Коли звертаюся до сьогодення, то нічого крім тривоги не можу відчувати, - Остап Лозинський

22879219_1821331227907551_569522722_o

Простір  галереї сучасного сакрального мистецтва «Iconart» перетворився на тривожну зону, де кожен відвідувач міг відчути себе частиною мистецького проекту Остапа Лозинського «Тривога».

Проект занурює у роздуми над проблемами сучасності через натяки на біблійні сюжети та образи.  Представлений живопис розміщений за панорамним принципом, в центрі знаходиться зображення Страстей Христових, а сама композиція – в один бік ніби розчиняється у світлі, а з іншого боку – занурюється у темряву. В основу роздумів художника покладене сприйняття релігії, не з точки зору догм, а з погляду сучасної думаючої людини, котра вміє аналізувати та творчо її осмислювати у контексті сьогодення. Важливою складовою цього проекту є сам глядач, його рефлексії, його інтерпретації.

«Споглядаючи життя, проблеми людини, її взаємодії з світом та ближніми, Богом викликають у мені масу запитань, відповіді на які знайти вкрай складно (та чи й потрібно?). Лише тоді, коли визріває потреба глибшого діалогу – засоби малярства допомагають мені в цьому» (с) Остап Лозинський

- Розкажіть про концепцію своєї виставки? Чому «шкіц до пейзажу»? Чому «тривога»?

Шкіц – це не поняття якості роботи, це, в першу чергу, поняття світогляду – це начерк до ідеї, тут не іде мова про якийсь технологічний аспект. Бачення нашого часу, наших проблем, нашого життя не можуть бути цілісним, бо життя наше настільки проблемне, пошарпане, особливо в часи глобалізації, щоразу люди забувають що вони є люди. Я прагнув, в першу чергу, звернути увагу на те, що ми не є роботами, що ми істоти з пам'яттю, з минулим, майбутнім,  які творили, творять і будуть творити.

А «тривога» – це моє таке персональне відчуття часу. Коли звертаюся до сьогодення, то нічого крім тривоги не можу відчувати. Тривога – це тоді, коли  не розумієш що буде завтра, післязавтра, у тебе не складається точної схеми розвитку подій. Тому тривога, бо я не знаю що завтра буде з моїми близькими і друзями. Чи ми будемо жити, чи, умовно, на нас впаде бомба, чи нас вивезуть кудись… Кожне покоління зустрічається з цією тривогою, але саме зараз на підсвідомому рівні, вона  дуже гостро відчувається. Звичайно, на буденності ми живемо звичним життям: п'ємо каву, сміємося і тому подібне, але ми підсвідомо є трохи замислені тривогою.

- Під час огляду виставки у мене складається враження замкнутого простору. У цьому була ідея, чи такі роботи краще б сприймалися більшому приміщенні?

Я задумував свідомо дуже малий простір з великомасштабними роботами  для того, щоб створити відчуття замкнутості. Якщо говорити про малярські якості цього експерименту, то мені було важливо, щоб людина, увійшовши в малярство, у цей простір, відчувала себе частиною цього проекту, його продовженням. Сам проект не є завершеним, тому шкіц – бо кожен, хто входить творить нову ситуацію, певний  перформанс. Власне, коли працював, то роздумував, як залучити людей до цього творення. Я не даю чіткого окреслення своєму проекту, нічого не розказую, нічого не пояснюю… Мені, навпаки, цікаво чути рефлексії людей на нього. Звісно це моя персональна історія, просто важливо чути їхні думки, різні питання, які виникають. Цим проектом нічого не стверджується,  він нікого не вчить, не моралізує, а навпаки, ставить питання. І можливо, люди там будуть шукати відповіді на свої питання.

- У цьому проекті проглядається натяк на біблійні сюжети. Це якійсь конкретні цитати з Біблії?

Ні. Це, скоріше, збірний образ. Я багато працюю з євангельською тематикою,  з  іконописом. Коли працюю з іконою, а ікона – це втеча від реальності, бо там шукаємо абсолют, забираємо нашу буденність, вона є не потрібною, у цьому випадку. Мені було дуже важливо можливо з певними натяками не стільки на біблійні мотиви, а на світоглядні питання європейців, бо та сама Європа виростає з християнства, образи християнства  є дуже важливими. Тому показав ту саму Любов, Невпевненість, Віру чи Не Віру, св. Павла через дуже знайомі образи, але не в лоб, не прямо – вони умовно впізнавані, вони ніби в тумані. Ми сьогодні можемо самі шукати відповідь на свої питання з допомогою цих образів-натяків. Тут, насправді, є багато неоднозначностей, саме вони мусять продукувати думку, подразнювати її виникнення.

- У цьому проекті більше від сакрального мистецтва, як часто малюєш щось інше?

Я, насправді, дуже рідко займаюся живописом, він для мене є способом виразу своїх думок, я говорю через малярство. Наприклад, коли немає що сказати – тоді не малюю. Для мене дуже дивним є малювання цих всіх пейзажів, квітів… То як зустрічатися з друзями, коли немає про що з ним говорити, напевно, тоді в таких випадках, буду говорити про погоду, але не зможу виразити щось своє інтимної думки, глибокої думки, бо мені буде не цікаво. Так само коли ти малюєш пейзажики, натюрморти, то ти просто не маєш про що говорити, ти просто констатуєш певні факти. Тому до живопису я дуже рідко звертаюся, і тільки тоді, коли маю що сказати. Зараз я мав що сказати,  насправді, цим проектом запрошую людей до діалогу чи монологу з моєю роботою, мені цікаво, що люди там побачать.

- Як розгортається сюжет цієї роботи від світлого до темного чи навпаки?

Думаю, що  це дуже індивідуально. Можемо іти від світлого до темного, тоді ця дорога  веде в нікуди, якщо від темного до світлого, то це може кудись завести… Але трактувати темність як зло не зовсім правильно, темність – це непевність, це середовище в якому щось затирається, якась неясність. А світлість я також не трактую  як щось, надто добре, бо коли забагато світла – воно сліпить, і, певною мірою, є також напевне. І світло і темрява не є абсолютом, бо він знаходиться посередині, саме середина  дуже важлива.

- Центр знаходиться навпроти входу. Глядач, заходячи на виставку, опиняється просто посередині цього сюжету… і чи тоді мусить вибирати в яку сторону рухатися?

Ніхто не мусить нічого вибирати, ми можемо в довільному порядку оглядати цю роботу, рухатися з різних сторін до середини, і навпаки – від центру у будь-яку сторону, так як пасує кожній людині, зокрема. Тут персональний вибір – іди куди хочеш, роби що хочеш, ніхто тебе не буде звинувачувати….

Підготувала Мар’яна МАКСИМІВ

Фото зі сторінки галереї у Фейсбук. Автор: Богдан Ємець

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: