Навіщо Луценко звинуватив Саакашвілі у спробі перевороту. Політогляд тижня

Грузинські революціонери

Цього тижня відбулась Рада регіонального розвитку, яку львівський мер Садовий обізвав «дуже дорогим телешоу для пана Президента» в стилі путінської теледемократії, яке у нього вкрало час для реальної праці. Така оцінка, очевидно, викликана тим, що львівський бургомістр почував себе там зайвим, адже йому ніхто там не дав слова. Ба більше, про нього навіть ніхто і не згадував, щоб не робити йому зайвого піару.

Але Садовому не потрібно аж так ображатись на Президента, бо його колишній зам, а нині голова Львівської ОДА, Олег Синютка теж був забутий на цій Раді. А головну скрипку від Львівщини там відіграв голова облради Олександр Ганущин, який у своєму виступі розповів Президентові і його свиті про стратегію розвитку Львівщини. Якось детально аналізувати цю «подію» не хочеться, але один акцент варто зробити.

У Президента починають зміщуватись пріоритети зі своїх регіональних представників в органах виконавчої влади на своїх однопартійців в представницьких органах влади. А це, у свою чергу, може означати лише одне: до кінця його першої каденції може завершитись адміністративно-територіальна реформа і державні адміністрації відійдуть у небуття.

Але найбільше наговорив на цій Раді Генпрокурор Луценко, який звинуватив Саакашвілі і його грузинських друзів у спробі державного перевороту, чим не лише розсмішив усіх тверезомислячих українців, але й знову підігрів інтерес до Міхомайдану у менш здатної думати частини населення України.

Нагадаю, що на так званому Міхомайдані залишились лише близько сотні прихильників двох політичних клоунів: Саакашвілі та Семенченка. Ці люди проводять якісь незрозумілі віча, імітуючи два українські Майдани, та висувають якісь там ультиматуми не лише Порошенкові, але й усій сорокап’ятимільйонній Україні, чим ще більше утверджують себе і своїх проводирів у статусі політичних лузерів і аутсайдерів.

Але нашій владі невигідно, щоб ці «революціонери» себе остаточно дискредитували, вони їй вигідні саме там – в наметах, «без трусів і шкарпеток». Саме так, на їхню думку, мала б виглядати в очах пересічного українця уся опозиція в Україні. І вони з цим вдало пораються. Чим довше ці намети з грузинсько-самопомічними заколотниками будуть стояти у центрі Києва, тим швидше і легше зростатиме рейтинг не лише самого Порошенка, але й його політичної сили. Саме тому, ніхто не збирається його розганяти, але й поряд з тим ніхто нам не дасть про нього найближчим часом забути.

Битва соціологій

Як і очікувалось, одразу після прийняття найважливішої для Президента Порошенка (в електоральному плані) пенсійної реформи, активізувались соціологічні служби.

Першою свої висновки про зміни в електоральних вподобаннях українців оприлюднив Центр Разумкова, який констатував, що найбільшу підтримку серед можливих кандидатів на пост Президента України має нині чинний Глава держави Порошенко. Кількість його прихильників в порівняння з весною цього року зросла більш ніж на 4% і сягнула позначки у 14%. Порошенко став єдиним потенційним кандидатом, у якого зріс рейтинг. А якщо до цього результату додати ще 4% Гройсмана, то ми отримаємо уже близько 20% прихильників Порошенка.

Усі інші кандидати практично залишились з таким же рейтингом, як і на весні. Так, за Юлію Тимошенко готові проголосувати лише 8,4% тих, хто готовий взяти участь у голосуванні. За вічно непрохідного Анатолія Гриценка – 7,2%, за опоблоківця Бойка – 6,8%, за радикала Ляшка – 6,3%, а за львівського мера Андрія Садового – 4,0%.

Трохи іншу картинку намалювала соціологічна компанія SOCIS. За результатами її опитування, Порошенко отримав би підтримку 17% опитаних. А от відрив його опонентів SOCIS побачив дещо менший: Тимошенко – 13,5%, Ляшко – 9,5%, Гриценко – 9,3%, Рабіновіч – 8,7%, Бойко – 8,6%, а Садовий – 5,3%.

Цікаво, що в обох цих рейтингах знову почав фігурувати фронтмен «Океану Ельзи» Святослав Вакарчук. Але результати соціологи йому малюють кардинально різні. Так, Центр Разумкова говорить про 6,6% його прихильників, а SOCIS примудрився дати Вакарчуку аж 14,8%.

Усе б нічого не віщувало погано, окрім двох речей. Перша – заздалегідь прогнозоване зростання рейтингів Порошенка одразу ж на старті його передвиборчої кампанії. І це в той час, коли мільйони пенсіонерів ще навіть не отримали підвищеної пенсії. Друга – це штучні рейтинги штучного кандидата Вакарчука, які кардинально різняться у різних соціологічних агенцій.

Вибори у Чехії і каталонський вірус

Черговий політичний тиждень в Європі продемонстрував, що проблеми, з якими зараз стикнувся Європейський Союз, і далі загострюватимуться. Уся європейська політика повинна сконцентруватись на двох викликах, яким їй доведеться протистояти в найближчі кілька років.

Мова йде про повсюдний, але ще не масовий, прихід до влади ультраправих популістських сил та посилення протистояння регіональних еліт з «центрами» за автономізацію регіонів, яка може перерости у боротьбу за незалежність.

Перший виклик цього тижня вчергове підтвердили вибори до нижньої палати Чеського парламенту. Там влада зазнала фактично нищівної поразки, набравши лише трохи більше 7% голосів виборців. А перемогу здобула популістична «партія невдоволених громадян» ANO, заснована одним із найбагатших людей Чехії та колишнім міністром фінансів Андрієм Бабішем, яка отримала підтримку близько 30% виборців.

На другому місці – євроскептична Громадянська демократична партія (ODS) – у неї близько 11% голосів виборців. Третьою фінішувала праворадикальна SPD із майже 11% голосів. Нова політична сила «Партія піратів» на четвертому місці, у неї трохи більше 10%. Комуністична партія Чехії та Моравії посіла п’яте місце з 8% голосів. До нижньої палати парламенту увійдуть ще дві політичні сили – Християнсько-демократичний союз – Чехословацька народна партія (5,8%) і «Мери та незалежність» (5,2%).

Читайте також: Місце України в російській імперській географії

Отже, ми бачимо, що в одного з наших найближчих сусідів найбільшу підтримку отримали невдоволені популісти, на чолі з місцевим олігархом, євроскептики, праворадикали, любителі піратів і комуністи. А традиційна соціал-демократична партія, яка до останнього була при владі, набрала трохи більше 7%. Чехії, як і Австрії, де минулого тижня теж відбулись вибори і результати були схожі, ще далеко до того, щоб створювати тренди в Європі. Та якщо варто зважити на те, що і в Німеччині, і в Нідерландах, і у Франції праворадикальні популістичні політичні сили потрапили до місцевих парламентів з досить таки пристойними результатами.

Відтак, розмови про повільне відмирання традиційних політичних сил і прихід на їх місце радикально налаштованих популістів з правими ухилами виглядають не такими вже і утопічними. З такими темпами через десятиліття-два ми не впізнаємо Європу, до якої так прагнемо. Та й невідомо, чи на той час буде ще куди прагнути.

Тим паче, якщо помножити все на другий виклик, перед яким зараз стоїть євроспільнота. Каталонська криза продовжується і виходу з неї поки ніхто не бачить. У відповідь на дії каталонської влади, іспанська влада у Мадриді вирішила діяти радикально.

Уточнення: огляд був написаний ще до того, як Каталонія проголосила незалежність (що сталося сьогодні, 27 жовтня).

Минулими вихідними Уряд Рахоя зібрався на екстрене засідання і прийняв рішення відсторонити від влади уряд Каталонії на чолі з Карлесом Пучдемоном, а також розпустити регіональний парламент. Вибори повинні відбутися не пізніше шести місяців з моменту його розпуску, а на цей час в автономії вводиться тимчасове правління з Мадрида.

І поки влада Каталонії чекає на остаточне затвердження такого рішення Уряду верхньою палатою парламенту (яке повинно відбутися саме сьогодні, 27 жовтня), а Європейський Союз продовжує і далі гнути свою політику невтручання у цей «внутрішньоіспанський» конфлікт, дещо схожі референдуми відбулись у двох найбагатших регіонах Італії – Ломбардії та Венето.

І хоча метою цих референдумів не була незалежність зазначених регіонів Італії від Риму та й італійська влада не перешкоджала їх проведенню, однак недооцінювати їх не потрібно.

По-перше, місцева влада у цих регіонах, як і Каталонії, вимагає більшої автономії від столиці, оскільки вважає, що сплачує забагато податків і мусить утримувати більш бідні південні регіони Італії. По-друге, націоналістичні настрої у Ломбардії та Венето є меншими за каталонські за баскські в Іспанії, просто їх італійській владі завдяки єврогрошам вдалось дещо приглушити. Однак економічна криза, яка охопила Євросоюз починаючи з 2008 року, знову відкрила усі «рани», оскільки коштів на всіх не вистачає. По-третє, розширення автономії, зокрема у фіскальних питаннях, природньо призведе до покращення ситуації у цих регіонах, а тоді на порядку денному з’явиться питання незалежності цих земель.

А якщо це все помножити на те, що місцева влада Ломбардії та Венето сформована із представників правопопулістської партії «Ліга Півночі», яка вже неодноразово була ініціатором відокремлення цих територій від контролю Риму, то можна з впевненістю сказати: якщо каталонський експеримент буде вдалим і Пучдемон переможе у протистоянні з Рахоєм, то за ним потягнуться усі інші проблемні регіони Іспанії, Італії, Великобританії, Бельгії та інших європейських країн. І станеться це набагато швидше, ніж собі це уявляє уся євроспільнота. Європа 2020, попри свою стратегію, може і не відбутись. Принаймні в тому вигляді, як вона там спроектована.

Аполітичні сесії

Про політичну Львівщину уже традиційно немає що написати. Львівська ОДА цілий тиждень готувалась до двох совкових подій. Спочатку «помпезно» вручала районам 16 «школяриків», які їм врешті вдалось закупити за кошти обласного бюджету. Під час цього заходу наша нова поліція навіть вирішила перекрити вулицю Винниченка, щоб не створювати незручностей організаторам цього «дійства», але ці старання не оцінив Олег Синютка і публічно пообіцяв провести профілактичну розмову з керівництвом Нацполіції.

А наприкінці тижня почалось дводенне дійство на Арені Львів – Міжнародний економічний форум під безглуздою назвою «Львівщина – локомотив промислової революції в Україні». Я розумію, що лаври революціонерів до вподоби нашим теперішнім представникам влади, але відкриття кількох заводів «промисловою революцією», мабуть, називати зарано. А Львівщина і поготів не може бути локомотивом в промисловості України. Щоб це розуміти, потрібно проїхатись іншими регіонами, такими як Дніпропетровщина чи Запоріжжя. Але хто б цим переймався?

Після того, як у 2016 році Львівщина стала «фабрикою Європи», нас уже нічим не налякати. Львівська облрада цього тижня збиралась на позачергову сесію для того, щоб поділити трохи зайвих грошенят за підсумками 9 місяців, з чим успішно і без зайвого галасу впоралась.

Єдине, на що вартує звернути увагу, це питання формування обласного бюджету на 2018 рік, яке викликає занепокоєння не лише в опозиціонерів, але й представників влади в облраді та чиновників ОДА.

На обласний бюджет в наступному році впаде утримання вищих навчальних закладів І-ІІ рівня акредитації та компенсація пільг за житлово-комунальні послуги (не плутати з субсидіями!). Однак, це додатковий мільярд гривень навантаження на обласний бюджет, який той не готовий покрити. Після того, як на область впали профтехучилища і компенсація перевезення пільговиків в минулому році, цьогорічний подарунок від Гройсмана може остаточно добити обласний бюджет.

Принаймні, розвиткової частини, у вигляді обласних програм, ми можемо більше не побачити.

Читайте також: Слідами зниклого ЛАЗу, або Історія з кримінальним присмаком

Не відпочивали цього тижня і депутати Львівської міської ради. В четвер вони зібрались для того, щоб героїчно відмінити своє ж рішення про виділення 20 мільйонів гривень для погашення заборгованості за закуплені автобуси в ЛАЗів Чуркіних. Героїчно дали гроші, героїчно забрали!

Головне, що зробили вони це за «поданням націоналістів зі Свободи»! Тільки ці націоналісти забули уточнити, що саме вони, маючи у міськраді тотальну більшість, допустили укладення угод з тими ж ЛАЗами Чуркіних про закупівлю автобусів до Євро-2012.

Тільки тоді для них ЛАЗи були вітчизняним виробником, а тепер це підприємство, яке працює на країну-агресора. І не потрібно нам всім це подавати, як перемогу над агресором, бо я зі сльозами на очах собі уявляю, як Путін в прямому ефірі спостерігав за тим, як доблесні депутати зі Львова забирали у нього 20 мільйонів гривень, а після того подався на таємну нараду, щоб вирішити, як же далі буде розвиватись його економіка без цих грошей.

Дмитро ПОСИПАНКО,

політичний оглядач, спеціаліст, який займається комунікаціями, доступом до публічної інформації та демократією участі. Ведучий суспільно-політичної програми «Фракція» та перших телевізійних громадських обговорень «Право на вибір» на телеканалі «Перший Західний». Освіта: вища, магістр державного управління, випускник Національної школи публічної адміністрації у Варшаві. Хобі: політика, журналістика, піар і кінематографія про ці речі.

Усі матеріали автора читайте тут.

Ілюстрація: Ігор ДАНИЛИХА