Сергій Жадан під час Форуму видавців зібрав аншлаг у Львівській опері, презентуючи роман «Інтернат». Книга увійшла у чимало журналістських оглядів як одне із ключових відкриттів цьогорічного Форуму. Втім, за словами самого автора, критики доволі негативно сприйняли роман. Чому? Читайте в нашому інтерв’ю.

На будь-якій події за участі Сергія знайти його доволі просто: там, де натовп прихильників та спалахи фотокамер – там і Жадан.

Всі до тебе так активно підходять, фотографуються, ти себе почуваєш зіркою?

Ні! Це ж такі ритуали, так прийнято, так треба.

Для чого треба?

Ти ж коли бачиш когось знайомого, ти ж підходиш. Повертаючись до твого питання, то я до цього ставлюся доволі просто.

Зрештою, Сергій уже давно збирає повні концертні майданчики, а нещодавно навіть мав аншлаг в опері. Однак, на всі спроби порівняння себе із «моральним авторитетом» сміється й відчайдушно віджартовується.

Ти вже провів кілька презентацій «Інтернату». Поділися враженнями: як прийняли книгу, про що питали, що найбільше людей зачепило?

Я, чесно кажучи, не знаю, як приймають. Я бачу багато позитивних відгуків, але вони йдуть переважно від читачів. А критика переважно негативна.

Чого вона стосується?

Така штука, до якої я звик, що уже двадцять років на кожну мою книжку виходять рецензії з таким змістом: це знову те ж, про що він уже писав. Я із таким самим успіхом можу говорити про те, що я ці всі рецензії вже читав. Щось критикам не подобається, щось критики там бачать своє, що їх не влаштовує. Така разюча відмінність між читачами і критиками, але це цікаво!

Я бачу багато позитивних відгуків, але вони йдуть переважно від читачів. А критика переважно негативна

Ти до того тверезо ставишся?

Абсолютно! Я звик до того, що критики мої книги сварять, я звик до того, що вони про мої книги позитивно не пишуть.

Що для тебе «Інтернат»?

Знаєш, ти говориш, що це особлива книга. Я розумію, як це звучить, це звучить дуже загально, тому що очевидно, що ти про кожну книгу будеш говорити, що вона особлива, і дійсно кожна книга особлива. Якби я сказав про якусь книгу, що вона прохідна і що вона мені не важлива, це було би дуже дивно. Але ця книжка справді така, вона для мене етапна, порубіжна. Тому що я її дуже довго вигадував, дуже довго писав, навіть не вигадував – я її дуже довго проживав. І тому це якась така книга, яка окремо стоїть.

Чи було у тебе внутрішнє відчуття, що треба наважитись писати про ці події саме так?

«Саме так» – так, було відчуття. Але, знову-таки, слово «наважитись» тут, мабуть, не зовсім точне. Було питання спробувати зрозуміти, як її писати. Загалом (от я постійно зараз повторюю і мені здається, що далеко не всі мене розуміють) з весни 2014 року у мене було питання «як про це все писати?»

З весни 2014 року у мене було питання «як про це все писати?»

Я не розумів, як про це все писати, у мене були якісь спроби. У мене є цикл «Луганський щоденник», я його зараз перечитую і розумію, наскільки це було  емоційно розгойдано, коли ти хочеш щось сказати, хочеш щось зрозуміти, а насправді кажеш не те, що розумієш і не зовсім розумієш те, що кажеш.

Насправді, цей пошук інтонації, пошук правильної інтонації, він і є зараз найважливішим і це те, чого дійсно багато хто не відчуває. Для мене очевидно, що ця книга написана інакше, ніж усе те, що я писав до цього.

Читайте також: «Хірургія – це залежність». Як Генрі Марш презентував нову книгу у Львові (фото)

Для мене це очевидна річ, а для когось це неочевидна. Наприклад, один із закидів критиків, що книжка написана так само, як попередні книги. Що це все самоповтори, і мене це, чесно кажучи, дивує. Мене дивує повна розкомунікованість.

Коли ці всі події завершаться, то ця тональність, це емоційне ставлення до цих подій зміниться…

Безперечно зміниться! Воно зараз змінюється! Спробуй згадати свій досвід, як три роки тому ти читала повідомлення з фронту, згадай, коли з’являися новини про загиблих: це сприймалося як кінець світу. Принаймні для мене це так було: як після цього можна далі жити, як після цього можна щось робити, як можна далі писати вірші, умовно кажучи.

Для мене очевидно, що Інтернат написаний інакше, ніж усе те, що я писав до цього.

А сьогодні ці питання просто не постають. Тобто не те, що загиблі не викликають співчуття чи ти цим не цікавишся, чи тобі стало байдуже (ні, безперечно, стало не байдуже, безперечно це далі є чимось найважливішим і найболючішим, що відбувається) але, як цинічно це не звучить, до того всі звикли.

А які тоді вектори емоційні зараз є, які відчуття?

Зараз це все змінилося твердою переконаністю, що потрібно далі робити те, що робиш. Я ж про себе говорю і так собі думаю: роби те, що ти робиш і роби це далі. Себто, з’явилося більше впевненості. І знаєш, з одного боку мабуть добре, що вона з’явилася, це свідчить про якусь емоційну стабільність, тобто відсутність цього перегорання. З іншого боку розуміємо, що в цьому є певна інертність прийняття, певна призвичайніть і я не знаю, наскільки це позитивно.

Серед цього спектру є якась зневіра?

Зневіри у мене немає, розчарування у мене немає і навіть якихось натяків на це немає. Є багато речей, які мені не подобаються, є багато речей, які у мене викликають надзвичайно різке несприйняття, є багато речей, які дратують і не викликають оптимізму, але в цілому, повторюся, все це можна звести саме до бажання робити щось далі.

Як ти думаєш, через певний період українцям як суспільству буде соромно за ці дискусії на мовну тему й тему, чи є більші й менші українці в Україні? Чи ми не винесемо з того уроки?

Це залежно від того, чим ця дискусія завершиться. Це ж не просто дискусія, це ж не просто поодинокі репліки. Насправді, мені здається, є цей внутрішній поділ. Насправді є різні вектори розвитку нашого суспільства, як от «до об’єднання, порозуміння і взаємної підтримки», або «розділення, ігнорування і закриття» (те, що називається у нас зараз ізоляціонізм). Можна  скільки завгодно сміятися з того терміну, але він точний, він справді відповідає якомусь світовідчуттю частини наших співгромадян. При чому, це ж стосується не лише західноукраїнців, бо вони зазвичай зараз про це говорять. Маю на увазі, про те,  що їм краще би відгородитися, краще би замкнутися на собі і «ми тоді вистоїмо і тоді витримаємо».

Читайте також: Під час міжнародного ПЕН-конгресу львів’янам показали фрагмент п’єси політв’язня Сенцова (фото)

Якби на Донбасі не було би цих проблем, там би теж про це говорили, зрештою…

Так, на Сході теж багато хто про це говорить, але просто говорять ті люди, яких ми не чуємо, тому що вони засадничо з іншого табору. Але дивним чином думки цих людей по два боки барикад збігаються. Якимось парадоксальним чином люди, які підтримували Майдан, і люди, які Майдан заперечували, в якийсь момент просто почали відстоювати ті самі позиції: позиції поділу, позиції ізоляціонізму, позиції взаємного несприйняття. Це дуже прикро, насправді.

Якимось парадоксальним чином люди, які підтримували Майдан, і люди, які Майдан заперечували, в якийсь момент почали відстоювати ті самі позиції: позиції поділу, позиції ізоляціонізму, позиції взаємного несприйняття

І повертаючись до твого питання, чи буде соромно, ми ж не знаємо, чим ця дискусія завершиться. Ми можемо лише робити щось для того, аби ці дискусії не завершилися дійсно реальним розподілом по Збручу чи по Дніпру.

Вони мають реальний шанс на це? Звичайно, це залежить від купи факторів, але…

Так, це залежить від купи факторів. Але якщо говорити серйозно і не вдаватись до якоїсь футурології, я думаю, що на це немає шансів. Мені здається, що події 2013-14 року багато кого протверезили і багато кого привели до тями. Зокрема, тих людей, які ніколи не замислювались над тим, що це за країна Україна і що це таке державний кордон, громадянство. Для багатьох ці речі набули концептуальності після тих подій.

До речі, про державний кордон. Країна нещодавно спостерігала акти прориву цього кордону з боку Польщі. Що ти думаєш щодо таких дій? Не важливо, це мова про Саакашвілі чи про умовного громадянина Іванова.

Насправді це відчуття страшенної безпорадності, коли ти бачиш, що, виявляється, політика є важливішою за закон, за право. Навіть якщо ця політика спрямована проти корупції чи проти продажності влади, чи ще проти чогось. Я так бачу, що насправді якісь такі базові поняття, як кордон, ставляться в інтерес тим чи іншим політикам. Дуже прикро було на це дивитися.

