25 років «Піккардійській Терції»: Славко Нудик про принципи, народження пісень та українізацію (інтерв'ю)

22090026_1757869597579534_6332838820849750034_n

«Піккардійська Терція» – це не просто творчий колектив, який разом 25 років, це легенда сучасної української музики. Вони з легкістю збирають вщент заповнені зали у будь-якому місті України та за кордоном. Кожна їхня нова пісня – це подія. Про те, як і чим живе колектив як на сцені, так і поза нею ми поспілкувалися з Ярославом Нудиком.

– 25 років – це неймовірно довго. Не всі сімейні пари витримують випробування часом. Як вам вдається так довго бути разом?

– Є дуже багато чинників. Я думаю, що почну з того, що коли ми організовувалися, то собі абсолютно нічого не ставили за мету. Ми взагалі не розуміли, що буде завтра. Але нам подобалося те, що ми робили. Ми не ставили собі, не дай Боже, ніякої комерційної цілі. Ми знали, що вийде в нас чи не вийде, але нам добре разом. Справді, це виглядало як сім’я. Ми одне одного добре розуміємо. Більше того, коли починали, то усвідомлювали, що всі пісні, які обираємо, подобаються всім. І це, за великим рахунком, нас тримало десь років 3-4. Абсолютно без всяких цілей, аж поки ми не підписали контракт з «Дзигою».

І тоді вже більш-менш нам почали розставляти акценти. Нам сказали, що ми чогось варті. І це теж тримало нас на плаву досить довго. Тобто нас сприйняла публіка у тому жанрі, в якому ми співаємо досі. Це жанр а капела. Обираючи саме цей жанр, ми пішли шляхом більшого опору. Ми цей опір перебороли, зіспівалися, відчули плече один одного.

Нам подобалося те, що ми робили. Ми не ставили собі, не дай Боже, ніякої комерційної цілі

Через багато років можна сказати, що кожен з нас помилявся у чомусь. Не було все гладко, якби то не видавалося. І ми зрозуміли, що мусимо давати один одному право на помилку. Помилятися може кожен і за якийсь час приходить усвідомлення, що зробив щось не те і ніхто на тебе не гнівається, не відвертається від тебе. Це один із важливих чинників. І хотів би порадити багатьом молодим виконавцям давати право на помилку. Ну, і загальна справа. Нас об’єднали наші пісні, наші прихильники, які не давали нам спокою у тому значенні, що вони не вимагали від нас все нових і нових пісень, а творчість, як і індивідуальна, так і колективна, у нас розвивалася і кожна пісня, нехай це і звучить пафосно, – то дитина, яка зроблена разом.

– А як все ж ви знайшли один одного?

– Ми вчилися в музучилищі. Одна з моїх улюблених версій (сміється – авт.) про те, що у нас був зведений студентський хор, експериментальний. Зібрав його молодий композитор Андрій Легкий, аранжувальник, хоровик, знавець барокової старовинної української музики. Він зібрав змішаний хор, у якому було шість дівчат і, відповідно, шість хлопців. Дівчатам, яким по 17-18 років, в голові було зовсім інше, а не ходити на репетиції. Як дівчина могла добре співати і думати про музику, коли на неї внизу чекав кавалєр (сміється – авт.). І якось так сталося, що хлопцям це було більш потрібне…

– Ви сказали, що одна з версій. Тобто є інші?..

– Є ще така, що я з Влодком Якимцем посперечався на першу репетицію. Ми грали у настільний теніс. Якщо я виграю, то мій виграш працював на репетицію, а його  – ні. Вийшло так, що я виграв і ми провели першу репетицію. І відтоді все почалося. А найголовніше, що репетиційний період у нас тривав десь близько місяця, аж поки в нас не з’явилася нагода виступити на сцені. Ми вже мали кілька заготовок, пісень, з якими могли вийти на сцену. То був чисто такий собі аматорський концерт в університеті для першокурсників. І ми тоді собі заприсяглися, якщо нас народ з тими нашими творіннями, які ми маємо, сприйме, то ми будемо виступати далі, а ні – то ні. Але так вийшло, що люди нас сприйняли і добре, а ми відчули в собі силу і співаємо вже 25 років.

– Кожна нова пісня «Піккардійської Терції» – це справжня подія. І, зрештою, згодом ця пісня асоціюється саме з «Піккардійською Терцією». Як ви добираєте репертуар? У чому секрет успіху кожної пісні?

– Ось так буває, що комусь колись сподобалася якась пісня, десь він її чув, знайшов, створив у якомусь такому вигляді, що її можна було б запрезентувати на колектив. Тоді вона робиться і виноситься на суд публіки. Є варіанти такі, що були пісні, які не витримували випробовування часом і публікою. Вони виконувалися лише один раз.

Були пісні, які не витримували випробовування часом і публікою. Вони виконувалися лише один раз. Є такі, що у першому виконанні «Піккардійської Терції» не були сприйняті, а згодом, з часом та пісня перероблялася на інший манер, на інший стиль і виходила вже зовсім іншою

А часом процес відбувався у зворотному напрямку. Є такі пісні, що у першому виконанні «Піккардійської Терції» вони не були сприйняті, а згодом, з часом та пісня перероблялася на інший манер, на інший стиль і виходила вже зовсім іншою піснею. Таке було, наприклад, з піснею «Пустельник». Вона не відразу була прийнята людьми. Ми через терни і перешкоди йшли до того вигляду «Пустельника», який маємо зараз. Ця пісня виношувалася десь роки два, поки ми її виконали у теперішньому вигляді. Це було в органному залі, здається, на нашому п’ятирічному концерті.

– Нове звучання чи, швидше, зміст вклав у пісню «Пливе кача…» Майдан…

Я тут нічого конкретного сказати не можу. Бо ми цю пісню ніяк не лобіювали. Вона в нас була записана ще 14 років до Майдану, вона була на аудіоносіях і люди могли її чути будь-де, зокрема і на концертах. Так вийшло, що один з перших загиблих Михайло Жизневський мав цю пісню в особистому ТОПі. Він її слухав, любив і передав це своїм побратимам, які вирішили без нашого втручання ховати тих перших загиблих хлопців під ту пісню. Для нас це теж було дуже несподівано.

– 2014 року у вас був великий тур Україною, зокрема сходом та півднем. Як вас сприймали, адже настрої панували неоднозначні?

– Тоді вже якраз настрої були однозначні. Народ почував себе згуртованіше. Якщо для Галичини, скажімо, гасло «Слава Україні!» – це було щось майже буденне, то для Херсона, Миколаєва чи Дніпра – це було абсолютне небуденно. І 2014 року, до того ми теж бували у тих містах, коли ти виходиш на сцену і вітаєшся з людьми не «Добрий вечір!», а «Слава Україні!», а весь зал встає і відповідає: «Героям слава!», то це треба відчути. Так просто словами це не опишеш. Ми об’їздили тоді десь 17 областей України, ми приїхали додому з неймовірним відчуттям задоволення, що все ж таки Україну не вдалося роз’єднати. Після того в нас були ще тури Україною. Люди згуртовуються, живуть, більше посміхаються. Коли ти бачиш відродження своєї Батьківщини, то це не може не тішити і не може не зворохобити тебе зсередини. Ці емоції, мабуть, колись виллються у піснях, словами це важко описати.

– Нині низка молодих виконавців стикнулися з тим, що не можуть вийти на сцену в Україні, бо активно концертували в Росії. Свою ж позицію вони пояснюють так: мистецтво – поза політикою. Чи може мистецтво бути поза політикою, поза суспільством?

– Ніколи мистецтво не може бути поза політикою. Інакше в нас би не народжувалися багато композиторів та виконавців, вони були б одноклітинними амебами. Люди від культури все життя були причетні до якихось політичних зрушень. Друга справа, що вони не брали участь у якихось парламентерських дебатах, але, скажімо, на народних вічах народ завжди піднімала культура.

Люди від культури все життя були причетні до якихось політичних зрушень

Наприклад, ми їздили у той же Донецьк, куди не доїжджали практично українські виконавці довгий час. Натомість людей напихали всілякими безплатними концертами у вигляді Кобзона тощо. А коли ми ще в 90-их роках вперше приїхали в Донецьк, то почули: «Хлопці, ми не знали, що у нас таке є!» Вони до нас ходили, як на закордонний колектив і тішилися.

Якось один чоловік в Одесі нас запитав: «Хлопці, а ви принципово не співаєте російською?» Щоб нікого не образити, відповіли: «Ми нею не володіємо». Хоча зараз вже ті часи минули. Москаля треба називати москалем, агресора агресором, а Путіна  Путіним (сміється – авт.). Не можна бути інертним у тих питаннях, особливо, якщо ти публічна людина. І мають бути принципи.

Є така тенденція, особливо в Києві – хто платить гроші, за того і співаємо, гроші не пахнуть. Потім вибачалися, віддавали гроші назад. А кому це потрібно? У нас це завжди було дуже жорстко і ми дотримувалися цих принципів. Повірте, а гроші пропонували. Якщо виконавець, особливо популярний, назве себе поза політикою, то я не знаю, хто він тоді? Він же насамперед громадянин. Новини не дивитися – це одна справа, але цікавитися з якихось своїх джерел, спілкуватися на цю тему? Українському виконавцю не можу не боліти та ситуація, яка нині є в Україні.

– Чи вплине закон про мовні квоти на якість і кількість української музики в ефірі?

– Одна справа – створити і ухвалити закон, а інша – його дотримуватися. Законів у нас багато, але на кожен закон є антизакон. Це будь-який юрист розкаже. І як цей закон обійти. Якщо закон підтримувати, створювати умови для нього, то рано чи пізно та навіть зараз на багатьох російськомовних українських радіо українського стало набагато інше.

