дивись.info

Чому лікарі виступають «за» участь родини у лікуванні дитини

Чому лікарі виступають «за» участь родини у лікуванні дитини

Сімейно-орієнтована медицина ґрунтується на переконанні, що до лікування дитини слід залучати всю родину. І те, наскільки успішно пацієнт буде боротися з хворобою, значною мірою залежить від підтримки близьких.

Нещодавно у Львівській дитячій лікарні «ОХМАТДИТ» відкрили першу в Україні сімейну кімнату — місце, де зможуть перебувати батьки, аби завжди бути поруч із дитиною. Лікарі, присутні на події, та родини погоджуються з думкою, що це один з кроків на шляху становлення в Україні сімейно-орієнтованої медицини.

Такий підхід у лікуванні означає, що медичний персонал і батьки — це партнери, які співпрацюють для якнайшвидшого видужання чи стабілізації стану дитини.

Згідно з дослідженнями Фундації Дому Рональда МакДональда, 27% батьків переживали пост-травматичний стресовий розлад (ПТСР) навіть через кілька місяців після виписки дітей з лікарні. Перебування поруч з дитиною в лікувальному закладі сприяє швидшому його подоланню як серед батьків, так і серед дітей.

Фахівці наголошують: якщо батьки знаходяться поруч із дитиною під час болісних процедур і маніпуляцій, малеча має відчуття захищеності й турботи. А це зменшує тривогу як у батьків, так і в дітей. Навіть якщо малюк знаходиться у несвідомому стані і не може рухатися, дотик і звук голосу рідних дають йому відчуття любові та турботи.

ІА Дивись.info дізналася, що думають про такий формат лікування представники медичної сфери України.

Уляна Супрун, в.о. міністерки охорони здоров’я України

Останні 3-4 роки ми почали більше уваги звертати не лише на те, чи можемо закупити ліки, обладнання, адже ми також маємо займатися нашими пацієнтами. Потрібно слідкувати за тим, щоби вони залишилися здоровими, а коли захворіють, щоби мали підтримку не лише у вигляді ліків і обладнання, а і психологічну, духовну, емоційну, яку може надавати лише сім’я.

Іти у лікарню — це страшно. Ми не знаємо лікаря, потрапимо у якусь кімнату, там будуть різні звуки, апаратура — це стрес. І це стосується не тільки дітей, а і дорослих у тому числі. Якщо ж поруч може бути сім’я, людина відчуває себе захищеною.

Друга частина — це командна робота. Ми, як лікарі, можемо залучати до процесу лікування інших лікарів-колег, медсестр, лаборантів. Більше того, зараз ми долучаємо до цієї команди сім’ю самого пацієнта, адже вона може багато у чому допомогти. Чимало процесів відбуваються поза лікарнею і вдома у пацієнта зокрема. Старша людина, можливо, не буде пам’ятати, коли приймати ліки, але дружина, чоловік, діти можуть їй допомогти у цьому. Якщо вони включені до процесу, тоді можуть допомагати не лише лікарю, а і своїй сім’ї правильно лікуватися.

Крім того, сім’я може бути джерелом інформації, адже часто людина не розуміє про себе щось. Наприклад, у батька мого чоловіка була хвороба Альцгеймера. Він сам не розумів, що хворий: не зауважував, що блукає, губиться. Не міг дізнатися про це і лікар, оскільки не бачив його щодня. Проблеми помітила родина і розповіла про них. Саме тому сім’я може надавати інформацію, яка потрібна для діагностики або лікування.

Лікар не може сам все робити. Він може віддавати деякі функції медсестрі, членам родини, щоби вони також взяли частину відповідальності у частині лікування. Командна робота допомагає не лишати когось сам на сам із тягарем. Це підтримка, вона важлива. Більше того, це допомагає надавати кращі медичні послуги і ми навчаємося бути здоровими.

Читайте також: Цей вирок суду є небезпечним для суспільства: що думають лікарі про справу акушера Данкова (опитування)

Доказова медицина показує, що діти, які лікуються у лікарнях, можуть швидше видужувати і відправлятися додому, якщо поруч із ними були батьки. Це факт. Коли у 50-60-х роках у США, Канаді дозволяли сім’ї бути поруч, дослідження показали, що тривалість перебування пацієнтів у лікарнях зменшилася.  На державному рівні ми готові розглядати інвестиційні проекти, щоби створювати кімнати, подібні до тієї, яку відкрили у львівському «ОХМАТДИТІ» за підтримки Фундації Рональда МакДональда.

Важливо і те, щоби діти, які мають довготривале лікування, не випадали з життя. Вони повинні мати нормальне життя, отримувати шкільні знання, щоби не втрачати час дарма. У Києві є програма, де волонтери навчають дітей, які у лікарнях, щоби вони не відставали від друзів, які переходять на наступний рік у школі. Важливо дивитися на цю проблему цілісно.

Але держава не може все. Вона буде забезпечувати ліки, медпослуги, але багато соціальних програм залежить від громади. Необхідно створювати у лікарнях такі умови, які не будуть вносити зміни у життя людини. У Західних країнах цю відповідальність на себе бере бізнес. Ми робимо велику реформу. Замість того, щоби підтримувати систему, ми будемо надавати медичну допомогу кожному пацієнту, у центрі уваги буде він, тому нам потрібна допомога кожного.

