В інтерв'ю ВВС Україна Євген Петрусь та Крістіна Масалова розповіли про те, як зустріч із Чапаті змінила не лише план їхньої подорожі, а й ставлення до життя.

Євген та Крістіна: Наше життя у Києві було справді добре облаштованим - чудова власна квартира, машина, хороша робота. Євген був акаунт-директором в міжнародній рекламній агенції. Я писала дисертацію з релігії Стародавнього Єгипту, виступала на міжнародних конференціях.

Все було прекрасно, та чогось таки бракувало: нам обом - власної надихаючої справи, чоловікові - незалежності від офісного життя, мені особисто - моря під боком і літа увесь рік.

Тож, щойно життєві обставини почали натякати, що далі тягнути нема чого - чоловік звільнився, ми віддали квартиру в оренду, продали частину речей і почали рух убік невідомого. Головними цілями були вихід із зони комфорту, перезавантаження і пошук ідеального куточку у світі для здійснення своїх мрій.

Євген та Крістіна: Як і більшість людей зі здоровим глуздом, ми не планували і навіть не підозрювали, що заведемо собаку під час такої подорожі. Тим паче з самого її початку. Все склалося саме собою, абсолютно випадково.

У третю ніч нашої подорожі, гуляючи, ми натрапили на цуцика, котрий помирав. Швидко збагнувши, що собаці менше місяця і що її стан вкрай поганий, а отже шансів на виживання без сторонньої допомоги майже немає, - ми просто не мали іншого вибору, окрім як зробити все можливе для її порятунку.

Кілька днів ми присвятили її лікуванню, оскільки різного роду проблем у неї виявилось значно більше, аніж було помітно одразу. Спершу ми просто хотіли врятувати її життя - це було єдине, що нас турбувало. А вже за тиждень, ми зрозуміли, що Чапаті - наша собака і що ми не поїдемо без неї з Індії, що б це нам не коштувало.

Отже, з найперших днів подорожі ця малеча почала корегувати наші плани: спочатку нам довелося на довше залишитись у її рідному місті, та потім ця тенденція лишень зростала - ми тижнями затримувались у деяких країнах, аби зробити вакцини чи документи, задовольнивши вимоги країн, в яких ми перебували, і до котрих збиралися.