Від Чопу до першого блок-посту на сході: як представники театру досліджують Україну (відео)

У пішу подорож через всю Україну: від Чопу до першого блок-посту на сході, вирушили молоді представники українського незалежного театру, аби на основі зібраних матеріалів створити музично-медійну виставу. 

Як стверджують самі автори, їхній мистецько-дослідницький проект про українські істини. Сашко Брама, один з ініціаторів проекту, розповів журналістам ІА Дивись.info, скільки вже пройдено, про мистецький задум та власні спостереження під час подорожі.

Також можна відстежувати просування на сторінці проекту у facebook.

Більше про проект можна прочитати ТУТ.

За словами учасників експедиції, піший спосіб пересування дозволяє споглядати та зануритися в оточуючу дійсність, відчути масштаб і тяглість, прожити кожен крок.

«Ми помістили себе в екстремальні умови, аби скоротити відстань між собою та іншими, незнайомими людьми, з якими ми маємо спільну країну, з якими хочемо познайомитися. Кожен день на цьому шляху - це стрибок в невідоме і ночівля кожного разу в новому невідомому місці, там, де застане ніч – в лісі, в полі, в церкві або у випадкових людей, які розділять з нами вечерю та розкажуть свою правду».

– Кому належить ідея проекту і яким чином він викристалізувався?

На початку осені 2016 року я розповів своєму другу Андрію Бучко про ідею пішої експедиції через всю територію України з метою створення вистави на основі такого дослідження. Йому сподобалась ідея, відтоді ми почали спільно працювати над проектом – розробляли концепцію, шукали гроші. Було багато технічної підготовки, багато говорили про саму подорож і тепер на практиці реалізовуємо цю ідею - вже два місяці в дорозі.

– На якому етапі дослідження зараз перебуваєте?

Ми пройшли вже понад 400 кілометрів пішки. Зараз знаходимося у селі Горинка Тернопільської області. Ночуємо там, де застає вечір. Переважно це поле або ліс, але іноді зупиняємося у людей. Зазвичай це родичі або знайомі друзів. Про такі вписки домовляємось заздалегідь у цьому нам допомагає сила фейсбуку.

– Як виглядатиме кінцевий результат вашої роботи?

Перед початком подорожі мною оволодівав панічний страх, оскільки я розумів, що попереду океан інформації і невідомо, як її фільтрувати, що саме досліджувати. В той час ми досить інтенсивно займалися теоретичними спекуляціями, але коли опинилися в «полі», то вирішили, що всі наші попередні теоретичні напрацювання не мають великого значення і почали працювати інтуїтивно. Документалістика – це співпраця автора з навколишнім світом і кінцевий продукт не завжди залежить тільки від автора, часом реальність диктує свою драматургію. Тому зараз ми намагаємось бути максимально відкритими до реальності, яка нас оточує. Про що наша вистава? Як вона буде реалізована? На ці питання поки точних відповідей нема. Самі себе запитуємо про це кожного дня. Точно можу сказати лише те, що кінцевий продукт буде реалізований в музично-мультимедійному форматі.

– На скільки контрастує твоє уявлення про Україну з реальністю?

Готуючись до подорожі я закачав собі на смартфон карту України і перед сном досить часто відкривав її… читав назви населених пунктів і навіть уявити не міг з ким там судилося зустрітися. Було якесь дивне відчуття тривоги, таке ніби перед польотом у космос. Але коли відправились, то всі тривоги зникли. В подорожі ми зустріли багато хороших людей, наші уявлення про світ та його грані розширились. Ця подорож дозволила нам потрапити у такі ситуації і познайомитися з такими людьми, з якими б ми ніколи не познайомились, якби не пішли на такий вчинок.

– Який шлях на вас чекає попереду?

Чим далі тим цікавіше. Зараз йдемо на Рівне. З Рівного до Прип'яті, потім по Дніпру спустимось до Запорізької області. А звідти вже у сторону Донецька.

– Чому цей проект важливий для суспільства?

Цей проект зараз дуже важливий для нас. Якщо ми зможемо його якісно реалізувати, то є вірогідність, що він стане важливим для суспільства з різних точок зору. По-перше, обраний нами метод роботи є міждисциплінарним дослідженням на базі якого постане унікальний театральний продукт. Аналогів якому за методом реалізації та формою подачі в Україні нема. По-друге, цей продукт представить панораму строкатої української дійсності. В подорожі ми знімаємо багато документального відео, на основі якого буде створено мультимедійну сценографію, що пульсує задокументованими фрагментами дійсності, її образами та голосами. Самому страшенно кортить побачити кінцевий результат.

– Які історії українців вас найбільше вразили? Що з почутого ввійде до майбутньої вистави?

Кілька днів тому ми познайомились з отцем Давидом. Він розказав спокійним голосом власну історію в якій не було ніякого зовнішнього екшену, але почуте мене глибоко зворушило. Це була внутрішня історія про життєвий вибір. Давиду в молоді роки довелось вибирати між сім’єю та шляхом монаха францисканця. Ситуація була така, що він зустрічався з дівчиною, обоє мріяли про шлюб, дітей, ну і щасливе сімейне життя. Але звідки в цій історії взявся монастир? Я намагався зрозуміти, допитувався у Давида, що трапилось? Відповідь була коротка: «Відчув поклик». Більше я не розпитував. Є речі, які пояснити іншим неможливо, хто знає той знає. Спочатку він пішов на навчання. Саме ж навчання людину ще ні до чого не зобов’язує, можна передумати і повернутися до світського життя. Дівчина сподівалася, що він все ж таки вибере її, чекала п’ять років (стільки тривало навчання). Але Давид на п’ятому році склав вічні обійти і отримав посвяту. Казав, що ніч перед обітами не спав. Вона прийняла його вибір. Тепер він монах, у неї сім’я. Час від часу вони бачаться.

Взагалі історій чуємо багато. Кожна людина має, що розказати. Але я не впевнений, що ці історії ввійдуть до вистави. Ми швидше працюватимемо з темами. Кожен регіон пропонує свої теми. На Закарпатті нас дуже вразило відношення людей до навколишнього середовища, для місцевих жителів викинути в річку сміття чи мертву свиню – це нормальна практика. Таке варварство відображає культурний рівень регіону.

В Івано-Франківській області ми жили в гуцульській сім’ї, де досліджували цінності та стереотипи традиційного суспільства, взаємостосунки між членами родини. Нас там постійно годували. Ми ще не встигали встати із-за столу, як вони йшли готувати нову страву. Це було дуже смішно.

Кілька днів провели в гірських хащах з космачськими лісорубами. Сама ж вирубка та її наслідки для екології нас мало цікавили в той час, більше думали про життя цих хлопців, що живуть в дерев’яній халабуді, разом сплять на помості, їдять гречану кашу з одного казана, вдень важко працюють, щоб прогодувати свої сім’ї, а ввечері грають в карти або п’ють горілку. Вони веселі, відкриті, допомогли нам, напоїли чаєм, висушили наш мокрий одяг, взуття. І як після цього їх критикувати? За два місяці подорожі надивились і наслухались, багато з чим не згодні, багато чого не приймаємо, але критикувати нікого і нічого не хочеться.

– Коли плануєте завершити роботу над проектом?

Планували завершити експедицію до кінця літа, але тепер бачимо, що це не реально. Думаю, що до нового року мали би пройти маршрут. Паралельно з експедицією ми шукаємо партнерів, майданчик та джерела фінансування. Нас вже зараз можна підтримати на Спільнокошті. Люди можуть перераховувати на розвиток проекту будь яку зручну для них суму і дуже радувати нас в такий спосіб.

Розмовляла Олександра БАГАЧ