Ірина Микичак, директорка департаменту охорони здоров’я Львівської облдержадміністрації

Наш досвід у відкритих медзакладах і співпраці з родинами пацієнтів не є аж таким великим. Зараз на Львівщині діє потужна мережа закладів охорони здоров’я: обласна дитяча лікарня «Охматдит», Західноукраїнський спеціалізований дитячий медичний центр, міська дитяча клінічна лікарня тощо.

Але ми розуміємо: потрібно, щоби родина почувала себе безпечно, комфортно і була впевнена у тому, що для кожної дитини роблять максимально все можливе, потрібно, щоби вони могли зняти стрес, потрібно переконати батьків, що вони можуть і мають бути союзниками у процесі лікування. Вони — невід’ємна частина команди, яка лікує.

Ми дуже активно залучаємо родину до лікування дітей і говоримо їм про те, що вони повинні бути відповідальними партнерами у досягненні ефективного лікування і спостерігачами, ревізорами, тими, хто моніторить роботу лікарів. Усі зацікавлені у тому, щоби родина була частиною співпраці.

Стимулом стали наші партнери зі США, які допомогли нам реалізувати партнерські пологи. Ми не дуже вміли і знали, як це робити, але почали працювати і сьогодні вони вже є по всій Україні. А у 2004 році, коли цей проект почався у нас, Донецькій області і Києві, це були новації, на нас дивилася половина пострадянського простору. Тоді ми відкрили наші пологові стаціонари, перетворили їх із, м’яко кажучи, закритих, на відкриті і гостинні до пацієнтів, для народження дитини.

Світові дослідження показують, що ізоляція пацієнта є одним з факторів ризику. Батьки не розуміють, що відбувається з дітьми, а коли вони не знають головної мети лікувального процесу, для них вкрай складно довіритися. Є низка досліджень, які показали, що відокремлення пацієнта від родини значно підвищує ризик медичних помилок, шкоди, непослідовних дій медичного персоналу. Ми дуже добре зрозуміли під час впровадження партнерських пологів, що за участі насамперед членів родини, подруг, відбувається своєрідний громадських контроль за наданням медичної допомоги.

Читайте також: Сезон грипу розпочався: що потрібно знати про лікування, профілактику, народні методи і вакцинацію

В Україні 25 років існує практика відкритих реанімацій. Зараз ми намагаємося відкрити реанімації і для дорослих, а не тільки дитячі. Всі знають, наскільки це складно, який є спротив серед лікарської спільноти, але тим не менше, це треба робити, тому що це однозначно впливає на стан здоров’я.

Вже давно відомо, що відкриті реанімації не означають підвищення ризику появи інфекційних хвороб, немає спалахів інфекції. Аби змінити ситуацію у медицині на краще, ми навчаємо наш персонал залучати родину до процесу лікування.

Андрій Синюта, головний лікар Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру

Думаю, не є дивним, що мама хоче бути поруч з дитиною завжди. Напевно, звичайних людей мало би дивувати те, що хтось не хоче бути біля дитини. Хоча, на жаль, і таке буває.

Завжди треба ставити себе по той бік дверей, аби зрозуміти, як батьки очікують новин про те, що з їх дитиною. Наша реанімація відкрита 24 години на добу. Батьки мають право там знаходитися і, в основному, всі вони такою нагодою користуються. Вони передають духовний зв’язок, материнські почуття, які допомагають дитині одужувати.

Коли я тільки починав працювати, мені казали у колективі: «Завжди пам’ятай, що на цьому місці може бути твоя дитина». Це говорили мої старші колеги і я передаватиму ці слова молодим. На жаль, ми не можемо всім догодити. Є люди, які кричать, що з реанімації зробили прохідний двір. Тому ми намагаємося всюди шукати баланс.

Чого нам, медикам, боятися, якщо батьки будуть знати, що відбувається з їхньою дитиною? Це контроль за нами, за тим, чим ми займаємося, чи робимо ми те, що повинні, чи належно виконуємо свої обов’язки. І це правильно.

Мар’яна Возниця, головна лікарка Львівської обласної дитячої клінічної лікарні «ОХМАТДИТ»

Коли батьки у лікарні поруч з дитиною, вони так само стають інакшими. Коли ми, лікарі, працюємо і батьки це бачать, вони розуміють, що ми не робимо нічого злого, але, з іншого боку, вони зрозуміють, що, можливо, і цього могло б не бути, якби вони свого часу були уважніші. Це спільна робота. І дуже важливим моментом є те, що батьки, коли приходять до лікарні чи звертаються за медичною допомогою, думають: «Все, дитину лікарю віддали, значить одразу має статися диво». Так не буває. Тепер зовсім інші рівні відповідальності і батьки повинні це розуміти. Ми самі ще не розуміємо, наскільки нам всім це допоможе. Я тішуся, що батьки теж дістають освіту, тому що вони бачать, як може бути, можливо, вернувшись додому, вони будуть щось робити по-іншому.

У деяких країнах існують будинки Фундації Рональда МакДональда, де батьки можуть жити біля лікарень. Це безкоштовно. Ми маємо до чого прагнути. У Львові таке буде і не одне.

Ганна БЕЛОВЛЬЧЕНКО

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама

Реклама