«Я гидую пити з тих кружок»: як живуть діти в одному з інтернатів Львівщини (репортаж)

P71004-141926

Як живуть, харчуються і навчаються діти у Рава-Руській школі-інтернаті — дивіться у нашому репортажі в межах проекту Дивись.info «За лаштунками».

— Сині губи заступниці директора пасують до її синьої курточки та наочно демонструють, яка ситуація у школі з теплом, — каже працівниця департаменту з питань реалізації Національного превентивного механізму та нервово шукає у сумці воду. Побачене справило на неї сильне враження.

Замки на дитячих кімнатах, недостатнє харчування, старі меблі й сантехніка, подекуди — відустність гарячої води — у таких умовах щодня проводять по кілька годин учні Рава-Руської спеціалізованої школи-інтернату. Дехто ж — і взагалі живе тут.

Працівники Департаменту з питань реалізації національного превентивного механізму спільно з громадськими моніторами без попередження відвідали Рава-Руську загальноосвітню спеціалізовану школу-інтернат, аби перевірити, як там навчаються і проживають діти. Журналістка ІА Дивись.info ходила коридорами навчального закладу разом з ними.

«До мене було гірше»

— Ці всі будівлі звела ще австрійська влада! Тут були їхні прикордонники, потім польські війська тут стояли, потім — німецькі, пізніше — радянські і лише у 1961 році їх віддали під школу-інтернат, — з трошки нервовою усмішкою на обличчі розповідає директор школи Андрій Солтис. — Коли я тільки сюди прийшов, все було набагато гірше!

Директор школи Андрій Солтис

Рава-Руська школа-інтернат єдина у прикордонному містечку, у якій діти можуть не тільки навчатися, а й проживати п’ять днів на тиждень. Колись тут лишалися і у суботу, але через скорочення фінансування, скоротили і кількість робочих днів.

Здебільшого, на ніч в інтернаті лишаються діти, чиї батьки виїжджають на заробітки закордон — у Польщу, до пропускного пункту з якого звідси можна дійти за годину, а доїхати — менше, ніж за пів. Крім того, тут є десятки дітей з багатодітних сімей, малозабезпечених, неповних.

— Проблеми з укомплектуванням у нас немає. Що таке Рава-Руська? Це прикордонне місто. Більшість людей просто їдуть до Польщі на сезонні роботи, на тиждень, і дитина залишається. Цілком природно, що батьки хочуть віддати її кудись, — розмірковує директор і тягнеться до стосу паперів на своєму робочому столі.

Директор потирає руки одна об одну, аби розігріти пальці, далі береться оповідати про досягнення школи: заклад став одним з кращих за результатами ЗНО з української мови та літератури цього року, чимала кількість учнів — медалісти.

— Я вважаю, що для школи у такому маленькому місті — це неабияке досягнення. Правда ж? — Шукаючи схвалення, питається директор. — Тут є багато проблем, але як я прийшов сюди, старався створити комфортні і безпечні умови для навчання і проживання дітей, — додає Андрій Солтис і береться далі перераховувати усі перемоги.

210 ліжечок замінені на нові, вікна встановили у двох корпусах з семи, у більшості корпусів замінили світильники, встановили два нових котла, у планах — нові двері… І все це — за гроші іноземних благодійних фондів.

— Три роки тому, до мене, тут цього всього не було! Але нам вдалося вийти на норвежців, канадців, французів, які допомогли і продовжують нам допомагати.

Директор зізнається: просити допомоги у закордонних благодійників простіше. По-перше, вони самі приїжджають, бачать, що не так, по-друге, ти не відчуваєш себе винним у цих потребах. На питання ж, чи говорить він керівництву району про нагальні потреби школи, пан Андрій, витримавши паузу, відповідає, що ні.

— У нас же ж як? Почнеш казати, що те погано, те потрібно, вони послухають і скажуть: «А може вас простіше тоді закрити взагалі?». А я порахував, що на вирішення усіх потреб нам необхідно 8 мільйонів гривень. От і шукаю їх де-не-де.

