дивись.info

Що думають про результати Революції Гідності історик, соціолог та її учасник

Що думають про результати Революції Гідності історик, соціолог та її учасник
Фото: Український інтерес

У львівській книгарні «Є» відбулася дискусія «4 роки після Революції гідності: як змінилась Україна та українці» за участю історика Руслана Сіромського, соціолога Данила Судина та іконописця і учасника Революції гідності Левка Скопа.

Дивись.info підготувала найцікавіші тези.

Руслан Сіромський, історик

Руслан Сіромський. Фото: Олег Вівчарик

Тема революції є достатньо складною, адже потрібно розібратися, що вважати революцією, що вважати нею в українській історії. За роки незалежності України у нас відбулися три події, які могли би претендувати на звання революції: Революція на граніті (студентське голодування у жовтні 1990 року), Помаранчева революція 2004 року і Революція гідності 2013-2014 років.

Трактування революцій дуже різне. Хтось каже, що це рушій, локомотив історії, хтось каже, що це непотрібна річ, «відкат» назад, оскільки революції не приводять до того, чого прагне суспільство, а так, чого воно може досягти, можливе тільки еволюційним, мирним шляхом. Можливо, це ще тягнеться від Шатобріана (французький політик і дипломат 18-9 ст. Франсуа Шатобріан, — авт.ред.), який казав, що в історії відбулася тільки одна революція — це народження Ісуса Христа.

Все ж тільки Революція Гідності реально відповідає критеріям революційності. Скажімо, у 2004 році, коли відбувалася Помаранчева революція, як ми її називаємо, попри мобілізацію мас, все закінчилося компромісом. Прийшли нові люди, але система де-факто залишилася старою. А будь-яка революція вимагає кардинальної зміни політичної системи.

Розмірковуючи про революції, напевно, не варто очікувати, що вони відбуваються у визначений термін. За день, два, три може відбутися зміна влади, але зміна політичної системи — це явище тривале. Революція і досі триває

У 2013 році соціологи вперто говорили, що ніякої революційної ситуації в Україні немає, немає і передумов для цього, але можна пригадати Чехословаччину у 1989 році. Коли вже у Польщі, Угорщині відбувалися революційні події, чехословацька преса писала, що все це нісенітниця, але буквально за кілька днів і там почалися революційні події. До речі, у досвіді Чехословаччини і України є дещо спільне, позаяк у Чехословаччині у листопаді 1989 року все почалося зі студентів. Вони відзначали 50-річчя з часу трагічної загибелі студента Яна Оплетала (студент медичного факультету Карлового університету. Помер від вогнепального поранення, отриманого в ході антинацистської демонстрації під час німецької окупації країни у 1939 році, — авт.ред.). Ця демонстрація була жорстоко розігнана міліцією і, крім пам’ятних транспарантів, у наступні дні почали з’являтися заклики до зміни влади. Всі пам’ятають події початку української революції, 30 листопада 2014 року, можна проводити паралелі. Але паралелі з Близьким Сходом, Північної Африкою, можливо, десь ближчі, тому що чехи і словаки, поляки, угорці, румуни не знали такого явища, як соціальні мережі. А вони значної мірою полегшили ті революційні процеси, які відбувалися у Тунісі, Марокко, Єгипті.

Розмірковуючи про революції, напевно, не варто очікувати, що вони відбуваються у визначений термін. За день, два, три може відбутися зміна влади, але зміна політичної системи — це явище тривале. Революція і досі триває. Колись Дені Дідро (французький філософ та енциклопедист епохи Просвітництва, — авт.ред.) казав: «Революція — це, у першу чергу, революція у наших головах». А революція у наших головах так швидко не відбувається.

Данило Судин, соціолог

Данило Судин

Говорячи про революцію, вочевидь, ми маємо на увазі якісь широкі соціальні зміни, але якраз з цим і є питання: наскільки наша Революція Гідності заторкнула українське суспільство? Якщо проводити кількісне вимірювання, ми згадуємо Марш мільйона у Києві. Мільйон — це багато. Але якщо рахувати, що офіційно зареєстрованих виборців в Україні близько 25 мільйонів, то, вочевидь, мільйон це не так і багато.

Одне з досліджень, яке соціологи Центру Разумкова проводили під час революції, свідчило, що про Майдан чули і брали у ньому участь всього 12% опитаних. Тобто приблизно кожен 10-й брав участь і знав про заходи не тільки у Києві, а й зо своїм місцем проживання. Виходить, вже по участі далеко не все суспільство було залучене. Наступним питанням дослідження були цілі, які ставили перед собою учасники Революції. Виявилося, що ті, хто брав участь у Майданах, називали багато причин: бажання покарати того, хто побив студентів, відставку уряду Азарова, відставку міністра Захарченка тощо. Натомість ті, хто чули про Майдани, але не брали у них участь, казали, що є три ключових вимоги: щоби жити було краще, щоби покращилася економічна ситуація, щоби знайшли тих, хто побив студентів. Тобто потрібно розуміти, що події 2013-2014 року не охопили все суспільство. Був поділ.

У випадку України ми не можемо однозначно говорити, який був вплив Революції на суспільство, бо у нас по її закінченню одразу почалася анексія Криму, бойові дії на Сході

Але я згоден, що це була революція, оскільки всі люди, які були на Майдані і просто чули про нього, вони всі хотіли змін в Україні. Утім в одних ці зміни були дуже конкретні, вони бачили, які політичні кроки треба робити, а інші мали більш загальну картину — «щоби жити стало краще».

У випадку України ми не можемо однозначно говорити, який був вплив Революції на суспільство, бо у нас по її закінченню одразу почалася анексія Криму, бойові дії на Сході. Тут важко провести межу: де вплив Революції, а де — саме війни. В принципі, можемо припустити, що вплив Революції також був, адже за даними соціологічних опитувань, в Україні відбулися зміни в самоідентифікації людей. За даними інституту соціології, який з 1992 року проводить щорічне опитування українців, зокрема про те, з ким вони себе ідентифікують, то з громадянами України до 2004 року ідентифікували себе 44%, а у 2005 році цей відсоток перейшов за 50% і тримався так до 2012 року. Тоді він впав до 48%, а потім виріс до 51%. Тобто після Помаранчевої революції рівень ідентифікації зріс, після Революції Гідності він зріс ще більше — до 64%, якщо не помиляюся. Далі він знизився — у 2015 році до 57%, а потім знову виріс до 60%. Так, у 2014 році ріст показника був зумовлений бойовими діями на Сході. Але те, що він і далі тримається на рівні 60% це, швидше за все, вплив Революції.

Чи змінилося українське суспільство — тут висновок двоякий. Моя відповідь і позитивна, і негативна. Позитивна — так, змінилося. Негативна — ні, не змінилося. Зміни займають довгий час і нам потрібно розуміти, що зміни, попри те, що відбуваються в головах, також відбуваються у тому середовищі, де ми живемо. Коли змінюються правила, які показують, що у такий спосіб діяти вже недобре, ми починаємо змінювати свою поведінку. Тут я хотів би покладатися на досвід економістів, які аналізували економічні зміни у різних країнах, і виявили, що у багатьох з них тримаються економічні відносини, які є нераціональними, невигідними. Чому? Бо всі звикли до тих чи інших правил, які працюють. Потрібно отримати довідку — дам хабаря. Воно ж працює? Працює. Тому очікувати, що після Революції всі раптом перестануть давати хабарі, на жаль, з точки зору економістів, нераціонально. Всі знають, що є спосіб, який працює, то чому ним не користуватися? Але коли зміняться інституційні рамки, тоді запуститься процес змін. Чи після Революції ці рамки змінилися? Певні зміни спостерігаються, але наскільки вони сильно заторкнули українське суспільство, важко сказати.

З одного боку, я бачу, що є зміни: після Революції у 2014 році людей питали, чи змінилося їхнє ставлення до національного прапора, герба. Більшість сказали, що так само позитивно ставляться, але 20% сказали, що воно стало краще. Важливо змінити інституційні рамки, які якраз і задають те поле для дій. Якщо вони не підштовхнуть до змін, ми можемо вернутися до попереднього стану.

Левко Скоп, іконописець, учасник Революції Гідності

Левко Скоп

Я владу, в принципі, ніколи не критикую. Я не можу цього робити — кожне суспільство має ту владу, на яку заслуговує. То не жарт. Я не належу до якихось бунтарів, революціонерів, але у Революції Гідності участь брав. Мені було дуже бридко, що мені, Левкові Скопу, якийсь там Путін буде вказувати, що робити. Я всім казав на Майдані, чого я сюди приїхав. У мене є шенген, все є. Але, наприклад, я познайомився з дівчиною і хочу поїхати просто попити у Відні кави з нею і вернутися. А мені таке право не дадуть. Тому я і поїхав на Майдан, причина була банальна *сміється*. Мені байдуже було, хто стояв на сцені, але там було серце України. Зараз майданівці — це друзі. Пізніше взагалі війна мені дала родину, я їжджу на Схід, як додому, мені там добре і люди там прекрасні.

На Майдані я був за маму, за діда, честь їхня мені важлива. А головний ворог — це Росія. Бо як я був малий, у мене було два страшних слова — це москаль і комуніст.

Зараз розмірковують, що дав Майдан, що не дав. Що дала Революція мені, наприклад? Я побачив прекрасну молодь, яка тягнеться до змін, до кращого. Чому так складно все відбувається? Бо вся еліта була знищена у 30-х роках, голодомори тощо. Натомість сексоти народили сексотів, вони розплодилися, люстрація не проведена і ще ряд процесів заважають. Але треба говорити з молоддю. Вони народилися у незалежній Україні і мають шанс все змінити на краще.

Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама

Реклама