Кіборги: коли сила духу сильніша за бетон і метал
16 січня в Україні відзначають Національний День пам’яті «кіборгів», які 242 дні боронили Донецький аеропорт і відступили лише тоді, коли вже нічого було захищати – твердиня впала, але незламним залишився дух її захисників.
У жовтні 2016 року ІА Дивись.info відзняла відео з розповідями «кіборгів» – Друга Гаррі, бійця другої штурмової роти ДУК «Правий сектор», Олександра Височанського, старшого лейтенанта, в.о. командира 9-ої роти 3-го батальйону 80-ої ОАЕМБр, та Олександра Молодого, фронтового волонтера.
Ось що вони розповіли журналістам.
Друг Гаррі, боєць другої штурмової роти ДУК «Правий сектор»:
«Перше, чим я почав займатися після Майдану, – це допомога людям, які постраждали на Майдані. Були хлопці, яких привезли у нашу львівську лікарню, на Топольній. Вони отримали травми різного ступеня. Їм збирали гроші на лікування. Більшості з них пощастило, їх відправили (там було 19 чоловік) на лікування за кордон, оскільки наша медицина не справлялася з тими травмами, які були. А коли стало зрозуміло, що то було щось більш серйозне, ніж якісь там сепаратистські настрої на сході, що це буде повномасштабна війна з Росією, я зрозумів, що не можу стояти осторонь і мушу, як і на Майдані, своїм прикладом показати решті людей, що треба боротися за свою гідність насамперед, а потім стало зрозуміло, що й за незалежність країни. Тому став шукати якісь варіанти, яким чином я можу бути дотичним до того, що відбувається на сході».
Олександр Височанський, старший лейтенант, в.о. командира 9-ої роти 3-го батальйону 80-ої ОАЕМБр:
«Не всі хотіли йти в аеропорт. Я можу по собі сказати, що той підрозділ, який був зі мною – вони всі були добровольцями. Був даний наказ формувати зведену роту з тих, хто хоче. Якби ми не назбирали ту кількість, яку нам треба було добровольців, можливо, був би наступний наказ. Всі знали, що в аеропорті починається криза, що там починаються важкі бої. Ми думали, що ми свіжі і замінимо тих змучених, що ми їх поженемо. Ще трошки була відсутня та реальність, розуміння того, що там відбувається. У мене був один товариш, він був водієм. Він пройшов афганську війну. Не просто пройшов, а був у спецпідрозділі КДБ. Він сказав, що таких боїв в Афганістані не було. То була справжня війна».
Друг Гаррі:
«Якщо так розібратися, то перший раз у житті я автомат тримав на вишколі. Для мене, як і для багатьох війна – це було щось нове. Ясно, що я собі уявляв, бачив у новинах, як це відбувалося. Психологічно себе налаштовував якимось чином. Але те, що я побачив, воно, звичайно, вражало. Думаю, воно б вразило б кожного, хто вперше потрапив під артилерійський обстріл».
Олександр Височанський:
«Наш батальйон ніколи би не став таким, якби він не пройшов ті бої. Хоча, згідно із статистикою, ми понесли одні з найбільших втрат серед батальйонів. 29 осіб загинули і понад сотня зазнали поранень. Це багато. Наприклад, в 90-му батальйоні було 25. 90-ий – це знаменитий батальйон, який ми міняли. Нічого не даремно. Там дуже багато чого проявилося – хто є хто. Хлопчики худенькі і тоненькі, яких здавалося, вітер здуває, проявили себе як воїни. А дехто на вигляд Рембо, а здувся».
Олександр Молодий, фронтовий волонтер:
«Навіть якщо ти не поранений, а приїжджаєш додому, все одно хворий. То нирки, то шкіра, то зуби. Ти не герой. Тебе ж там не поранили, руку не відірвало. А те, що ти хворий до кінця життя. Яке це має значення – чи добровольці, чи ЗСУ. Воюють всі однаково, вмирають всі однаково. Смерть не вибирає чи ти з «Правого сектору» чи з 81-ої бригади.
Найважче, коли ти обнімаєш людину і кажеш: «Ну, за тиждень зустрінемося, Я тобі кави привезу». Приїжджаєш за тиждень, а людини вже нема. Є його речі, порожнє ліжко. До 3-го батальйону 80-ки ми почали їздити ще коли вони тільки в Костянтинівку приїхали. Багато прекрасних хлопців. Ми подружилися. Повна школа людей. Класно було. Ми їздили часто – практично раз на тиждень приїжджали. А потім ми Любенка везли з лікарні зі Львова. Його рота мала зайти, але він сильно захворів. Його тут підлікували. І от ми приїхали, його привезли, все повіддавали хлопцям. Вони мали в термінал зайти. А потім вони вернулися, ми приїхали, а школа порожня. Особливо 7-ма рота. Ми заходимо, а того нема і того нема. Порожні ліжка, перелякані хлопці. Вони були перелякані, розгублені…»
Олександр Височанський:
«Часто приходять думки, особливо уві сні, бачиш сепарські танки, на які я наводив артилерію, які по декілька годин гатили по новому терміналу. Тоді впала вишка. Сепари думали, що з вишки вже нічого не оглядається, але ще була кімнатка на третьому поверсі, якраз виходила на сепарську сторону. Я бачив ті танки як на долоні. Зараз пам’ятаю 1356,5 метрів дистанції. У мене був далекомір. Ті танки можна було спалити. Мені це сниться. Я думаю, чи я правильно називав координати…»
Друг Гаррі:
«Перші три ротації ми їздили фактично без зброї. Єдине, що у мене було, що я зміг заховати у кишеню – це граната. Їхав автобус, у ньому сиділи 30 чоловік і була одна ружбайка і 20 гранат. Були такі, хто не мав гранат. Під час останньої ротації зброя була вже в усіх. Перших півроку, а може і більше, були такі моменти, коли ми виходили із зброєю на позицію, а там, де ми розташовувалися, на території Пісків, на 10 чоловік могло бути чотири автомата. Я знаю людей, які заїжджали в аеропорт без зброї».
Олександр Молодий:
«Що таке без зброї, я відчув ще на Майдані, на Інститутській. Коли без зброї, рачки повз догори, а над головою кулі свистіли. Хотілося мати у руках зброю. У волонтерів нема зброї, а треба мати. Є такі дороги, де ти розумієш, щось хтось вийде з автоматом – і все. Тобто там не буде шансу навіть назад здати, хіба його бити, але не відомо, що там далі, а в тебе у руках нічого нема. Полон? Не хотілося б. Хочеться мати зброю. А держава не дає, дає футболістам, депутатам…»
Олександр Височанський:
«Справжні бої, як в Сталінграді – кімната за кімнатою. Повний вогневий контакт. Ніде не було таких довгих контактних боїв. До цього людина теж мусить звикнути. Але нічого. Минав день, другий, звикали. Починали і кожен як міг, так себе і проявляв. Вони всі герої однозначно, але були такі, кому б дав Героя України».
Олександр Молодий:
«Я знаю, що є хлопці, які вже стали легендами. В них багато нагород, але навряд чи колись я їх побачу з тими нагородами. Вони не будуть ходити по місту у формі, з медалями і в тактичних рукавицях влітку».
Друг Гаррі:
«Герой – це чиєсь недопрацювання. Людина стає мертвою, бо хтось чогось недоробив. Її називають героєм. По всій Україні зараз на кладовищах герої…»
Коментарі