Це відчуття страшенної безпорадності, коли ти бачиш, що, виявляється, політика є важливішою за закон, за право

Але є чимало людей, які це сприйняли схвально…

Я розумію, що люди до ситуації ставляться саме в контексті конкретних імен, конкретних прізвищ і конкретної політичної ситуації. Я це бачу, багато моїх друзів теж позитивно до цього ставляться.

Я не хотів би оцінювати конкретних політиків, але коли я бачу, як проривається кордон… Я от одразу згадав 14-й рік і Пашу Губарєва, який на переїзді через українсько-російський кордон валить загородки і говорить, що «тепер ми тут головні, ми тут командуєм».

Якимось дивним чином все це зримувалося, хоча я розумію, що все це зовсім інша мотивація і зовсім не хочу підігрувати у цій ситуації прихильникам української влади і говорю скоріше про сам факт перетину кордону.

Якщо ти це бачив три роки тому, якщо ти це пам’ятаєш, мабуть, на це боляче дивитись.

За досвідом наших останніх кількох років, ти відчуваєш, що суспільство наше чомусь вчиться на своїх помилках?

В чомусь вчиться, але це процес і, на жаль, він не такий швидкий, як хотілося би. Принаймні, стосовно якоїсь протидії популізму, мені здається, не сильно навчились.

Мені здавалося, що багато кого мали би  привести до тями результати парламентських і місцевих виборів. Мені здається, що багато хто не зрозумів, що всі ті зміни, які сталися в комусь із нас, із кимось іншим не відбулися. Якщо ти думаєш, що перемогла революція і над твоїм будинком висить синьо-жовтий прапор і змінилося ставлення до багатьох речей в тебе особисто, це ж не означає, що такі саме зміни сталися із твоїм сусідом.

Читайте також: 100 тонн книжок: у Львові офіційно стартував Форум видавців (фоторепортаж)

Варто згадати тільки ці вибори. Я в Харкові це дуже добре пам’ятаю, коли вся ця ейфорія: волонтери, активісти, синьо-жовтим помальовані дерева і вся ця хвиля українського піднесення насправді страшенно симпатична, але і дуже болісна. І тут раптом вибори і виявляється, що всі ці наші спроби замалювати синьо-жовтим кольором реальність, реальності-то не змінили. Скоріше змінили в наших очах сприйняття якихось явищ, але ж Генадій Адольфович у першому турі перемагає.

Які із цього можна зробити висновки і уроки? Можна почати істерити, запасти у зневіру і розпач, кричати: «зрада!» А можна починати думати про наступні вибори, до яких, можливо, не так і далеко, зокрема, якщо це стосується Харкова.

Уявімо, що завтра у нас вибори харківського міського голови. І чим вони завершаться? Підозрюю, вони завершаться так само, як і попередні

Минуло два роки із тих виборів і, уявімо, що завтра у нас вибори харківського міського голови. І чим вони завершаться? Підозрюю, вони завершаться так само, як і попередні. Тому що ніхто нічого не робить, тому що немає жодної згуртованості, тому що між наших патріотичних сил нема жодного порозуміння, жодного бажання йти на взаємні поступки і компроміси. Є надзвичайна амбіційність, надзвичайний дидактизм в риториці та абсолютна марнотратність тих можливостей, які нам даються.

Тоді ще одне загальне запитання: чи нам можливо повернути український Донбас, чи можливо, що у людей станеться переосмислення себе в Українській державі, як то сталось у героя «Інтернату»?

А що ти маєш на увазі під поверненням українського Донбасу?

Маю на увазі, аби люди щиро відчули себе громадянами саме цієї країни.

Я розумію, що Донбас – це ніби гаряча точка, але як у цьому питанні можна вичленовувати тільки Донбас? Це ж питання стосується Слобожанщини не меншою мірою. Настрої на Слобожанщині, якщо й різняться від настроїв на Донбасі, то не аж так кардинально.

Насправді це повернення української України стосується усієї країни, у цьому плані робити вигляд, що у нас всюди усе добре, а на Донбасі погано… Ця зверхність у ставленні до Донбасу здається мені безпідставною.

Насправді це повернення української України стосується усієї країни

Візьми те ж Запоріжжя, ту ж Дніпропетровщину, центральну Україну – там же теж проблем із самопозиціонуванням із самоідентифікацією не менше, ніж на Донбасі. Тому працювати всім, багато, наполегливо і тоді є шанс.

Валерія ПЕЧЕНИК

Фото: Микита ПЕЧЕНИК

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.