Хто вони «Вигнанці»: у Львові представили унікальний мистецький проект (фото)

IMG_5366

«Ці історії ми пропускали через себе, особливо, якщо ми плакали разом із тою людиною, що розповідає, а потім – вдома ще раз плакали, коли це все розшифровували», - Ірина Горбань.

В Музеї етнографії та художнього промислу представили проект «Вигнанці» та однойменну виставку, присвячену долям людей, яких позбавили рідної домівки,  вимушеним переселенцям, які намагалися адаптуватися  у новому соціокультурному просторі.

Мова іде про три великі переселення, що відбувалися за останні 75 років: у 1944 – 1946 роках відбулося так званий обмін населеннями між Польщею та УРСР; наступна тема, представлена на виставці – це депортація кримських татар 1944 року; і врешті – вимушене внутрішнє переселення українців та кримських татар з окупованого Росією Криму, а також з Донецької та Луганської областей у 2014-2017 роках, яке частково триває і досі.

«Масштаби цих переселень вражають. У 1944-1946 роках жертвами примусового переселення стали майже півмільйона українців (прим. 482 109 осіб). У 1944 році з Криму депортували майже 200 тисяч кримських татар. Нині історія повторюється: за оцінками міжнародних експертів, через анексію Криму та війну на сході України свої населені пункти вимушені були покинути 1,7 млн осіб, які переселилися в інші регіони України», - зазначено в анотації до виставки.

Ці переселення об’єднані не лише спільною трагедією – позбавленням права проживати на землі своїх предків, їх також об’єднує регіон, який став прихистком для цих людей у 1940-х роках, так, і сьогодні Західна Україна, зокрема, Львів продовжує приймати вимушених переселенців.

Основою для виставки стали спогади людей, які пережили вимушене переселення: тут історія як цілих сіл, так і окремих родин.

Складовою виставки є також емоційне навантаження всіх цих речей, які не можливо просто переглянути – важливо прочитати, усвідомити, спробувати через себе пропустити всі ці історії.

Про особливості цієї виставки та її підготовку ми розпитали Ірину Горбань – кураторку проекту, старшого наукового співробітника Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України.

Як готувалися ця виставка? Як зародилася ідея цього проекту?

Ірина Горбань: Ідея виставки народилася півтора роки тому, а в тому вигляді, як вона вже є зараз – сформувалася десь в лютому, саме тоді я захотіла пов'язати переселенців і депортованих минулого, із вимушеними переселенцями сьогодення. Тому ця виставка має три компоненти: історія кримських татар, яких депортували у 1944 році, історія переселенців українців із польських терен у 1944 – 46 роках і сучасних переселенців із тимчасово окупованих Криму, Донбасу та Луганська.

На скільки можливим є дослідження матеріальної спадщини українських переселенців із теренів Польщі, чи вона збережена, чи є можливість ще щось зібрати?

Ірина Горбань: Те, що знищене, спалене, не тільки на рідних теренах, але й через те, що рідні не цінують цих пам’яток, звичайно, відновленню не підлягає. Але, якщо сім учасників цієї виставки змогли зробити таку експозицію, уявіть, якби за це взялося більша кількість людей, займалися цим регулярно – результати були б кращими. Люди, із поширенням інформації про цей проект, постійно зверталися, щоб принести до експозиції фотографії, речі ужитку, які залишилися від батьків, навіть хотіли передати їх музею, були і такі, які вже на відкриття виставки щось принесли.

Чи буде ця експозиція постійною, можливо плануєте її ще десь возити?

Ірина Горбань: Якщо місто забезпечить нам виставкові площі, то ми радо зробимо це постійною експозицією. А що до того, щоб показувати її в інших міста – то це тема до обговорення.

Що було найважчим у цьому проекті?

Ірина Горбань: Найважчим у цьому проекті були емоції, вони переповнювали нас коли ми записували історії  цих людей, які пережили випробування, виїжджали в різних умовах, бо були такі, що мали час зібратися, а інші його не мали – всі вони стали «вигнанцями». Ці історії ми пропускали через себе, особливо, якщо ми плакали разом із тою людиною, що розповідає, а потім – вдома ще раз плакали, коли це все розшифровували. І цей емоційний момент – він найважчий.

Як Вам вдалося поєднати такі різні історії? Спочатку була концепція чи накопичення самої інформації?

Ірина Горбань: Ні, спочатку це було накопичення, а вже потім вибудовувалася концепція, певний логічний ряд.

Які історії найбільше Вас вразили?

Ірина Горбань: Несподіваною стала історія духового оркестру, який був перевезений із села Босько із всіма музичними інструментами, і, власне, цій історії ми відвели цілий зал. Зараз створено об'єднання «Бощани», воно активно працює, займається відновленням пам'яті про українців, які проживали там, але змушені були покинути рідну сторону. Вони їздять кожного року на ці терени, підтримують пам'ять про сліди своєї присутності в цьому місці. Ми зуміли налагодити чудову співпрацю.  Чи, наприклад, сучасна історія фольклорного гурту «Дивина» із Донецька, учасниці якого таємно вивезли свій оберіг – давню вишивану сорочку, яка представлена  на виставці.

Розкажіть, будь ласка, про співпрацю у створенні кримсько-татарської частини експозиції.

