Втрата зору не означає втрати перспективи на життя: як у сучасному світі живуть сліпі (інтерв’ю)

Оксана Потимко відома активістка не тільки у Львові, а й поза його межами. Сьогодні вона очолює Львівський обласний осередок ГО «Українська спілка осіб з інвалідністю — УСІ». Завдяки діяльності Оксани Потимко, для сліпих людей озвучують мультфільми, книжки, друкують літературу шрифтом Брайля, встановлюють на вулицях озвучені світлофори, понижують бордюри тощо. Раніше жінка і подумати не могла, що присвятить своє життя цьому, адже до того, як втратила зір у 24 роки через раптовий вилив крові у склоподібне тіло ока, працювала у відділенні торакальної (хірургія органів грудної клітини, — авт.ред.) хірургії Львівського військового шпиталю. Зараз же вона не уявляє свого життя без діяльності на користm незрячих.

Олена Ковтун сліпа від народження — у неї невиліковна атрофація зорового нерву. До 2010 року жінка працювала на заводі, де збирала розетки, але одного разу вона прийшла на шоу «Україна має талант» і… перемогла у ньому. Олена підкорила всіх своїм співом. Сьогодні вона дає чимало концертів і є прикладом для багатьох людей.

Дивись.info розпитала обох непересічних героїнь про те, з якими труднощами вони стикають у житті і що з сучасних винаходів роблять їх побут, пересування містом, країнами простішим.

Пані Оксано, коли ви втратили зір, до чого було найважче призвичаїтися?

Найважче було жити з усвідомленням того, що ти вже ніколи не бачитимеш. На це пішло багато часу — не менше двох років. Важко було втратити абсолютно все: роботу, яку ти любив, можливість мати ту освіту, яку ти хотів, втратити кохану людину, друзів, тому що всі, хто були ними, за винятком двох людей, такими бути перестали. Чомусь вони вважали, що якщо ти не бачиш, то ти не людина і немає сенсу з тобою водити дружбу. А пристосуватися до побуту… Я доволі легко це змогла зробити. Перше, що я зробила після цього дворічного періоду тяжкої психологічної адаптації, почала вчитися в’язати спицями. Нав’язала собі купу речей!

[dyvys_blockqoute text="Перше, що я зробила після цього дворічного періоду тяжкої психологічної адаптації, почала вчитися в’язати спицями. Нав’язала собі купу речей" author="Оксана Потимко"]

А чому саме в’язати?

Не знаю… Розумієте, ти не бачиш, ти залежна від усіх людина, не можеш сам вийти на вулицю. Ти ще вчора вів дуже активне життя, бігав на роботу, а тут раптом сидиш і не маєш, куди себе подіти. Людина, яка бачила, працювала, яка була чимось корисною громаді, сім’ї, вона шукає, у чому себе реалізувати. Недостатньо було просто навчитися варити зупу, ліпити вареники чи смажити картоплю. Це ти робиш суто для себе, а хотілося робити щось таке, чим можна похвалитися, мати якусь сатисфакцію. Тому я робила те, що, можливо, не завжди пов’язується з незрячими людьми. Я в’язала і спицями, і гачком накидки на крісла, подушки, шкарпетки, безрукавки, светри тощо.

Паралельно я слухала дуже багато аудіокнижок. Вони мене полонили.

А як ви звикали до побуту? Все ж таки зварити зупу складно навіть для себе.

Оксана Потимко: Я пам’ятаю, як я перший раз попрала вдома. Замість прального порошку я взяла екстракт хвої. Мама прийшла з роботи і знепритомніла — вся білизна була помаранчевого кольору *сміється*. Але на таких посилках вчишся. Так я зрозуміла, що порошок треба понюхати, а не просто на дотик орієнтуватися, що його треба чимось промаркувати.

Тоді з’явилося розуміння, що треба вивчити шрифт Брайля. Так, зіштовхуєшся з труднощами, ти шукаєш для себе вихід з тої чи іншої ситуації. Наприклад, як налити горня чаю, щоби не ошпаритися, не перелити? Я, коли перший раз заливала чай, тримала горня над раковиною, щоби зайва вода витекла. Тепер я це вже роблю на слух. Як запалати вогонь і знати, що ти дійсно його запалив, а не просто газ виходить? Виявляється, що не завжди розумно пробувати рукою, тому що для сліпого руки — це його очі. Треба подмухати на нього. Якщо справді вогонь горить, то йде специфічний звук. Грубо кажучи, ти шукаєш маркери, які допомагають комфортно себе почувати вдома.

[dyvys_blockqoute text="Я завжди раджу, щоби родичі, які живуть поруч з незрячою людиною, не кидалися з крайнощів у крайнощі. Одні покидають людину, особливо, якщо осліпла жінка, здебільшого чоловік її кидає. А інші, навпаки, оточують свого родича гіперопікою" author="Оксана Потимко"]

Коли ми робимо якісь закрутки на зиму, я маркую банки шрифтом Брайля, пишу, що це: варення, помідори, зазначаю рік. Такі маркери тебе максимально унезалежнюють від сторонньої допомоги.

Але ви не могли проставити такі маркери на вулиці. Як орієнтувалися у зовнішньому просторі?

Пересуватися тим простором, який я пам’ятаю ще з часів, коли бачила, мені трошки комфортніше, хоча за 26 років сліпоти він дуже змінився. Часом мене ведуть вулицею і кажуть: тут такий магазин, тут такий і я іноді не впізнаю місто.

Я втратила зір у 1991 році і тоді не було нічого для незрячих. Зараз, порівняно з тим періодом, не можна сказати, що місто досконале, адже досконалість немає меж, але воно комфортне. 95% світлофорів у Львові озвучені. А це для незрячого величезна допомога. У нас є чимало озвучених закладів громадського користування: залізничний вокзал, управління соціального захисту, Оперний театр, деякі поліклініки. Це допомагає.

[dyvys_blockqoute text="Є програма, яка розпізнає купюри: ти фотографуєш гроші, а вона тобі каже, що це 20 гривень чи 10. Це дуже допомагає, бо у мене чоловік також незрячий і якщо у гуртожитку я могла до когось постукати, спитати,то у квартирі так не вийде" author="Олена Ковтун"]

Але проблеми завжди будуть. Ти йдеш, а на тротуарі яма. Це суттєва перешкода. Йдеш — на тротуарі припарковано машину, а з іншого боку стоїть телефонна будка чи виведені сходи, або білборд стоїть. Це тебе збиває, адже під час пересування потрібен якийсь орієнтир — ти тримаєшся або краю бордюру, або будинку.

Знаєте, я постійно їжджу Україною. Так, можна нарікати, що у Львові не все гаразд, але на тлі інших міст — Львів просто ідеальний.

Чим пересуваєтеся з міста у місто?

І потягом, і машиною, буває і літаком закордон літаю.

Наскільки залізниця пристосована до потреб незрячих?

Дуже багато вокзалів враховують потреби незрячих людей. На львівському вокзалі є звуковий маячок при вході, але найголовніше — бездоганно працює служба супроводу. Я дуже часто їжджу без супроводжуючого: мене тут садять, а у Києві зустрічають. Назад я вертаюся пізно вночі, тому зустріти немає кому. Тож я просто телефоную з потягу службі супроводу вокзалу і вони зустрічають мене, саджають до таксі, незалежно від того, яка година.

А як в інших містах?

Олена Ковтун: Я подорожую, певно, менше за пані Оксану. Але, судячи з мого досвіду, всюди пристойні умови. У Львові особливо гарний супровід, люди дуже добрі. Думаю, все залежить від ставлення у суспільстві до незрячих людей. У Львові я ніколи не чула, щоби люди казали щось на кшталт: «О, пішла сліпа!». Це дуже ображає і дратує, але в деяких містах я і з таким стикалася.

Наприклад, коли у Полтаві встановили озвучені світлофори, дехто обурювався, просив зняти їх, бо людям заважав звук.

https://www.youtube.com/watch?v=2tNEI6h8K88

Оксана Потимко: Ми коли у Львові поставили перші озвучені світлофори і телевізійники опитували стареньких людей, мамів з дітками, чи подобається їм це, вони дивувалися, коли чули, що це для незрячих. Люди думали, що це саме для них встановили. Просто людей потрібно виховувати.

Яким чином?

Оксана Потимко: Гарними прикладами з життя. Не потрібно моральних настанов про те, що поруч живуть незрячі і цей світлофор допоможе їм простіше пересуватися містом. Людина не хоче чути, що є хтось, кому гірше. Треба згадувати про таких людей, як, наприклад, Оленка. Вона незряча від народження, але перемогла здорових людей на всеукраїнському конкурсі і зараз виступає з концертами, збирає зали. Коли люди відвідають її концерт, вийдуть з нього і вже зрозуміють, що світлофор потрібен таким людям, як вона, і без підказки. І вони будуть раді, що десь встановили цей озвучений світлофор, бо Оленка подарувала їм позитивні емоції, зарядила оптимізмом.

А чи є ще якісь сучасні прилади, які суттєво полегшують життя незрячих, окрім озвучених світлофорів?

Олена Ковтун: Звісно, їх чимало! Я купила закордоном ще у 2013 році термометр, який озвучує, яка у тебе температура. Є смартфони з величезним списком програм, які спрощують життя. Наприклад, є програма, яка розпізнає купюри: ти фотографуєш гроші, а вона тобі каже, що це 20 гривень чи 10. Це дуже допомагає, бо у мене чоловік також незрячий і якщо у гуртожитку я могла до когось постукати, спитати,то у квартирі так не вийде. Є ваги, які озвучують кілограми і ще багато чого.

Оксана Потимко: Якщо порівнювати з тим, що було 30 років тому, коли була тільки палиця, то це просто небо і земля. Зараз є тростини з ультразвуком, які фіксують перешкоди. Є навігатори і окремі, і в телефонах. Є глюкометр, тонометр, які проговорюють всі показники. Винайшли багато побутових приладів: індикатор рівня рідини, який пищить, коли доходиш до краю, мірні прилади для сухих речовин, брайлівські дисплеї. Є навіть прилади, які визначають колір: ти направляєш його на куртку і він каже: «чорний». Ці речі недешеві, але вони є і у нас, зокрема. В Україні є чотири продавці, які реалізують таку техніку: у Харкові, Києві, Полтаві і на Волині.

Ви зазначили, що вони дорогі. Виходить, більшість незрячих не може собі їх дозволити?

Олена Ковтун: Ні, ви що! Комп’ютери є у половини, якщо не більше, незрячих. Термометр коштує гривень 100 — це доступні речі. Недоступний хіба Брайлівський принтер, але він вдома і не потрібен. Інше можна собі  дозволити.

Якщо порівнювати Україну і закордон: де краще облаштовані вулиці, більш охоче допомагають люди?

Оксана Потимко: Я не вилажу з-за кордону! Була разів 5-6 у Швеції, до Канади їздила, Фінляндії тощо. Якщо говорити про матеріальний стан і інфраструктуру, там все пристосоване добре. Навіть сусідня Польща— на вокзалі стоїть рельєфна мапа, яка дозволяє зорієнтуватися, як виглядає приміщення: де медпункт, туалет тощо. У Варшаві озвучені світлофори, ліфти та інше.

Якщо говорити про засоби реабілітації, то у нас незрячі переважно їх мусять купувати самостійно, бо держава дає лише тростину і диктофон. Закордоном це працює інакше: частину вартості того чи іншого приладу сплачуєш ти, частину — держава. І купувати такий прилад ти можеш раз на два-три роки, залежить від того, що це.

Там також гарне ставлення до сліпих, але вже втрачена одна риса, яка є в нас — людяність. Незрячу людину закордоном сприймають як собі рівну, але їй не завжди поспішають допомогти — ти ж рівний. А у нас почуття гуманності, моральності, людяності переважає в стократ. Тому у цьому сенсі я не знаю, що краще: бути людяним чи матеріально забезпеченим.

[dyvys_blockqoute text="Незрячу людину закордоном сприймають як собі рівну, але їй не завжди поспішають допомогти — ти ж рівний. А у нас почуття гуманності, моральності, людяності переважає в стократ" author="Оксана Потимко"]

Олена Ковтун: Я думаю, це не залежить від країни. Всюди є хороші і погані люди. Але у нас дійсно дуже багато добрих і щирих людей.

Чи звертаються до вас люди, які втратили зір, за порадами, як їм жити після цього? Якщо так, що ви їм кажете?

Оксана Потимко: Звертаються і часто. Вони питають, як тепер бути. Я завжди кажу, що однозначно кожна людина мусить з цим справитися. Втрата зору не означає втрати перспективи на життя. Ти не бачиш, але ти маєш шанс жити далі. Я постійно питаю їх: «А що говорити людям, у яких діагностували онкологію?». Вони, на відміну від нас, знають, що їм на життя лишилося два місяці, рік чи два. Це набагато гірше, це незворотно. А до втрати зору просто треба пристосуватися.

Я завжди раджу, щоби родичі, які живуть поруч з незрячою людиною, не кидалися з крайнощів у крайнощі. Одні покидають людину, особливо, якщо осліпла жінка, здебільшого чоловік її кидає. А інші, навпаки, оточують свого родича гіперопікою.

Олена Ковтун: Другий варіант навіть гірший…

Оксана Потимко: І те, і те погано. Просто треба робити розумні речі. Приміром, ви, зряча людина, сидите за столом. Встаєте з-за столу — обов’язково засуньте крісло назад, тому що буде йти незрячий, вдариться об нього. І у нього з’явиться страх — він буде боятися ходити по власній кімнаті. Готуєте зупу — запросіть вашого родича, який втратив зір, попросіть почистити картоплю. Хай та людина почистить як може. Звичайно, що почистить вона погано, а ви скажіть: «Класно! Так чудово почистив!» і самі тихесенько її дочистіть. Так ви вселите в людину надію, розуміння того, що і вона може робити все, що роблять інші.

А що би ви порадили перехожим, які, можливо, побачивши сліпу людину, якій потрібна допомога, хочуть допомогти, але не знають, як це зробити?

Оксана Потимко: Допоможіть. Просто підійдіть і спитайте, чи можете щось зробити для нього чи для неї і якщо вас попросили про допомогу, не відмовляйте. Ми всі ходимо під Богом і не знаємо, що з нами станеться наступної миті. Я не могла колись подумати, що втрачу зір, а я його втратила за одну секунду…

Часом буває, що незряча людина заблукає. Якщо бачите схожу ситуацію, підійдіть, спитайте, що сталося. Часом ми думаємо, що та людина п’яна, але насправді вона просто не може собі дати ради. Давайте пам’ятати, що ми українці, ми маємо пишатися тим, що на відміну від багатьох інших країн, ми зберегли у собі гуманність. Давайте її застосовувати.

Олена Ковтун: Я згодна з пані Оксаною. Допомагайте. Добро завжди повертається, як і зло.

Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО