СНД - пастка Росії, в яку ми таки не потрапили

inx960x640

За періодичними хвилями внутрішнього політичного шуму та бруду, стираються або змінюються в інформаційному просторі акценти щодо сучасної розгорнутої війни Росією проти України, її злочинів проти українців та людства загалом.

Однозначно, що в такий спосіб Росія зменшує гостроту дискусії і переводить ці злочини в площину наших внутрішніх проблем. Також, очевидно, що за Росією не слід приховувати гальмування та відвертий саботаж Революції гідності.

Тут йдеться про те, що – ми ще ніколи так далеко від Росії не були, як сьогодні. Це подія, є новим розділом історії України. Старт втечі розпочався в 1991 р. У 2013 р. Росії вдалось скоротити дистанцію, а в 2014 р. навіть наздогнати. При тому, дуже нечесно поступити, всупереч всім міжнародним правилам та законам. Дискваліфікація Росії від участі в Олімпійських іграх-2018 добре демонструє, за якими правилами ця держава змагається, живе, будує відносини з сусідами та іншими державами. Нам вдалось знову піти у відрив і навіть далі, ніж то було станом на листопад 2013 р.

Початок втечі

24 серпня 1991 р. УРСР, вдало скориставшись боротьбою «Москви проти Москви» - Михайла Горбачова проти Бориса Єльцина, як і інші республіки СРСР, змогли розпочати втечу з «імперії зла».

Верховна Рада УРСР проголосивши цього дня незалежність України, на 1 грудня 1991 р. запланувала проведення загального референдуму щодо підтвердження цього рішення населенням України. Цей день, було визначено тому, що ще 5 липня 1991 р. було прийнято закон про заснування посади Президента УРСР. Обрання на цю посаду мало відбуватись через прямі і загальні вибори президента, які були призначені на 1 грудня 1991 р.

[dyvys_blockqoute text="24 серпня 1991 р. УРСР, вдало скориставшись боротьбою «Москви проти Москви» - Михайла Горбачова проти Бориса Єльцина, як і інші республіки СРСР, змогли розпочати втечу з «імперії зла»" author=""]

1 грудня 1991 р. Всеукраїнський референдум, на який було винесено єдине питання «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?», відбувся. 90,32% або 28 804 071 особа підтвердила «Акт проголошення незалежності України». Одночасно відбулись і вибори президента. Першим президентом України було обрано Леоніда Кравчука. Саме рішення референдуму відкрило двері незалежній державі України до її визнання іншими державами світу.

Читайте також: Останній день радянської влади в Україні

5 грудня, в день, коли відбувалась інавгурація президента Кравчука, Росія визнала незалежність України. Одночасно, новий «цар», або «імператор», або «генеральний секретар» – президент Росії Борис Єльцин підготував для України, як і для інших республік колишньої СРСР, новий договір під назвою «Співдружність незалежних держав».

Нова пастка Росії

Леонід Кравчук у своїх спогадах розповідає, що в проміжку між 24 серпням та 1 грудням 1991 р. Україну в пастку під назвою «Союзний договір» всіляко намагався затягнути президент СРСР Михайло Горбачов. Учасниками переговорів щодо нового договору були ще 8 республік, окрім України: Азербайджан, Грузія, Латвія, Литва, Молдова та Естонія. Однак, після референдуму і президентських виборів, за словами Кравчука «Участь центру у цьому процесі нам здавалася недоречною — Горбачов уже (зважаючи на останні політичні події) не репрезентував нікого, крім самого себе».

Щодо договору про Співдружність, то Кравчук розумів справжні наміри Бориса Єльцина, який «розраховував, що Москва й надалі домінуватиме на одній шостій земної кулі. І ніколи цього не приховував. Де б ми не зустрічалися на численних заходах під егідою СНД, він усюди відчував себе повновладним хазяїном. Складалося враження, що Борис Миколайович не припускає й думки про бодай формальну рівність країн, що входять до складу Співдружності. Але він не збирався перейматися проблемами кожної окремої республіки, яких у 91-му накопичилося чимало. Тому, у підвищенні самостійності республік, він був, безумовно, зацікавлений. Тим більше, що це зміцнювало його особисту владу й послаблювало владу Горбачова. Він розумів, що отримав унікальний шанс переграти Президента СРСР у боротьбі за владу. Але для цього йому була потрібна підтримка України».

Не приховує Кравчук і своїх очікувань, саме від договору про Співдружність: «Я був свідомий того, що Москва ніколи добровільно не відмовиться від спроб впливу на Україну, незалежно від того, хто сидітиме у Кремлі. На нас постійно тиснув демократ Горбачов. Були підстави вважати, що «автократичний демократ» Єльцин це робитиме ще завзятіше. Змінити психологію російського можновладця я, звичайно, не міг, зате міг спробувати використати обставини, аби змінити форму тиску. Одна справа – повчати «молодшого брата», що мешкає з тобою в одній тісній хаті. Зовсім інша – коли цей брат має власне помешкання, власну землю, може сам собі дати раду і не дозволяє собою керувати. Я був переконаний, що Україна виборола право будувати своє життя самостійно. Тобто ми з Єльциним потребували взаємної допомоги. Він був зацікавлений мати мене за союзника у боротьбі за владу. Я намагався з його допомогою нарешті зробити незалежність нашої держави повноцінною, уникаючи при цьому небажаного розриву економічних зв’язків і не наражаючись на ще небажаніші конфлікти з Москвою».

Джерело тут

Керуючись цим, 7 грудня 1991 р. Леонід Кравчук прибув у Білорусь, а 8 грудня разом з Станіславом Шушкевичем та Борисом Єльциним підписав угоду, де в першому абзаці записано «Ми, Республіка Білорусь, Російська Федерація (РРФСР), Україна як держави-засновниці Союзу РСР, що підписали Союзний договір 1922 року,  далі - "Високі Договірні Сторони", констатуємо, що Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична  реальність  припиняє своє існування». 10 грудня 1991 р. Верховна рада України 288 голосами ратифікувала цю угоду. Джерело тут

На питання щодо цілей СНД погодився дати відповідь, автор декількох наукових статей на цю тематику, к.і.н., старший викладач Національного університету «Львівська політехніка» Василь Банах.

Яку політику в рамках СНД почала розвивати Росія на чолі з Єльциним?

Фото: http://photo-lviv.in.ua/

З моменту заснування СНД розглядався офіційним Кремлем не інакше як зразок державного утворення, яке повинно було зберегти успадковані від Радянського Союзу зв’язки між колишніми союзними республіками.

Завдання, до яких прагнула Росія в Співдружності, чітко окреслив тодішній міністр закордонних справ Андрій Козирєв. За його словами, це «єдине військо, інтегрована економіка, унікальний культурний простір та спільна російська мова». Саме тому за 1992–1993 рр. Радою глав держав і Радою глав урядів СНД було прийнято близько 400 угод, рішень та інших документів, у тому числі й таких, що надавали інститутам Співдружності наддержавні функції. Найбільш одіозним рішенням стало прийняття 15 травня 1992 року в Ташкенті Договору про колективну безпеку, який передбачав утворення Ради колективної безпеки у складі керівників держав-учасниць, а також Головнокомандувача Об’єднаними Збройними силами СНД.

Читайте також: Російська суспільно-політична думка початку 1990-х років щодо незалежності України

Тодішня українська влада дотримувалася відмінного від Росії погляду на структурну організацію та подальші перспективи СНД. Україна, підтримуючи курс на економічне зближення в рамках СНД, який був для неї життєво необхідним, разом з тим уважно стежила, аби Співдружність країн не переросла у військово-політичний блок, а тим більше – у новий варіант Радянського Союзу.

Ця ідеологія була зафіксована у вигляді двох формул: як «цивілізованого розлучення» колишніх радянських республік (позиція України та деяких інших держав) і як проміжної форми майбутньої оновленої супердержави (позиція РФ).

Загалом в рамках так званого «простору СНД» Росія цілеспрямовано намагалася сконструювати новий неоімперський проект. Модель російського неоімперіалізму в країнах СНД повинна була б, на думку багатьох росіян, мати за основу конфедерацію держав, де Росії належала б центральна роль, а країни Співдружності при цьому мали б залишатись її сателітами, подібно до того, ким у минулому були країни Варшавського договору. Головними засобами Росії щодо політики реінтеграції в межах простору СНД вважались: консолідація вертикальних двосторонніх політичних та економічних зв’язків, які фіксують країни СНД на Росію; опора на безальтернативну залежність від постачання російських енергоносіїв; закріплення ролі Росії як головної миротворчої сили на просторі колишнього СРСР; політика збереження військової присутності Росії в країнах колишнього Союзу, в зоні «історичних російських інтересів»; а також неврегульованість та фактична відсутність міжнародно-правових кордонів з багатьма країнами Співдружності.

[dyvys_blockqoute text="Загалом в рамках так званого «простору СНД» Росія цілеспрямовано намагалася сконструювати новий неоімперський проект" author=""]

В контексті безпосередньо російсько-українських взаємин в межах СНД могутнім стимулом реінтеграції називалась можливість зміни кордонів під впливом народного волевиявлення, насамперед у Східній Україні. Так, наприклад, у квітні 1995 року найбільш ліберальний міністр закордонних справ РФ Козирєв вдався до різких заяв, які збентежили навіть його соратників та однодумців. Міністр заявив, що для захисту російськомовного населення в колишніх радянських республіках Москва ладна застосувати всі засоби, навіть армію.

Більш відвертим виявився тодішній заступник керівника управління адміністрації президента Росії Печенєв, який радив відвести росіянам та російськомовним, які проживають в Україні, роль «п’ятої колони». Історичний кінець Союзу й імперії В. Печєнєв класифікував як початок нового «остаточного збирання» розірваного народу. Колоніальний натиск московського царства на сусідів, зокрема й на Україну, пропонувалося повторити з метою захисту багатомільйонної російської громади.

[dyvys_blockqoute text="В контексті безпосередньо російсько-українських взаємин в межах СНД могутнім стимулом реінтеграції називалась можливість зміни кордонів під впливом народного волевиявлення, насамперед у Східній Україні" author=""]

Всі ці ідеї частково реалізували в 2014 році в путінському проекті «Новоросії».

На початку 1990-х років у російських інтелектуальних та урядових колах існував проект перетворення СНД у Євразійську Співдружність як «особливу цивілізацію». Так, в 1992 році з ініціативи політичної партії Демократичного Руху Реформ (ДДР) було винесено на обговорення «Хартію євразійської співдружності», яка передбачала створення Євразійської співдружності (ЄС).

З-поміж інших країн-учасниць СНД Хартію запропонували підписати й Україні. 24 листопада 1992 року українська сторона відповіла відмовою, мотивуючи своє рішення тим, що нові об’єднання пострадянських країн на даному етапі, як альтернатива СНД недоречні. Кроки на відновлення будь-якого сурогату СРСР порушують Акт про державну незалежність України, прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 року.

Отже, після утворення СНД офіційна Москва взяла чіткий зовнішньополітичний курс на перетворення організації у нове міждержавне утворення, яке мало б перебувати під протекторатом Росії. Таке бачення зовнішньої політики своєї країни щодо колишніх радянських республік – партнерів по СНД розділяло більшість представників громадсько-політичної еліти Росії.

За рахунок чого Україні вдалось уникнути затягування до цієї наддержавної пастки?

Практична нездійсненність у подальшому на есендівському просторі більшості інтеграційних проектів змусила росіян визнати той факт, що СНД стала значною мірою формальною організацією, де 80 % рішень, що приймались, не виконувались. В середовищі суспільно-політичної еліти Росії, особливо представників колишньої партноменклатури та націонал-патріотів, поступово спостерігається розчарування в СНД, спричинене неспроможністю цього міждержавного об’єднання інтегрувати в нове політико-державне утворення принаймні частини колишніх радянських республік.

Протягом весни та влітку 1998 року, коли частина держав – учасниць СНД знову спробувала розпочати виконання завдань, спрямованих на реформування Співдружності в контексті тіснішої інтеграції, Україна зайняла позицію, що принципово відрізнялась від інших.

Читайте також: Перші «совєти» в Галичині: коли і хто такі?

Вона передбачала перетворення СНД у консультативно-переговорний механізм економічної взаємодії. За рамками Співдружності мали б залишитись питання політичного, військового, прикордонного, гуманітарного, правового, інформаційного, екологічного співробітництва, проблеми взаємодії у контексті колективної безпеки, врегулювання конфліктів. Органи СНД не повинні були дублювати відповідні органи європейських та інших інститутів, а Співдружність – не перешкоджати інтегруватись до них своїм членам. Непоступливість та небажання України до тіснішої інтеграції у межах Співдружності змусила Бориса Єльцина визнати: «СНД не дає належної віддачі ані з погляду наших економічних, ані політичних інтересів. Не буду зараз вдаватись до аналізу причин становища, яке ми маємо... Скажу лише, що виною тому також наша власна нерішучість, повільність, міжвідомча неузгодженість та формалізм».

Після зміни влади в Росії, обрання на посаду президента Путіна ці прорахунки будуть взяті до уваги та враховані в політиці реконструкції Російської імперії чи Радянського Союзу, де без України ніяк.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: