Літнє сонце, попри ранкову годину, вже обпікає сповна, посеред поля в селі неподалік від Львова стоїть військовий гелікоптер, біля нього – машина із паливом.

У кількох сотнях метрів, прямо під променями вже гарячого сонця – чоловіки й жінки у формі, зі спакованими парашутами, у шлемофонах… Це все – десантники 80ї бригади, які приїхали на навчальні стрибки.

Вони стоять у кілька рядів, кожен ряд – це команда, яка разом підніметься у небо. Однак перед цим кожен проходить перевірку – інструктори дивляться, чи правильно закріплений парашут, чи працюють усі необхідні прилади, медики пишуть висновки, чи можна людині стрибати за станом здоров’я.

Тільки не по 13…

«Перший борт!» – гукає командир. І перша лінія військових оживляється. Тут – усі досвідчені, ті, хто стрибав уже кілька разів, аби «пристрілятись» та показати «новачкам» приклад. Взагалі у перших кількох групах хвилювання не відчувається, навпаки, помітно, що чекати цієї миті їм важко – дуже хочеться в небо.

«Зараз спека, тому на борт йде по 14 людей або й менше. Давайте по 14, 12 та 10, по 13 не будемо, – говорить військовим командир. – Скільки у нас бортів?» Військові шикуються по командах, рахуються…

«Кожен сам складає собі парашут, – розповідає офіцер Ігор. – Бо хто, крім тебе, має відповідати за твоє життя? Звичайно, потім справність приборів та кріплень кілька разів перед стрибком перевіряють досвідчені офіцери».

Військові розповідають, що один парашутний комплект важить 16 кг. Саме тому в повному екіпіруванні під літнім сонцем, з усіх рясно стікає піт, але ніхто не жаліється – чекають своєї черги. «Хлопці, привезіть води! Візьміть баки і наберіть питної води, аби кожен міг пити», – керує командир.

На майданчик виходить командир бригади, полковник Володимир Шворак. У черзі помітно оживляються, поправляють форму, стають рівніше (бо ж за годину очікування під сонцем та з парашутами на плечах хтось присів, хтось стояв, спираючись на коліна).

Тишу порушує звук двигуна гелікоптера, спочатку не надто голосний, розгінний. Перша лінія по команді підхоплюється з місця та групою заходить у гелікоптер. Друга група займає позицію поряд, аби потім встигнути швидко забігти на борт. Звук двигунів на хвилину стає нестерпно гучним, машина відривається від землі, проходить кілька десятків метрів низько над полем і, набираючи висоту, заходить на перше коло.

У небі

З землі всі уважно спостерігають за маневром, адже зараз перші два парашути вкажуть на крайні точки ділянки, де варто «виходити» (так між собою хлопці називають момент стрибка, адже десантуються вони з гелікоптера, в якого немає задньої стінки, тож, фактично, роблять крок, «виходять»). У небі з’являється перша біла цятка розкритого парашута, гелікоптер летить над головами і друга цятка виникає в небі вже з іншого боку – «пристрілялись». А поки машина заходить на друге коло, на землі проходять перевірки.

«Право-о-о-руч! – командують інструктори. – Ліву руку вверх!» І перевіряють кріплення та прибори. Далі знову «Право-о-руч!» – дивляться, чи правильно складений парашут… А тим часом над головами з’являється вервечка білих розкритих парашутів – перший борт десантувався.

На землі уважно дивляться за тим, як повільно спускаються білі парашути, коментують дії побратимів та іноді навіть гукають свої поради в небо. Напруження чи страху – не відчувається, навпаки хлопці й дівчата жартують та будують плани, чи встигнуть за день стрибнути двічі. На запитання, чи не страшно, зовсім молоденькі хлопці відповідають: «Ні, всі вже на Сході були, то що тут страшного у стрибку?»

Тим часом, комбриг Шворак вдягає парашут, адже буде стрибати разом з іншими. Каже, наказ один для всіх і якщо стрибати – то без виключень і солдатам, і офіцерам. Втім, додає, що маючи за плечима понад сотню стрибків, це вже сприймається як задоволення, а не як виклик. «Як я сьогодні поборов страх? (всміхається) Я свій страх поборов ще 20 років тому. Відчуваєш задоволення від стрибка, від польоту. Зрозумійте, це вже як буденність в деякій мірі, тому це доставляє задоволення, – ділиться полковник Шворак. – Просто ми служимо у таких військах, що задоволення можна отримати під час виконання задач з підготовки. Стрибок – це не є самоціль, це ж є просто засіб доставки до місця виконання бойового завдання».

Друга команда швидко піднімається на борт, на їхнє місце біля гелікоптера швиденько підбігають наступні у черзі: ще один маневр у небі – ще одне коло і вервечка білих парашутів, а за всім, що відбувається у небі, стежать з землі, співпереживають. Коли з черги починають активно коментувати, це означає, що когось заносить вітром – чи у бік лісу, чи в бік сусіднього парашутиста. «Ліворуч, ліворуч бери! Тягни!» – кричать в небо десантники. Це тому що два парашути зійшлися небезпечно близько. Військові пояснюють, що такі ситуації можливі, але тут вже людина має не розгубитися і скерувати парашутом. «Ми ж не летимо, як шматки м’яса, – сміються хлопці. – Є стропи, ними можна керувати парашутом, аби не стикнутися з кимось. От зараз вони небезпечно зійшлися, це дійсно небезпечно. Чуєте, той, що вище, дає команду нижньому підтягнути стропи, вони не переплетуться. Там же нагорі чутно одне одного, до того ж ми перед стрибком навчаємось, щоб знати, як розминутись, як керувати, ще й на тренажері вчать правильно приземлятися».

Поки вони ще не зайшли на борт (а вони йдуть наступними), встигаємо запитати, чи не відчувають страху. Хлопці десантники пояснюють, що сьогодні уже стрибають вдруге, тож відчуття інші від першого разу. «Коли вертушка заходить на віраж, ти вже знаєш, що от, зараз. І далі: перший вийшов, другий вийшов, третій вийшов, і сам встав – пішов, є! А людей не видно з неба, тільки літачки, що тут стоять, маленькі-маленькі, як букашки. І вже летиш, дивишся на прибори, на красу цю навколо…»

І знову на землі

Тим часом починають повертатися ті, хто вже приземлився, командир бригади також повертається до бази після стрибка. Справа в тому, що радіус приземлення – кілька кілометрів, а після того, як опинився на землі, треба ще зібрати парашут, спакуватися і повернутися на базу. І це все у дедалі більшу спеку і з шістнадцятьма кілограмами за плечима. Але, повернувшись на базу, десантники знову стаються у чергу – аби встигнути зробити другий стрибок за день.

«Десь 5 разів на рік треба стрибати, – розповідає військовослужбовець Вадим, він якраз складає парашут після приземлення. – Стрибати зараз не було важко, важко збирати, бо спека, всі «захекуються» зараз. Я летів десь до хвилини зараз, бо у мене така вага, а є ті, що швидше приземляються, ті, що повільніше…»

Через поле до бази крокує тендітна дівчина: за плечима величезна сумка із щойно складеним після приземлення парашутом, адже в армії немає різниці – жінка ти чи чоловік – є наказ і треба його виконувати однаково. Військовослужбовець Тетяна крокує назад після свого (уже не першого) стрибка. Уже ближче до бази їй допомагає хтось із побратимів – забирає важкий парашут, аби донести останній десяток метрів. Тетяна полегшено видихає, говорить, що чоловіки часто підтримують жінок у війську такими дрібничками. «Втомлює це, бо спека зараз. А так погода хороша для стрибків, бо сьогодні сильного вітру немає. Це уже мій четвертий стрибок, тож зараз вже думаю про те, як правильно приземлитись, аби не травмуватись».

Перебороти себе

«Страх в якійсь мірі є завжди, і якщо хтось каже, що він супер-десантник і йому ніколи-ніколи не  було страшно, то це неправда. Але хочу зауважити, що навіть не кожен чоловік зможе здійснити стрибок, а тут ще й дівчата є… – ділиться офіцер Ігор. – Хочеться відчувати, що ти належиш до десантних військ, бо ж стрибки – це один з показників, що ти себе переміг у чомусь, бо здійснити перший стрибок – це перемога над собою».

А тим часом у черзі слідкують за новими і новими білими парашутами, що майорять над головою. Когось заносить ближче до лісу, тож побратими наперебій радять, куди тягнути стропи. Враження, що ці хлопці і дівчата вперше за час війни на Донбасі по-справжньому розслабились, смакують момент, бо мають шанс отримати долю романтики служби у ВДВ, а не постійні обстріли на передовій.

Хтось от-от приземлиться в кількох метрах від черги. «Ноги! Ноги! За ногами слідкуй!» – допомагають йому порадами з землі.

Валерія ПЕЧЕНИК

Фото: Микита ПЕЧЕНИК

Публікація підготовлена в рамках проекту Голос місцевих ЗМІ за фінансування ЄС.

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Валерія Печеник
Головний редактор ІА Дивись.info з травня 2016 року.