дивись.info

Прощаю і прощення прошу: глава УГКЦ розповів, як порятувати українсько-польські стосунки

Прощаю і прощення прошу: глава УГКЦ розповів, як порятувати українсько-польські стосунки
Глава УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук)

5 грудня до Львова приїхав глава УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук). На зустрічі з академічною спільнотою та студентською молоддю він висловив своє бачення щодо стану українсько-польських відносин.

ІА Дивись.info занотувала основні тези промови глави церкви.

В українсько-польській полеміці ніхто не говорить про роль церкви

Політики і чиновники страждають на короткозорість: вони живуть найближчими виборами і дуже часто, коли роз’ятрюють рани свого народу, вони намагаються використати його з політичною метою. Ми це бачимо з обох боків українсько-польського кордону. Але ми, як церква, як християни, маємо від Бога дар дивитися далеко: як у минуле, так і у майбутнє. І тому можемо добачити щось таке, чого сьогодні політикани, на жаль, не добачають.

Говорячи про різні погляди, перспективи українсько-польських відносин, мені відразу впало у вічі, зокрема, те, що в останні пів роки українсько-польської полеміки на державному рівні ніхто не говорить про роль церкви у стосунках між двома народом. Можливо, це навмисно. Вітер секуляризації намагається посунути церкву з суспільного дискурсу і не дати їй можливості говорити, сформувати цінності того народу, серед якого сьогодні живуть християни.

У жовтні цього року минає історична дата — 30 років з початку офіційного діалогу примирення між українським і польським єпископатом. Дві події відбулися у Римі — 8 і 17 жовтня 1987 року.

Одна подія відбулася в українській папській колегії Святого Йософата у Римі, а інша у польській колегії у Римі. Тоді зібралися, з одного боку — наш, український, єпископат (хоча у 1987 Україна була ще за так званою «залізною завісою»). З іншого боку приїхав майже весь єпископат Польщі. Очолював єпископат з нашого боку блаженний Мирослав (Любачівський), а з польського — Юзеф Глєн. Ця історична зустріч двох єпископатів і той текст декларації, який вони підписали, були під натхненним, проводом, я би сказав, особистим бажанням святого папи Івана Павла ІІ. І тоді  прозвучали слова, які є ключем, гаслом, а може і лікувальним рецептом українсько-польського примирення: «Прощаємо і просимо прощення».

Але на цьому наші єпископати не зупинилися. Було багато інших зустрічей. У 2005 році у Львові … формула українсько-польського примирення прозвучала в літургійному контексті. Пізніше наші владики у Варшаві десятки тисяч поляків на цю формулу примирення відповіли «Амінь», що означає «Нехай так буде». Подібна акція відбулася у Львові, коли приїхала велика делегація з Польщі. І теж в літургійному, євхаристичному ключі, десятки тисяч українців відповіли на цей заклик «Амінь».

Три кроки примирення європейських народів

Фото: Асоціація Лікарів Католиків

Українське і польське примирення не є якимось відокремленим дійством від інших подій у Європі. Цей акт лягає як логічний крок вперед дуже довгого і плідного процесу єднання Європи. Зокрема, після Другої Світової війни. На мою думку, це вже третій крок, який був здійснений для того, щоби об’єднана Європа мала фундамент, аби лишитися єдиною. Започаткували цей процес примирення між французьким і німецьким народами дві постаті. З одного боку —  француз Роберт Шуман, ревний католик, а з іншого — славний Конрад Аденауер. Чому це робили два великих християнських політики і громадські діячі у повоєнній Європі? Тому що Європа після війни була подібна до зони, яка пережила землетрус: мільйони жертв, ран з одного і другого боку. Здавалося би, після тої страшної війни, ті народи ніхто і ніщо не зможе примирити. Більше того: говорити про єднання між ними було фантастичним. Але саме християнський почин, який, з одного боку, був справою людей, а з іншого — Божою, лягли в основу об’єднаної Європи. І тому їх, тих славних мужів, вважають батьками Європейського союзу. Сьогодні чиновники ЄС забули і не говорять про те, що Європейський союз був проектом примирення європейських народів.

Якщо хтось намагається завоювати авторитет, проповідуючи ненависть і радикалізм, давайте будемо стриманими і будемо вчитися любити. Якщо хтось хоче роз’ятрювати рани минулого і нав’язувати думку «не прощу ніколи», давайте будемо собі говорити як молитву «Бог мене простив, я ділюся тим прощенням, яке сам отримав»

Наступним кроком було примирення польсько-німецьке. У 1965 році на заключній сесії Другого Ватиканського собору поляки, як жертви німецького нацизму і всіх звірств війни, першими пишуть листа примирення до німецького єпископату, уживаючи формулу «Прощаємо і просимо прощення». Польські єпископи йшли проти течії. Важко навіть уявити, як відразу на них накинулася комуністична пропаганда. Цікаво, що тоді голова єпископату Польщі кардинал Вишинський з вікна палацу в Гнєзно мовив до вірних: «Якщо я вам завтра буду змушений щось інше сказати, крім цих слів, не вірте більше мені, бо це означає, що комуністи мене змусили це сказати». Німецькі єпископи відповіли взаємністю.

І коли ми говоримо про папу Івана Павла ІІ як про того, хто зламав Берлінський мур, як великого гуманіста 20 століття, як про батька уже християнського сенсу об’єднаної Європи, ми мусимо розуміти його роль у другому етапі будівництва Європи – польсько-німецькому.

Потрібно пам’ятати і роль Папи у цьому другому етапі примирення, польсько-німецькому, щоб зрозуміти його значення у третьому – польсько-українському. Він розумів, що поляки і українці вийшли після двох українсько-польських воєн 20 століття з взаємними образами, ранами, жертвами з обох боків. І для того, щоби зцілити пам’ять народів, щоби ті народи могли жити в єдиному об’єднаному, європейському, культурному, християнському просторі, він провадив нас до примирення.

Треба шукати те, що нас єднає, а не те, що ділить

У 2013 році польське суспільство згадувало 70-ліття Волинської трагедії. Тоді розпочалася якась антиукраїнська істерія. Ми тоді разом з нашими митрополитами на запрошення тодішнього президента Польщі прибули до Варшави і в черговий раз підписали документ про примирення між українцями і поляками. Нам здавалося, що ми зробили ще один крок до українсько-польського примирення. Але, мабуть, ми трошки себе переоцінили … Вже на початку 2016 року ми відчули, що з приходом нової політичної сили до влади, ситуація почала знову погіршуватися.  Я не хочу ставити політичні рецепти, когось засуджувати. Я хочу діяти в логіці святого папи Івана Павла ІІ і шукати більше те, що єднає, ніж те, що нас протиставляє чи ділить.

На початку 2016 року я був запрошений у Гнєзно, де закликав польську владу не робити нічого такого, щоби одним розчерком пера могло зруйнувати десятилітні зусилля польсько-українського примирення. Але тодішні очільники різних польських владних груп мені сказали так: «Ми це розуміємо, але у нас є свої зобов’язання, супроти нашої політичної сили». Мені було дуже гірко, але, вернувшись, я намагався розрухати громадськість. Ми почали робити все, щоби зберегти якщо не на політичному, державному рівні, то на громадському цей діалог. Нашу ініціативу підтримали й інші церкви, і громадські діячі і тоді від імені моральних авторитетів ми написали відкритий лист до польської громадськості. Ми отримали відповідь від польської них, у якій значилося, що люди не хочуть конфронтації між Україною і Польщею, бо розуміють, що це згубно для наших двох народів.

Щоби сьогодні ми як українці сталися рятівникам об’єднаної Європи, ми мусимо залишитися християнами і бути вірними духовному заповітові Папи Івана Павла ІІ. Заповіту про примирення і прощення

Але у 2016 році польський Сейм прийняв декларацію, яка проголошувала Волинську трагедію геноцидом поляків на Волині. І це один з політичних, на мою думку, кроків, який в черговий раз посилив конфронтацію між нами.

Сьогодні у Європі бачимо певні тенденції, які, на мою, думку, є штучні і маніпулюють європейською свідомістю. Ці тенденції ділять, а не єднають. Ми розуміємо, що сьогодні не тільки проти України, а і проти Європи ведеться гібридна війна. На наших очах у тих країнах, які вже пережили процес примирення, починають бути популярними, а часом — навіть до влади приходять — крайні радикали, які виступають проти об’єднаної і примиреної Європи. Наприкінці жовтня папа Франциск скликав у Римі величезну міжнародну конференцію на тему «Переосмислюючи Європу», де лунав заклик повернутися до християнських корінь не тільки європейської культури і цивілізації, але пригадати, як починалося будівництво об’єднаної Європи. Це було будівництво примирення.

Тоді у Гнєзно я сказав, що дуже часто спільні документи, які ми підписуємо, лишаються тільки на папері. Ми думаємо, що ми підписали документ і він автоматично вирішив справу, але це не так. Я запропонував зробити все, щоби християнський клич, який збудував і може нині врятувати об’єднану Європу, став не лише гарною цитатою текстів і послань, але частиною сучасної культури — способу життя, думання, діяння кожного українця і поляка. Щоби це стало своєрідним антидотом проти різного роду отрут, який вприскує нам сьогодні ворог України і ворог Європи, намагаючись розпалити війну протистоянь, поділів у свідомості європейських народів.

Щоби сьогодні ми як українці сталися рятівникам об’єднаної Європи, ми мусимо залишитися християнами і бути вірними духовному заповітові Папи Івана Павла ІІ. Заповіту про примирення і прощення.

Примирення дозволяє зберегти гідність

Примирення дуже важливе, тому що воно дозволяє зберегти гідність і українців, і поляків. Хтось мені говорив, що сьогодні дуже багато молодих українців виїжджають закордон. Але тема еміграції не є тільки українською. Мені хорвати сказали, що половина їхньої нації покинула країну. Про подібну ситуацію мені розповіли литовці. Це невеликі за кількістю нації і коли виїжджають 2-3 млн, практично половина народу покидають свою країну. Можливо, процес еміграції це процес сучасної культури, коли все рухається: ідеї, гроші, люди. Я хочу сказати, що у всіх країнах Європи УГКЦ має свою мережу присутності. Якщо хтось силою обставин опиниться у Західній Європі, не губіться там серед чужинців, бо там є ваша церква, яка поможе лишитися собою. … Багато українців, зокрема з Західної України, свідомих, дуже легко відмовляються від свого коріння і у Польщі соромляться визнати, що вони українці. І навіть коли мають можливість іти до української церкви, радше вибирають польський костьол. Мені соромно і прикро, як главі церкви. Тому формула «Прощаємо і просимо прощення» насправді сьогодні не лише ліки від ран минулого, один з рецептів порятунку Європи від розпадання в часи гібридної війни. Це також збереження гідності і пошани, яку ми повинні плекати у собі і по відношенню до інших.

Нехай сам факт, що ми є християни, буде і надалі життєдайним фактором розвитку української культури і нашої тотожності, а справа українсько-польського примирення стане частиною культури українців і поляків. Тоді наше спільне майбутнє у Європі є забезпечене. Поляки повинні зрозуміти, що без незалежної України не буде незалежної і вільної Польщі. А українці, що братерський союз між людьми, взаємне прощення і любов, є справді необхідною умовою, щоби Україна вистояла як народ, держава, європейська нація.

Той, хто вірить в Бога, але проповідує ненависть, не говорить в Божому імені. Бог, коли дивиться на людину, завжди себе запитує: «Що я можу для неї зробити», а не «Як я можу її використати». Якщо ми будемо так дивитися один на одного, як на нас дивиться Бог, і спитаємо себе, що ми можемо зробити, то багато зможемо. Я вірю, що рано чи пізно, шляхетні риси наших народів переможуть злі риси і нахили, які мають усі люди. Віра — це джерело надії. Тому я переконаний, якщо український і польський народ лишаться християнськими, то це нам допоможе.

Популізм — хвороба світової політики

Фото: zik.ua

Я думаю, що причиною загострення українсько-польських відносин є суто політична течія, яка сьогодні заполонила Європу — це популізм. Подивіться на наших політиків. Популізм – це сучасна хвороба світової політики, яка будує свою технологію приходу до влади на роз’ятрюванні найнижчих інстинктів. Я думаю, це абсолютно хибна політика і вона паразитує на ранах, але не лікує їх. Наш народ спливає кров’ю — до історичних додаються сьогоднішні рани. Що треба робити? Лікувати ці рани. Ми маємо ліки. Ми, як церква, маємо дар від Бога, яким є благодать Святого Духа. Це може абстрактно звучить, але в конкретних формах — це спосіб добром, любов’ю торкнутися рани. Коли ми бачимо, що довкола нас всі політики використовують політику агресії, давайте їй протидіяти.

Якщо хтось намагається завоювати авторитет, проповідуючи ненависть і радикалізм, давайте будемо стриманими і будемо вчитися любити. Якщо хтось хоче роз’ятрювати рани минулого і нав’язувати думку «не прощу ніколи», давайте будемо собі говорити як молитву «Бог мене простив, я ділюся тим прощенням, яке сам отримав». Це дуже просто. Банальні рецепти, але вони дуже ефективні і оздоровлюють людські стосунки. І у момент, коли навіть політики зрозуміють, що їхні гасла ненависті стають непопулярними, народ їх змусить поміняти риторику.

Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Реклама

Реклама