дивись.info

Російська суспільно-політична думка початку 1990-х років щодо незалежності України

Російська суспільно-політична думка початку 1990-х років щодо незалежності України

Напередодні 26 дня народження нашої держави, хочеться поговорити про те, як так сталось, що Росія тимчасово втратила контроль у створеній нею тоталітарній імперії під назвою Союз Радянських Соціалістичних Республік.

Цим скористались республіки цієї імперії і через парад суверенітетів перейшли до параду проголошення незалежностей.

Кожна республіка тоталітарної СРСР вкладала свій зміст у незалежність. Зокрема Литва, Латвія, Естонія поставили питання не проголошення, а відновлення проголошених ще в 1918 р. від Російської імперії своїх незалежностей, а радянський період почали публічно розцінювати, як період окупації.

В Україні, завдяки сформованому з шістдесятників і дисидентів національно-демократичному руху вдалось порушити комуністичну монополію в суспільно-політичному просторі, надати синьо-жовтого кольору цьому простору та задекларувати наміри відновлення проголошеної 22 січня 1918 р. Української Народної Республіки. Ми ще спробуємо розібратись за, що ж таки 24 серпня 1991р. комуністична більшість проголосувала, а за що націонал-демократи, як опозиція. У чернетці Л. Лук’яненка, автора «Акта проголошення незалежності України», бачимо закреслене  слово «відновлення».

Хоча, Л. Лук’яненко в Акті таки прописав, на які традиції повинні опиратись майбутні покоління в побудові України – «Продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні».

Гаразд, я дещо відволікся. Нас цікавить, що в цей час відбувалось у Росії, завдяки чому, в значній мірі, вдалось вискочити з «червоної імперії» та як Росія це сприйняла. Розібратись у цьому, просимо кандидата історичних наук, автора багатьох наукових досліджень про суспільно-політичні процеси в Росії 1990-х років, Василя Банаха.

І.Х.: Отже, що відбувалось у Росії в 1990-1991 рр. і чому там також постало питання про проголошення незалежності? Незалежності від кого?

Фото: http://photo-lviv.in.ua/

В.Б.: Можемо з упевненістю стверджувати, що однією із причин розпаду СРСР стала боротьба Москви проти Москви, коли «Союзному центру» (М. Горбачову та консервативній більшості КПРС) наприкінці 1980-х – початку 1990 року на тлі стрімкого економічного занепаду активно протистояла Міжрегіональна група народних депутатів – перша офіційна парламентська опозиція комуністичному режиму в тоді ще комуністичній Росії. Її після смерті А. Сахарова 14 грудня 1989 року очолив Б. Єльцин. Саме завдяки тиску демократичної російської опозиції Третій позачерговий з’їзд народних депутатів СРСР у березні 1990 року вилучив із Конституції СРСР слова про КПРС як «керівну та спрямовуючу силу радянського суспільства».

Більш того, колись монолітна та суворо централізована КПРС розвалювалася на очах: виникали численні «Платформи» в самій партії, заборонені ще В. Леніним у березні 1921 р. на Х з’їзді Російської комуністичної партії (більшовиків). Упродовж 1988 – 1991 років комуністична партія втратила щонайменше 2 мільйони членів.

Будучи дезорганізованими, консерватори відступали: 17 червня 1990 року З’їзд народних депутатів РРСФР проголосив Декларацію про державний суверенітет РРСФР. Врешті, у жовтні 1990 року, за прикладом народних рухів у країнах Прибалтики та України, у Москві також виникає широкий демократичний рух під назвою «Демократична Росія», який об’єднав 30 політичних партій та непартійних організацій Росії ліберально-демократичного спрямування.

Проте головною його відмінністю від своїх аналогів в тій самій Литві чи Україні стала відсутність національно-визвольних гасел та перевага демократично-ліберальним перетворенням. Тобто російські демократи-ліберали говорили про зміни політичної та управлінської систем СРСР. Врешті саме Б. Єльцин, спираючись на широку підтримку демократичних сил, зумів переломити шальки терезів на свій бік та ліквідувати ДКНС (російське ГКЧП) під час відомих подій у Москві 18 – 21 серпня 1991 року. Після зникнення з політичної мапи світу Радянського Союзу рух «Демократична Росія» швидко розпадається.

І.Х.: Як політичні сили Росії почали сприймати парад незалежностей республік СРСР?

В.Б.: Ставлення політичних сил Російської Федерації до «параду незалежностей», тобто проголошення впродовж 1991 року державно-національної самостійності колишніми радянськими республіками, зокрема і Україною 24 серпня 1991 року, перегукується із подіями в Російській імперії 1917 року. Можна стверджувати, що російська суспільно-політична думка у переважній більшості виявилась не готовою, незважаючи на постійну ліберально-демократичну риторику офіційного Кремля, сприйняти цілковиту незалежність від Росії її колишніх республік-колоній.

Можна стверджувати, що російська суспільно-політична думка у переважній більшості виявилась не готовою, незважаючи на постійну ліберально-демократичну риторику офіційного Кремля, сприйняти цілковиту незалежність від Росії її колишніх республік-колоній
Василь Банах

Будучи скованим економічною кризою 1990-х років та залежним від фінансової допомоги Заходу, офіційний Кремль формально визнавав існування на політичній мапі світу держави Україна, проте вважав її винятково політичною сферою впливу Москви. Так, частина ліберального оточення Б. Єльцина (А. Мігранян, В. Разуваєв, В. Печенєв, А. Чубайс та ін.) розглядали українську державність лише в контексті тісної інтеграції з Росією. Про рівноправні взаємини на паритетних засадах не було і мови.

Натомість ті політичні сили РФ, які у своїй діяльності не обмежувалися офіційними міжнародними зобов’язаннями, але мали значний вплив у самій країні (КПРФ Г. Зюганова, переможець Думських виборів 1993 року ЛДПР В. Жириновського та ін..) відверто заявляли про неприпустимість існування незалежної України чи Білорусії.

Так, наприклад, Г. Зюганов (принагідно зауважу, що КПРФ у 1995 році отримала на виборах в Держдуму перемогу) заявляв, про необхідність «денонсації біловезьких угод та поетапне відновлення на добровільній основі єдиної союзної держави». В процесі такого «відновлення», КПРФ мала намір «ліквідувати всі перешкоди на шляху об’єднання Росії, Білорусії та України у єдину союзну державу».

І.Х.: Тоді, хто такі демократи, ліберали та націонал-патріоти Росії початку 1990-х? Добре знаємо, що в Росії політичні сили будь-яких напрямів у своїй основі є імперіалістичні?

В.Б.: Такий поділ є досить умовний, але він чітко окреслює три напрямки російської суспільно-політичної думки 1990-х років та пошук ними національної ідентичності пострадянської Росії, який проходив у традиційних для неї рамках слов’янофільства, євразійства та західництва. За окремими винятками серед лібералів (наприклад партія Демократичний вибір Росії Є. Гайдара), всі ці ідейно-національні течії Росії були і є імперськими, особливо щодо України та її державності. Так, наприклад, моральний авторитет російської нації та основоположник нового російського слов’янофільства О. Солженіцин (1918 – 2008) переконував у 1998 році, що «дві донецькі області, весь південний масив Новоросії (Мелітополь – Херсон – Одеса) і Крим, ніколи Україною не були». Один із адептів нового російського євразійства О. Панарін (1940 – 2003) стверджував, що українці як неісторичний народ приречені або зійти на маргінес цивілізаційного прогресу й зникнути, або ж разом із іншими народами Росії-Євразії розбудовувати майбутнє унікальної євразійської цивілізації, відчуваючи себе громадянами могутньої імперії, яка на рівні з іншими вершить долі світу. Платою за такий статус мала б стати рішуча відмова від розбудови власної національної державності й ідентичності.

У імперському та антиукраїнському дискурсі губилися висловлювання невеликої частини російських демократів-західників, як, наприклад, депутата Верховної Ради РФ 1990–1993 років та активного учасника демократичного руху Є. Кожокіна, який намагався переконати російських громадян, що важливою умовою російського політичного зближення з Україною є поважання волі народу братської республіки до створення власної повноцінної державності
Василь Банах

У такому імперському та антиукраїнському дискурсі губилися висловлювання невеликої частини російських демократів-західників, як, наприклад, депутата Верховної Ради РФ 1990–1993 років та активного учасника демократичного руху Є. Кожокіна, який намагався переконати російських громадян, що важливою умовою російського політичного зближення з Україною є поважання волі народу братської республіки до створення власної повноцінної державності.

«Лише коли Україна буде впевнена, що цій стратегічній меті нічого не загрожує, вона перестане побоюватися союзу з Росією», – стверджував він у 1992 році.

І.Х.: 5 грудня 1991 р. Росія офіційно визнала незалежність України, але фактично як можна в декілька речень вкласти, це визнання?

В.Б.: Денонсуючи у грудні 1991 року в Біловезькій пущі союзний договір 1922 року Російська Федерація визнала незалежність України де юре, але не де факто. Росія постійно намагалася зберегти єдність бувшого СРСР під власним протекторатом. Так, створюючи під час білоруської зустрічі Співдружність Незалежних Держав (СНД), офіційна Москва розглядала його в якості інструменту інтеграції більшості пострадянських республік: єдиний економічний, культурний простір, російська мова як мова міжнаціонального спілкування, спільні збройні сили тощо.

Більш того, слід нагадати, що Великий міждержавний російсько-український договір про дружбу і кордони було підписано лише в 1997 році, а ратифіковано Держдумою в 1999 році. Даним документом Росія гарантувала непорушність кордонів та територіальну цілісність України. Що з того вийшло ми вже знаємо із 2014 року.

І.Х.: Політична еліта України у той час не розгадала, у чому суть паузи до 1999 р. і до яких кроків буде вдаватись у подальшому. У нашому минулому таких пауз, які нам вилазили боком, було достатньо.

Мені ця ситуація нагадує шестимісячні міждержавні переговори 1918 р. між більшовицькою Росією та Українською Державою на чолі з П. Скоропадським про кордони. У результаті більшовики все зробили, щоб угоду не підписати, паралельно організовували селянські виступи, посилювали пробільшовицькі настрої гаслами боротьби з буржуазією та вдало використали внутрішні політичні чвари між Скоропадським та опозицією очолюваною В. Винниченком, розпочавши в грудні 1918 р. вдруге збройну окупацію України. Відомо, що агресія здійснювалась під прикриттям Української Соціалістичної Радянської Республіки.

Іван ХОМА,

кандидат історичних наук,доцент кафедри історії України та етнокомунікацій, Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету «Львівська політехніка»

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама

Реклама