Півпляшки шампанського і курячі стегна

Один із семи корпусів школи виділяється на фоні інших. Він такий же пошарпаний, зі старими дверима і сумними, розхитаними вікнами, але від нього відгонить стійким запахом свіжезвареного чи то компоту, чи то дешевого чаю. А баняк з харчовими відходами нічим не прикритий стоїть просто під вікнами будівлі, додатковий орієнтир. Тут їдальня.

На столах, які пофарбовані були не один десяток років тому, дбайливо розставлені металеві кружки.

— Я у їдалку ніколи не ходжу. Раніше, коли була мала, ходила, звісно, але зараз — ні, — категорично запевняє Наталка (ім’я змінене, — авт.ред.), учениця 8 класу школи-інтернату. — Ці кружки такі гидкі… У нас вдома собака з такої миски їсть, а нам дають із них пити. А ще, уявляєте, ми ж потім маємо їх помити. Самі. Але не так як удома, з миючим засобом, а просто у воді пополоскати. Це ж не гігієнічно, мікроби всякі лишаються, я гидую з того пити!

Дітей у школі годують тричі на день. Але що буде у меню бодай сьогодні — зрозуміти неможливо. Папірець у клітинку із переліком страв вдається отримати лишень за 10 хвилин пошуків, хоча за правилами він має висіти на видному місці. Про заплановані страви на тиждень годі і говорити.

— Ми готуємо з того, що у нас є, тому не зовсім дотримуємося правил, — боязко пояснює працівниця кухні, ховаючи руки до кишень, а очі додолу. На фоні чутно, як гримлять відра і ляпається мокра ганчірка об підлогу — почали прибирати.

На обід у школі сьогодні розсольник, макарони, салат і кисіль із сухофруктів. Інгредієнти для частини страв уже готові: у старенькій іржавій ванні начищена картопля, у ще одній — розморожене м’ясо у кольорових тазиках, в одній з кімнат кухарка активно натирає солоні огірки у відро. Поруч — швабра з ганчіркою і таке ж на вигляд відро із водою.

— Мені не подобається, як тут готують. Їжа виходить ніяка, не така, як удома, — жаліється та ж Наталка, з 8 класу.

— А мені нормально, — перебиває її світловолоса однокласниця. Вона не просто навчається у школі, а ще й живе тут у будні дні. — Звичайна собі їжа. Іноді навіть сирники дають, молоко, але це не часто.

«Нам скоротили фінансування цього року на 800 тисяч, от і доводиться економити», — розводячи руками пояснює директор школи. Він каже, що перше, на що через це довелося урізали видатки, була їжа: тепер діти не так часто отримують молочні продукти, менше їдять м’яса, фруктів.

— А що у вас у цих холодильниках? — питаємося.

— Та продукти ж різні, м’ясо там… ковбаса, які залишилися.

Починаємо все переважувати. З морозильної камери дістають курячі стегна. На вагах — більше 12 кілограмів. Хоча, згідно з офіційною документацією, вони ніде не записані. Мали використати.

— То що це за м’ясо, ви можете пояснити?

На питання усі працівниці кухні відповідають мовчанням і лишень стиха зітхають. На німі питання директора, які читаються на обличчі, дівчата теж обирають не реагувати.

Читайте також: Голі ліжка та чужа білизна: як живуть підопічні у психоневрологічному інтернаті на Львівщині (фото)

— Але ж дивіться, у нас все свіженьке! Ось, сметану тільки нещодавно привезли, усе у холодильниках зберігається! — Скрикує кухарка у білому халаті і підкреслено водить пальцем по даті виробництва «молочки». Дійсно свіжа. — Ось тут у нас крупи, а тут — овочі. Їх теж замовляємо тільки…

— А що у цій тумбочці?

— Та нічого, так, особисті речі.

— Можна подивитися?

Працівниця кухні неохоче відступається від старенької тумби, за дверима якої — свято: відкорковане шампанське та чималий шмат сиру. Походження сиру, як і м’яса у холодильниках, жінки пояснити не змогли. Власне, як і алкоголю у навчальному закладі. У вівторок. Під час робочих годин.

Сон і відпочинок на замку

На ніч у школі лишається не більше 70 дітей. А новеньких ліжечок тут, як ми пам’ятаємо, 210.

— Далеко не всіх люблять тут лишатися, — каже Андрій (ім’я змінено, — авт.ред.), учень 5 класу. — Тут холодно і нема, чим зайнятися. І купатися можна тільки один раз на тиждень. Якби не батьки, яких часто немає, я б тут не жив.

У навчальному корпусі для дітей облаштовані класи для уроків, ігрові кімнати та спальні. Щоправда, двері відкриті тільки у кабінетах, де проводять уроки. На інших — замки.

— А як ви пропонуєте нам дітей контролювати? Порядок підтримувати у кімнатах? — здивовано питається Марія Іванівна, вихователька школи. — Вони ж будуть втікати у спальні з уроків, не будуть слухатися!

Виявляється, вихованці школи мають право заходити у свої спальні лише після уроків або ж їм треба окремо просити виховательку, щоби та відкрила двері. Стається таке, зрозуміло, нечасто.

— Якщо вони хочуть відпочити, можуть погратися в нашій ігровій кімнаті. У корпусі їх кілька, — веде екскурсію далі Марія Іванівна та запрошувально відкриває одну з таких кімнат.

На підлозі старенький затоптаний килим, під стіною — кілька стільців, старших за саму Марію Іванівну, та шафи того ж часу. З розваг пара настільних ігор, листки паперу та олівці. Зрештою, у кімнаті ми так і не побачили жодної дитини за розвагами.

У спальнях же сплять від 4 до 8 дітей. Новенькі ліжка, які закупили норвежці, тісняться одне до одного. Між деякими навіть немає мінімальної відстані. На питання, чому діти не мають особистого простору, якщо їх далеко не стільки, на скільки розрахований заклад, директор відповідає вже знайомою мовчанкою і знизує плечима.

Вихователька ж у цей момент щільніше кутається у теплий верхній одяг. У спальнях зимно. На жодній зі стін немає градусника, щоби дізнатися, яка температура. Утім, за відчуттями, не більше 15-16 градусів.

— Так опалювальний сезон же ще не почався (школу ми відвідували ще до офіційного старту опалювального сезону, — авт.ред.) і вікна далеко не всі поміняні. Тому і холодно, а як дадуть — потеплішає. Це ж не від нас залежить, — швидко виправдовується Андрій Солтис.

Натомість діти тепла так швидко не очікують. Жартують з цього приводу: «Та як сніг випаде, так і буде тепліше. І то не завжди так». Жартують і розбігаються по уроках: дехто у светриках, а дехто — і у футболках, бо звикли до такої температури.

«Нам би ще трохи коштів…»

Звикли діти у Рава-руській школі і до покарань. Щоправда, ставати у куток для них вже і не покарання.

— Скажіть, а чи вас карають вчителя? — запитує представниця Департаменту Уповноваженого з прав людини.

— Ні! — хором відповідає малеча.

— А хтось стояв по якихось кутках? Можете показати?

— Так! Я отам, — тицяє пальчиком маленьке темноволосе дівча.

— А я там і он там… — шепоче собі під ніс хлопчинка.

Читайте також: За лаштунками: як живуть ведмеді, звільнені з «рабства» (фото)

При цьому, якщо запитати дітей, чи подобається їм вчитися тут, усі наперебій будуть кричати схвальне «Так!» і розповідати, що саме і кому подобається, який вчитель добріший, який уважніший.

— У нас дуже класні вчителі і вихователі! Інколи нас сварять, але ми все рівно їх любимо! І школи нашу любимо… хоч вона і старенька! — кричать наперебій дітлахи.

— Нам би ще трохи коштів, щоби все відремонтувати, і тоді добре було б, а з іншими зауваженнями ми розберемося. Але самі знаєте, багато сьогодні просити не можна, бо ще скажуть, що ми впоратися не здатні з тим, що довірили, — підсумовує директор.

Текст і фото: Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: