дивись.info

Щоденник мандрівника. Перші дні у Норвегії: Преікестолен і як з нього вибратися (фото)

Щоденник мандрівника. Перші дні у Норвегії: Преікестолен і як з нього вибратися (фото)

Туристична колонка про поїздку львів’янина у Норвегію. Вона розбита на серію публікацій за різними локаціями подорожі. Пропонуємо до уваги текст про Преікестолен.

Роман Гречило, трохи ілюстратор, трохи студент і трохи байкар. В загальному дуже везучий на потрапляння в різні халепи, про які потім люблю переповідати людям. Навчився економити в подорожах на всьому, крім вражень.

Закінчив я попередню розповідь на відвідуванні Ставангера в Норвегії. Це місто, в основному, відвідують аби піднятися на скелю Кафедру [Preikestolen (nor) Pulp rock (eng)], а також на Горошину між каменями Кйераг (Ћераг Kjerag).

Маршрутів до Преікестолена з Ставангера є два, правда, на жодному з них без поромної переправи не обійтися.

Пором в цій частині є найдешевшою з витрат, 33 крони (~3.3 Євро, або 100 грн). При виході з порому в містечку Тау, одразу чекає автобус, який відвозить туристів до паркінгу під скелею – 200 крон з дорослих 100 зі студентів, останнім слід мати при собі міжнародний студентський ISIC).

«Ціни на транспорт тут ненормальні», – почав мені жалітися в автобусі 29-річний мандрівник з Колорадо. Він закосив під студента і збрехав водієві, що разом зі мною вчиться, тож вибив собі знижку в 100 крон. Позаду мене сиділи дві сім’ї з дітьми: норвежець приймав у себе гостей з Шотландії, тож поки автобус проїжджав серпантинами між схованими в хмарах горами і вкритим туманом фіордом, я встиг підслухати, як він залякував дітей свого товариша байками: «Мому діду там троль ногу відкусив. Я сам бачив!»

Автобус заїжджає на паркінг перед підйомом і пасажири поспіхом вистрибують з нього зі своїми рюкзаками. Тут затишно. Десяток хаток з травою на даху, столи, витесані з породи, здоровенний шелтер з інфоцентром і кафе. Туалет, вода та інтернет безкоштовні.

Підйом на Преікестолен відносно нескладний і триває близько двох годин. Атмосфера дороги часто змінюється між різкими кам’яними підйомами і пологими майданчиками, між вузькими стежками по болотах і короткими перехідними мостиками, через ліси і через стежки над стометровою прірвою.

Хоча я й сам піднімався в сітчастих кросах, та й бачив, як двоє хлопців впевнено піднімалися у сандалях, щиро рекомендую, щоб ваше взуття на даному шляху було водонепроникне, а головне-з хорошим щепленням.  Пару днів підряд, перед моїм підйомом тут були проливні дощі, які заповнили місцеві озера і зробили текстуру каміння вкрай слизькою.

Такі озерця на висоті 400 м тут не рідкість.

По дорозі мені вийшло поспілкуватися з молодим вчителем англійської зі Штатів та фотографом з Італії. Перший всю дорогу жалівся на місцеві ціни і податки (серйозно?), а другий розповідав, як фотографи і блогери заробляють своїми постами в цій країні. Норвежці додумалися, що давати рекламні ролики про туризм на ТВ вже давно не ефективно, тож вони провели кампанію серед інстаграмщиків, яким вони платять за круті нафотошоплені пости в залежності від кількості лайків і підписників. Тож якщо у вас понад 25 тис. фоловерів, можете спробувати заробити за літо.

Кампанія ця виявилася напрочуд ефективною. Преікестолен, К’єраг і Язик Троля і так мали завалювати туристи. Фішка тут ще така, що більшість норвежців, яких я зустрічав, тут самі на цих локаціях не бували, ба, навіть ставилися до них з певною відразою, називали «туристичним мурашником».

І як не дивно, основною метою 90% людей, що піднімалися поряд зі мною, було просто зробити селфі на плацу скелі.