Ірина Горбань: Так, звичайно вони відгукнулися, зокрема Рустем Аблятіф, член Громадської організації «Кримський Інститут громадянського суспільства», коли почув про цей проект, почав приходити, приносити матеріали, проявив ініціативу. Для спільноти кримських татар це все дуже важливо,  щоб на них звернули увагу, і говорили про їхні проблеми.

Також ми поспілкувалися із головним художником проекту,  Головою Асоціації музеїв та галерей Остапом Лозинським.

Розкажіть про концепцію виставки, про ключові речі, які тут представленій.

Остап Лозинський: Найважливішим у цьому проекті було показати долі людей, які потрапили в певні історичні та політичні ситуації, та те наскільки вони могли, чи не могли цьому опиратися… І, так само, через їхні долі хотіли проілюструвати події, що відбувалися в проміжку майже 75-ти років. За цей час нічого не змінилося, не зроблено висновків із історичних подій. Цікаво було проаналізувати, що люди у таких ситуаціях колись забирали з собою, в першу чергу, а що брали тепер. Раніше люди брали з собою книги, ікони, одяг, якісь пожитки. Зараз, всі сучасні переселенці, яких ми опитали, брали із собою, комп'ютери, флешки, документи, гроші. Отже, беруть із собою інформацію – те, що в наш час є важливим, також беруть телефони, щоб бути на зв'язку з рідними, щоб не загубитися в часі і просторі.

Яка концепція представлення на виставці текстів і пам'яток?

Остап Лозинський: Здебільшого тексти відповідають експонатам або експонати текстам. Вони не є науковим, здебільшого це є інтерв'ю із живими людьми, які  розповідають певні історії, там згадуються певні речі, відповідно їх ми намагалися представити.

Які цікаві експонати чи історії, представлені на вставці?

Остап Лозинський: Є низка дуже цікавих експонатів. Часто люди розказували, що нічого не встигали з собою взяти. А є і інші історії, про людей, які фактично забирали все село з собою, церковні предмети, іконостаси, все, що мали у хатах, в останньому залі представлена історія, коли люди забрали цілий духовий оркестр. Інші історії дуже плачевні, коли нічого не встигалося забрати, і на збори залишалися лічені години, чи, навіть, хвилини. Іноді, люди гинули в дорозі, старші люди, діти. Насправді, все відбувалося по-різному. Ми не уникали і комічних ситуацій, життя триває, тому залишається місце для позитивних історії. Наприклад, коли згадують як їли ковбасу в шафі, а потім за це діставали. Ми експонуємо двері цієї шафи, і спогади того хлопчика, який вже давно ним не є, але досі пам’ятає як діставав від тата поза вуха. Цікава історія розповідається в залі кримських татар, коли жінка купила в антикварному магазині фотокартку, і впізнала на ній свою маму.

Як Вам вдалося поєднати історії кримських татар, українців, а також різні за часом події?

Остап Лозинський: Ми не розказували про етапи, за принципом якоїсь хронології – ми розказуємо про долі людей, а вони однакові. Якщо говорити про депортації татар чи українців, то вони відбувалися в межах тої самої країни, тут до них відносилися однаково, як до товару чи до худоби… Тому, це було дуже легко поєднати, і не було ніякого дисонансу.

Чи будете продовжувати цей проект?

Остап Лозинський: На основі матеріалів зібраних під час цього проекту, плануємо зробити якесь видання, можливо видати наукову працю, чи альбом, бо обсяг дуже великий. Ми надіємося, що за два-три роки ми зможемо упорядкувати цей обсяг, і, можливо, випустити щось у друкованому вигляді.

Виставка зібрала сотні важких, але одночасно життєствердних історій, які ще раз повертають нас до перегляду непростих, жахливих депортацій та переселень, які відбувалися за останні 75 років. Візуальний концепцію виставки представлено через тему потягів від товарняка до звичайного пасажирського вагону, тему предметів, які люди беруть у таких ситуаціях із собою: побутових речей, одягу, вишивки, ікон, книг, комп’ютерів, телефонів та ін.  Представлені артефакти – це лише не великий етап, який звертає увагу до спомину про важкі моменти прийняття політичних обставин, опору цим обставинам,  складну соціальну адаптацію в зовсім чужому середовищі. Тема невичерпна, що вартує лише згадати Акцію «Вісла», обмін окремими ділянками фронту між Польщею та УРСР, виселення українських сімей до Сибіру та ін.

Участь у проекті взяли близько сімдесяти респондентів, а також зо три десятки сімей переселенців надали матеріальні пам’ятки для експонування.

Також в рамках проекту відбулося відкриття виставки Олени Турянської «MATRIX», виставку можна відвідати з 6 до 18 жовтня 2017 року в Галереї сучасного сакрального мистецтва «ICONART». Вже 27 жовтня  відбудеться майстер-клас з виготовлення вибійки, який проведе Олександр Бриндіков («Майстерня вибійки»), де можна буде виготовити орнаменти на тканинах з кримсько татарськими та українськими мотивами у Музеї етнографії та художнього промислу. 7 листопада у галереї «Дзиґа» свій перфоманс-інсталяцію «Керована свобода», у рамках проекту «Вигнанці», представить Влодко Кауфман.

Проект «Вигнанці» - це платформа для дискусії про непрості історичні та політичні обставини, з якими стикнулися люди за останні 75 років, до самоаналізу, а найголовніше – до збереження пам’яті про ці події для нащадків.

Підготувала Мар’яна МАКСИМІВ

Фото: Микита ПЕЧЕНИК

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: