Чи готова школа говорити з дітьми на складні теми: думки експерток

Під час 24 Форуму видавців у Львові відбувалася дискусія про те, чи готова школа говорити з дітьми на складні теми. Дискусія відбулася з нагоди виходу книжки адвокатки та правозахисниці Лариси Денисенко «Майя та її мами». Зі своїми думками щодо того, для чого потрібна така та подібні книги, а також про те, чи варто говорити з дітьми на теми насильства, сексу, поваги до прав інших, виступили журналістка, радниця міністерки освіти з гендерних питань, співзасновниця видавництва «Видавництво» та координаторка програми «Гендерна демократія» фонду Генріха Бьолля.

ІА Дивись.info зібрала найцікавіше з їх промов.

Лариса Денисенко, письменниця, адвокатка, правозахисниця, авторка книжки «Майя та її мами», презентацію якої скасували через отримані погрози від праворадикальних сил:

Реакції настільки агресивної стосовно книги я не очікувала взагалі і не могла спрогнозувати. Для мене було важливо створити книгу, яка б дозволила батькам побудувати містки довіри зі своїми дітьми. Якраз книжки, а також мультики, я використовую у своїх авторських навчальних методиках для того, щоби пояснювати дітям, що таке права людини і свободи, право на власне ім’я, право на сім’ю тощо.

Книга про Майю і її мам — про дітей і їхні родини. Родини тут абсолютно різні: заробітчани, розведені та інші. Це книга для того, щоби ми не боялися говорити з дітьми на будь-які теми: не боялися говорити про те, що є збройний конфлікт, не боялися говорити, що є діти-сироти, що є діти-сироти при живих батьках.

Ця книжка є продовженням різних моїх діалогів, у тому числі й у школах. Наприклад, перша історія стосується двох дівчат, Софійки і Соломійки. Я стикнулася з дуже дивною реакцією вчительки на двох близнючок у класі, котра сказала: «А, ці пробірочники знову захворіли». Я вивела її поговорити, спитала, чому вона так говорить, вона каже: «Так це ж від штучного запліднення, вони постійно хворіють і це абсолютно проблематичні з точки зору інших, здорових дітей, учні». Це одна з історій, яка перетворилася на художню, і дозволила мені подивитися на тему трохи ширше.

[dyvys_blockqoute text="Реакції настільки агресивної стосовно книги я не очікувала взагалі і не могла спрогнозувати" author="Лариса Денисенко"]

Якщо ця книжка бодай якусь родину підштовхне до відвертості, до того, що можна абсолютно спокійно говорити з дитиною на складні теми, це все сприятиме тому, що комунікативна функція родини буде працювати, що ми всі станемо здоровішими. На любов важко претендувати, але вона сприятиме тому, щоби ми ставилися один до одного з повагою і терпимістю.

Коли це все проговорюєш, пояснюєш, прибираєш стереотипізацію і фобії, всім стає легше дихати.

Анастасія Мельниченко, журналістка, авторка книги «Я не боюсь сказати»:

У 2016 році вибухнула інформаційна кампанія «Я не боюсь сказати»: було написано багато історій про випадки насильства під цим хештегом. Мені вдалося вивести щось спільне, що було у майже всіх цих історіях. По-перше, це те, що коли дитина/підліток потрапляли у ситуацію сексуального насильства, вони не знали, що з ними відбувається. А чому? Тому що з ними про це ніхто не говорив.

По-друге, це те, що дитина, яка зазнала такого досвіду, у більшості випадків, впродовж багатьох років нікому не могла про це розповісти. Уявіть собі, у неї є батьки, які є найближчими людьми, і вона не може їм розповісти. А чому? Тому що, на жаль, досі в Україні у дуже багатьох сім’ях тема сексу є табуйованою. Коли дитина підходить  і питає у батьків щось про секс, вони червоніють і видають реакції, через які дитина може сприймати секс, як щось дуже страшне. Коли дитина народжується, у неї немає свої оцінки того, що таке секс, тіло, статеві органи. Всю оцінку цих понять даємо ми самі: своєю реакцією, соромом. Дитина, яка зазнала насильства, часто накладає на себе тавро, що вона якась брудна, не така.

[dyvys_blockqoute text="Досі в Україні у дуже багатьох сім’ях тема сексу є табуйованою" author="Анастасія Мельниченко"]

Крім того, спільне те, що у нас є таке поняття, як звинувачення жертви. І люди, які зазнають насильства, одразу звинувачують себе самі, тому що все суспільство звинувачує їх: якщо людина зазнала насильства, напевно, у неї була коротка спідничка, напевно, вона була п’яна, чи, напевно, вона поверталася додому пізно. Але читаючи усі ці історії, стало зрозуміло, що насильство відбувається у будь-який час доби і за умов будь-якого стану тверезості чи одягу. І виходить, що навіть ті дівчатка чи хлопчики, які були відмінниками і поверталися додому вчасно, зазнавши насильства, починають звинувачувати себе. І тому вони мовчать впродовж років

[dyvys_blockqoute text="Дитина, яка зазнала насильства, часто накладає на себе тавро, що вона якась брудна, не така" author="Анастасія Мельниченко"]

Що відбувається у школі? Про секс не говорять. Не пояснюють, у чому його суть. Я сумніваюся, що десь у школах говорять про те, що сексом ми займаємося для того, щоби отримати задоволення. Але це правда – ми займаємося сексом здебільшого для задоволення. І виходить, що не знаючи цієї основи, коли з людиною стається насильство, вона не знає, чи порушуються її кордони, чи ні. Тобто дати відповідь на запитання, що зі мною відбувається, що мені не подобається, а значить це насильство, дитина не може. По суті у школі про секс як говорять? Що це щось, від чого бувають діти і болячки. Яким чином дитина може пов’язувати після цього секс із задоволенням? Можливо, хтось їй робить неприємно, але у неї навіть не клацає у голові, що це не є гуд, що відбувається насильство.

Читайте також: Жадан, Якимчук, Білий та інші: автори антології українських письменників Донбасу читали твори львів’янам (фото)

Пишучи книжку, я зрозуміла, що треба довести кілька основних моментів. По-перше, це те, що жертва невинна. Ніколи. Немає жодних умов, які можуть виправдати насильника. Я думаю, що нормальна людина, у якому б стані не знайшла іншу людину, навіть зовсім п’яну і у короткій спідниці, не почне її ґвалтувати. Було дуже важливо донести це до дітей і дорослих.

[dyvys_blockqoute text="Жертва невинна. Ніколи. Немає жодних умов, які можуть виправдати насильника" author="Анастасія Мельниченко"]

Друге — обговорити дуже багато речей, про які не говорять з дітьми: що таке згода, кордони, про те, що секс — це для задоволення, про важливість власного вибору.

Третє — це те, що робити, якщо вони зазнали насильства. Майже усі  переживають посттравматичні стресові розлади. Вони починають думати, що вони божеволіють: з’являються панічні атаки, безсоння, флешбеки — дитині стає ще гірше. Тому у книжці ми говоримо, що це нормальна реакція на ненормальні події, говоримо про те, що робити у випадку насильства.

Анна Довгопол, координаторка програмии «Гендерна демократія» фонду Генріха Бьолля, котрий підтримав вихід книжки:

Я очікувала такої реакції на книжку, яку ми побачили у Львові. Мені було дивно, що вона з’явилася тільки зараз. Я маю досвід з орагнізацією КиївПрайду, інших ЛГБТ подій, а також феміністичних заходів. І ця реакція від тих людей, які мають іншу ідеологічну позицію, в Україні досить поширена.

Дуже важливо, що це відбувається після Майдану, тому що він був про це. Він був про ту дорогу, якою ми йдемо, про цивілізаційні вибори, які ми, як суспільство, робимо. Тоді ми сказали, що не хочемо іти з нашим східним сусідом за тим же вектором розвитку. Майдан декларував, що ми хочемо бути як абстрактна Західна Європа, і для більшості людей це було про добробут.

[dyvys_blockqoute text="У центрі успішності західноєвропейських країн є повага до особистості" author="Анна Довгопол"]

Але дуже мало хто задумувався, що це як пакет, у якому також є повага до прав людини й інакшості.  У центрі успішності західноєвропейських країн є повага до особистості. У центрі суспільства – особистість, а не група людей, яку ми називаємо нацією або державою. Подібні книжки говорять про те, що найважливіше – це особистість, її погляди. Історія про двох мам, яка так сильно зачепила праві сили, про те, як дві жінки добровільно виховують удвох дитину. Тут немає примусу. Книжка, яку написала Настя Мельниченко, про те, що примус – це погано. Ті, хто виступив проти книги, праві сили (саме вони, а не якісь хулігани), вважають, що у центрі повинна бути не людина, а нація, як якась уявна спільнота, і ми як окрема спільнота, повинні свої бажання й інтереси підкорити інтересам цієї уявної нації. Велике питання: навіщо?

Читайте також: Львів має бути у центрі юридичної карти світу, – радник британської королеви Філіп Сендс

Відповідно, у риториці правого дискурсу, важливі якісь уявні традиції. Мовляв, книга －це руйнація «традиційних цінностей». Але ніхто ніколи не проговорював, що таке традиційні цінності, тому що їх не існує. Якщо ви цікавилися хоч трохи українською історією, ви розумієте, що ніколи не було тієї золотої доби, уявної родини: папа, мама, двоє діток, садок вишневий коло хати. Родина завжди була економічним союзом. Ні про яке кохання не йшлося.

Ми зараз знаходимося у двох тенденціях. Люди, які розуміють важливість таких книжок, хочуть, щоби країна розвивалася, була багатшою, тому що якщо люди зможуть розвиватися так, як їм подобається, вони зможуть бути більш ефективними, а це призводить до економічного росту. І є сили, які хочуть, щоби країна розвивалася інакше. Саме тому надважливо говорити з дітьми у школах на такі теми, адже діти – це ті маленькі створіння, які через 20 років будуть керувати цієї країною, будувати це суспільство.

Олена Малахова, радниця міністерки освіти і науки України з гендерних питань:

Фактично всі ті педагоги, які приїжджають до нас на ЕдКемп, батьки, з якими ми спілкуємося і загалом люди, які дотичні до управління освітою, реформування, розуміють, що система освіти, яку ми маємо сьогодні, налаштована на виховання слухняності і покірності. І та система освіти, яка є, рідко дає право дитині на помилку, самостійно до чогось дійти і робити висновки. Так само заручниками і заручницями системи освіти лишаються педагоги, у яких є чітка ієрархічна вертикаль і будь-який їхній крок уліво чи вправо, тягнуть для них погані наслідки.

[dyvys_blockqoute text="Система освіти, яку ми маємо сьогодні, налаштована на виховання слухняності і покірності. І та система освіти, яка є, рідко дає право дитині на помилку" author="Олена Малахова"]

Для країни, яка хоче розвиватися, бачити себе конкурентною у світі, така система освіти – злочин, бо передусім треба розвивати критичне мислення, креативність тощо.

У концепції Нової української школи, починають говорити і писати про те, щоби нарешті у системі освіти побачити дитину, її потреби, нахили, прагнення і бажання, а не просто рейтингування.

Читайте також: Нова українська школа: утопічні мрії, катастрофа чи реальний шанс змінити країну

Коли ми працюємо з учительською аудиторією і зачіпаємо тему гендерної дискримінації, ейджизм і ставлення до людей з інвалідінстю － найпоширеніші три －ми бачимо, що говорять, мовляв, у школі такого немає і такого, як книжці, у школі не буває. Так от є.

На кожному ЕдКемпі до нас підходять вчительки або директорки/виховательки, та питають, що робити у ситуації, коли, наприклад, дитину у садок приводять дві жінки. І виховательки  переживають, що дитина відчуває, тому що світ дорослих – це світ дорослих, і поки дитина виросте, зрозуміє, що відбувається, вона мусить у цьому якось жити.

Більша частина вчителів і вчительок сьогодні хоче отримати більше знань. Є запит, потреба дати коректну інформацію, пояснити і подумати про те, що відбувається з дитиною. Але є і частина педагогів, які бояться промовити слово секс, взаємини, поцілунок, вагітність тощо. Саме такі книжки домагають і дітям, і дорослим. Ми вирішили почати зі шкільних підручників. Тому що саме у них, у малюнках, текстах ми бачимо ідеальний вимір, якого діти у реальному світі не бачать. Тоді виникає дисбаланс. Тому ми вирішили більше говорити про проблеми, які існують.

Підготувала Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО

Фото: прес-служба Форуму видавців