Все ближче і ближче ми наближаємось до верхівки скелі, і навколишнє видовище починає перехоплювати подих. Після проходження ділянки з озерами стежка стає все вужчою і виходить на край скелі. Внизу – обрив в кількасот метрів і під твоїми ногами пропливає хмара. Далі розкривається широке плесо Фіорда, яке плавно розливається між хребтами скель.

Преікестолен вражаюче місце: гігантська скеля нависає над фіордом. Фантастичні відчуття – звісити ноги на 700-метровою прірвою. Плаский плац скелі постійно заповнений відвідувачами. На розі скелі стоїть сформована черга людей в 50, всі тихенько чекають своєї можливості сфотографуватися на її куті. Ну і це ще не ліміт. У липневі дні, в розпал туристичного сезону, при хорошій погоді тут можна простояти в черзі більше часу, ніж витратив на підйом.

Тишу порушив старий іспанський футбольний фанат. У смугастій футболці, на вік років 70, кремезний дядько всіх розштовхав, обматюкав іспанською, прорвався на перед черги і голосно прокричав гасло своєї команди.

Крім мене ще були кілька групок туристів, котрі шукали сухе місце на землі, де можна забазувати свій намет. Стандартним місцем для кемпінгу тут є скелі над самим Преікестоленом, шкода тільки, найкращі місця були заболочені, чи мокрі, тож довелося розкладатися на похилій пласкій каменюці.

Вид з мого місця відривався вражаючий, десь далеко внизу пропливає пором, а хмари прочухують прямо між скелями.

Радіти від вражаючих видів довелось недовго, через 30 хвилин хмари піднялися вверх, на рівень намету. Видимість стала… просто ніяка, метрів 15. Крізь білу хмару було чутно матюки російських туристів і власники інших наметів почали пакувати рюкзаки… І от я лишився ночувати на горі сам-один.

Якщо спочатку це було більш менш весело, я пішов чистити зуби над кількасотметровим обривом, та потім туман ущільнився і видимість стала геть кепська. Я хвилин 15 свій намет шукав.

Через білі ночі темрява так і не наставала, все довкола було просто темно сірим і час від часу періщив дощ. Ще нервові моменти були, коли наставала абсолютна тиша і було чутно лише, як гупає вітер.

Іноді підлітали мартини в пошуках їжі довкола намету і було постійно чутно як хтось біля намету лазить. Ніби дурниця, та все одно псує нерви, коли хтось посеред ночі сіпає твій намет за стропи, коли проводиш ніч на горі сам один.

Перестало лити лише під ранок, я скористався паузою, негайно струснув від води намет, спакував його і побіг вниз до скелі висловити подяки за погоду Торові, Одіну й іншим винуватцям такої негоди.

Перехід біля обриву перетворився на невеликий водоспад, дощова вода з верхніх скель зібралась у цьому місці і валила потоком вниз. Змирившись з тим, що сухими мої ноги звідси не вийдуть, я зробив крок, другий… а тоді мою ногу просто підмило, чи то я послизнувся і вже полетів вниз стежкою по воді, як черепашка по каналізації. Зліва стіна. Справа обрив. Ні хапання за слизькі камені, ні гальмування ногами нічого не дали. Десь через метрів 30 я зупинився, бо екобег застряг між каменями.

Злий, мокрий, з потовченими ребрами я вже спускався вниз і проклинав усе, що з цією країною пов’язано. Вище паркінгу перші туристи відправлялися до того ж місця, звідки я приплентався.

На питання «Варто йти?», втомлено сказав «Ні» і почимчикував до шелтеру, з думками про сніданок і сухий одяг.

Читайте також: Павло Морковкін: Поперек Придністров’я. Репортаж з невизнаної республіки (фото)

Шелтер (прихисток) край стоянки досить громіздкий, будівля розміром з невелику українську школу, розрахований на те, щоб прийняти одночасно до двох сотень туристів. На першому поверсі можна замовити собі сніданок, булочки і каву з машини (40 крон за першу чашку цього огидного пійла, 10 – за кожне нове поповнення). Їжа береться вздовж прилавка, а потім слід вернутися на касу і сказати, що ти спожив, щоб це оплатити.

Сухий одяг і кава зробили своє і повернули мені здоровий оптимізм і жагу до нових пригод. За сусіднім столом сиділа група американців, з виду 35-40 років, і думали, чи варто робити підйом, тож хотіли поспілкуватися з тими, хто вже звідти встиг зранку спуститися. Норвезький гід їх переконував, що варто і не слід від цього відмовлятися. «Люди щойно почали підніматися наверх, перші спустяться через годин 4, втрачаємо час». Тут же я відчув свою важливість, сів за їхній стіл і гордо розказав в яких неприємних умовах мені там спалося. Відповідно всі обличчя одразу зкисли.  Тут мене перемкнуло на дух «Бійцівського клубу» і від мене пролунала довга громовита терада, що чоловіки не мають перейматися за такі дрібниці, як видимість для фоток на інстаграм чи погана погода, та й взагалі де ті часи, коли мужик заходить в бар і в оточенні зівак розказує про свої пригоди. Хлопці позривалися з місць з вигуками YEAHHH! Поплескали мені плечі, потиснули по черзі руку і почали поспіхом збиратися. Гід-норвежець з полегшенням зітхнув і запропонував мені сніданок. Він пояснив чого його підопічні такі роздратовані – останні дні на К’єрагу були грози, дощі і вітри. Підйом складніший, різкіший, потребує нормальне взуття для гір. Тож мій короткочасний запал зовсім пригас після поради прийти туди через тиждень-два.

Тау-Берген

Далі я під дощами й-вітрами пробував простопити до Бергена, оскільки на декотрих ділянках автобусів взагалі не було, то я не мав і плану Б в таку погоду. Водії не дуже то хотіли брати мокрого пасажира, тож на одній трасі мені довелося простояти під дощем дві години з піднятою рукою. Дощі в Норвегії дуже красиві, красиві коли ти за ними спостерігаєш зсередини машини. Поля вздовж траси, з напакованим у білі циліндри снігом, що нагадували розкидані гігантські зефірки, зеленюща трава і гори, які визирають де-не-де із-за хмар.

Норвезький уряд активно розбудовує дорожнє сполучення в країні, кожні 50 кілометрів зустрічаються нові будівельні майданчики з роботами по украплюванню породи чи риттям тунелів, тож протягом наступного десятка років планується замістити всі присутні поромні переправи між островами на тунелі і мости.

Відстані в 100 кілометрів іноді забирають до 4-х годин їзди у водія. По-перше: через серпантини і вузькі дороги обмеження швидкості до 50 км/год тут не рідкість, по-друге: пороми. На пором в Єльмеланн (Hjelmeland)  довелося чекати півтори години. Ну, зате хоч було на що подивитися.

Єльмеланн (Hjelmeland). Щоб зрозуміти ментальну замкнутість тутешніх мешканців, слід потрапити під таку погоду.

Траса між Ставангером і Бергеном переривається двома поромними переправами. Вони забирають левову частку часу поїздки, та між тим є чи не найприємнішою його частиною. Особливо коли спостерігаєш з порому за заходом сонця, чи за акуратними дерев’яними скандинавськими хатинками на островах. Переправи тривають, в середньому, по 30-40 хвилин, тож всі пасажири автобусів і водії автомобілів встигають випити чай-каву в кафе на другому рівні.

Підходив кінець дня, з мене ще не стекла дощова вода, а після заходу сонця стало геть холодно: довелось решту шляху доїжджати автобусом.

Якщо підсумувати. Місце обов’язкове до відвідування, якщо будете в цьому регіоні. Красиво і в погану погоду, а в сонячну (чого мені не вдалося спробувати) тут має бути просто фантастично. Підйом, вхід, безкоштовний. Вилізати відносно неважко (якщо китайські бабусі сюди залазять, то у будь-кого вийде). Щогодини над стежкою підйому тут пролітає гелікоптер рятувальників, що трохи ламає атмосферу, але додає  впевненості за власну безпеку. Над самим Преікестоленом є місця для розкладання намету, щиро раджу спробувати тут таке. І…. зважати на погоду, навіть після малих дощів деякі стежки перетворюються на водоспади.

Роман ГРЕЧИЛО

Продовження розповіді про подорож читайте у наступній колонці!

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама

Реклама