Друга справа, як це буде підтримуватися. Адже навіть у таких регіонах, де, здавалося б, діти взагалі не розуміють російської мови, радіо російською. Якось на Івано-Франківщині ледь в писок не дістав за зауваження про російське радіо. Тобто люди, які від народження спілкуються українською, слухають, умовно, «Владимирский централ» чи Шафутинського. Їм здається, що це модно.

Про Росію треба постійно говорити, що це агресор, що це для нас недобрий сусід

Мабуть, без якоїсь частки диктату не обійтися, але без самодурства. Це таке ж саме, як і мовне питання. Як можна піднімати мовне питання, якщо тисячі російськомовних громадян України захищають під жовто-блакитним прапором нас на війні. Як  можна про це говорити? Друга справа – це вказати на Росію. Про це треба постійно говорити, що це агресор, що це для нас недобрий сусід. Люди в космос літають, а вони далі воювати хочуть, як і 700 років тому. Нічого не змінилося в їхній державі. А в нас? Чим більше держава буде розвиватися економічно, політично, чим більше буде цікавіших політичних лідерів, патріотичніших, всі заговорять українською. Побачите, навіть всі будуть горді з того. Наприклад, за кордоном всі російськомовні українці говорять українською. Вони гордяться з того. В хаті вони, може, і говорять російською, але розуміють, що ідентифікація є дуже важливою. Їх не влаштовує, якщо француз скаже, що Україна – це десь біля Бельгії, а тим паче не влаштовує, коли Україну асоціюють з Росією. Радикальний підхід у цьому питанні нам не підходить.

– Чи стежити на новими українськими виконавцями? Кого б виділили?

Багатьох. Я можу виділити всіх тих, хто щось робить. У нас так звикли, особливо на Галичині, щойно щось нове з’явиться, давайте відразу критикувати. Для чого? Зробіть щось для того, аби він хотів далі розвиватися, творити. У нас дуже багато гуртів, яких ніхто не знає. Лікарі, юристи, журналісти після роботи по репетиційках збираються. Хтось бере гітару, інший – барабан, грають собі, пісні навіть пишуть. Є таких багато. Ті групи навіть часом назв не мають. Вони часто запрошують: «Послухай! Як це в нас звучить?» Хіба я їх можу критикувати, якщо у них щось не виходить? Я їм тільки аплодую.

А ось що мені не подобається, то це, наприклад, вийшов десь там на «Голос країни» чи «Україна має талант» і він вже популярний. Минуло два місяці, а в нього вже турне Україною.  Як таке може бути? Що з нього виросте? Так, звісно, є самородки, вундеркінди. Ці програми надзвичайно популярні, №1, їх дивиться вся Україна, а за два місяці вже висять афіші. Як можна концертувати?  З яким багажем? Що він може сказати публіці? Це все треба в собі виховувати, не одну ложку дьогтю з’їсти, м’яко кажучи. Я не бажаю всім терни, але вони мусять бути для того, щоб людина відбулася як виконавець-громадянин, а не просто переспівувати чиїсь пісні, чим вони успішно займаються. Будь-яка команда, яка творить свої пісні, яка знаходиться в тих муках, переживає муки творчості, і фізично, і психологічно, вона заслуговує на підтримку. Всі, хто щось робить, заслуговує на повагу.

– Які події заплановані у рамках відзначення 25-річного ювілею?

– Ми почали своє святкування з концерту в Києві, який відбувся 30 вересня у Палаці «Україна». Зараз ми готуємо два тури – один центральною, південною та східною Україною, наскільки можливо осягнути. Це друга половина листопада. А перша половина грудня – тур Західною Україною. До речі, це вже так традиційно склалося. У Львові 3 грудня буде святкування в Оперному театрі. Відбудеться два концерти. Це буде абсолютно домашнє святкування.

Зараз ми готуємо два тури – один центральною, південною та східною Україною, наскільки можливо осягнути і тур Західною Україною

– 25 років – довгий шлях. Якщо обернутися назад, чи змінили б щось з того, що вже в минулому?

– Думаю, що ні. Я дякую кожному дню з тих 25 років, який нас приближав до будь-якого ювілею. Спочатку нам звалося, що 15 років – це дуже довго, потім – 20-ть, а тепер говорять, що нам вже 25-ть. А ще коли кажуть, що це чверть століття – то це взагалі дуже страшно звучить. Я щасливий і дякую Богу, скажу поетично, за ті стежки, якими я пройшов. Все дуже добре і я всім абсолютно задоволений. Єдина перевага, якщо озирнутися на 25 років тому, перед теперішнім часом – це була молодість. Але молодість не вернеш (сміється – авт.). Щоб бути молодим, треба так жити. Скільки є літніх людей, а живуть по-молодому. Ніколи не треба чахнути, ніколи ні про що не шкодувати, бо це забирає багато років. Якщо відверто, то дуже багато років життя забирає жаль за чимось, що вже давно минуло. Якщо вже так є, що ти живий-здоровий, займаєшся улюбленою роботою, на Батьківщині, ще й маєш якусь матеріальну винагороду, то за чим шкодувати? Не треба…

Оксана ДУДАР

Фото зі сторінки Fb «Піккардійської Терції»

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: