Не всі проблеми поляків від Богдана Хмельницького? Чого не бачать історики

78a93f60eaa6d4f27319bb6c54cde79a
Джерело: zelenaplaneta-kiev.org.ua

Колонка історика Івана Хоми.

Від  часу, коли українці живуть у своїй незалежній державі, наші відносини з поляками можна вважати найкращими за всю нашу спільну історію. І їх треба тільки розвивати в різних напрямках.

Те, що маємо сьогодні – результат того, як нас розсудив суд історії. Зрозуміло, що комусь цей вирок не подобається, а для когось він є історичною справедливістю, результатом багатолітньої боротьби, спочатку за культурне, політичне, а потім і державне самовизначення.

Ми з поляками пережили століття дуже складних відносин, які коштували сотні тисяч позбавлених життя поляків та українців. Ми брали зброю в боротьбі за соціальні, релігійні, національні та державні права, тоді коли польська сторона на них не зважала і мову діалогу розуміла тільки по-своєму. І ми, українці, цією боротьбою гордимось, бо перемогли, живемо в своїй державі. Різне було на цьому шляху боротьби, в тому числі і жорстокі дії двох сторін, які часто в умовах війни були вимушені, як із сторони українців, так і з боку поляків. Часто ми просили пробачення, але нас не чують. Ми вибачаємо за біди, злочини, шовінізм поляків проти українців, але нас знову не чують. У нас вимагають відчути біль поляків, але вони не хочуть відчути наш біль.

[dyvys_blockqoute text="Ми з поляками пережили століття дуже складних відносин, які коштували сотні тисяч позбавлених життя поляків та українців. Ми брали зброю в боротьбі за соціальні, релігійні, національні та державні права, тоді коли польська сторона на них не зважала і мову діалогу розуміла тільки по-своєму" author="Іван Хома"]

Поляки захищали та утверджували свій соціальний, релігійний, національний та державний порядок, адміністративно та зброєю, часто на тих територіях, що належали іншим народам. Хоча вони в цьому не бачили нічого поганого, більше того вибудовували інтелектуальні конструкції, які мали вказувати, що вони мають історичні права на ці землі. Вони також пишаються цими діями, що призвели до «Великої Польщі», за рахунок інших народів та за рахунок завдання їм шкоди. Публічна політика пам’яті поляків не допускає того, що і поляки завдавали шкоди, біди, трагедії народам, з якими співжили.

Етнічна територія українців у швейцарському етнографічному атласі, 1918

Є багато прикладів, коли напружені польсько-українські відносини використовувала третя (Росія), ворожа до українців і поляків сторона в своїх злочинах проти народів та людства загалом. І це двом націям дуже дорого коштувало.

Сучасна політична еліта Польщі формує із свого народу «образ жертви», де велику провину покладає на українців, навіть переходить на особистості, за якими стояли сотні тисяч українців, а мільйони поділяють, підтримують і розуміють, що без цієї боротьби ми б не мали своєї держави. Очевидно, що ми, як і поляки, живемо і будемо ще жити в своїй системі міфів, стереотипів. Деякі будуть і далі жити, бо вони є необхідними, а деяких ми таки позбавимось, бо над цим працюємо. Важливо, щоб і сусід працював над собою, бо імперські ознаки, гонор, за яким йде неповага, до добра не призводили. Більше того, гадаю, що це шкодить і самим полякам. У нас є свій національно-визвольний рух і ми вимагаємо його поважати. Можливо навіть і зрозуміти, чому під час цього руху ми брали зброю проти росіян та поляків, і в боротьбі гинули українці, поляки, росіяни. У поляків також є свій рух за відродження держави, в рамках якого гинули поляки, росіяни, українці.

[dyvys_blockqoute text="Ми не повинні жити минулим, але знати його треба дуже добре, не слід кон’юнктурно приховувати правду і в такий спосіб витирати з пам’яті сторінки складної історії" author="Іван Хома"]

Ми не повинні жити минулим, але знати його треба дуже добре, не слід кон’юнктурно приховувати правду і в такий спосіб витирати з пам’яті сторінки складної історії. Як у випадку з дошкою в пам’яті про оунівців Василя Біласа та Дмитра Данилишина, де не вказали, що їх було покарано смертю у Львові в грудні 1932 р. польською окупаційною владою. Адже Василь та Дмитро, саме так вважали, проти цього боролись і за це їх стратили.  Адже такі дії ведуть до того, що ми зараз переживаємо, коли на території України є присутні російські війська, а Росія каже «их там нет». А від польської сторони чуємо, що такого не було в 1920 – 30-х рр. Але найгірше буде тоді, коли ми про період польської окупації не будемо знати або будемо цим легковажити. Для чого це? Та щоб більше ніколи у відносинах між українцями та поляками не було протистояння, трагедій і т.п.

Читайте також: Молоді оборонці станції Крути, що стали Героями 100 років тому

Нещодавно у війну пам’яті вписали і гетьмана Богдана Хмельницького. Відразу згадав розмову з к.і.н. з кафедри історії, музеєзнавства і культурної спадщини НУ «Львівська політехніка» Ярославом Лисейком про погроми мирного населення польськими військами в часи Богдана Хмельницького. Тоді, перебуваючи в Центральному державному історичному архіві у Львові, Ярослав показував десятки документів, де населення Західної України жалілось про погроми не від козаків чи татар, а від війська Речі Посполитої.

Ярослав Лисейко та Іван Хома

Ярославе, в контексті яких подій військо Речі Посполитої періоду Б. Хмельницького та після нього, окрім участі у війні з козаками і татарами, стало замішаним у грабунках та погромах населення?

Події середини-другої половини XVII стали справжнім катаклізмом, який змінив кордони існуючих на той час держав, зумовив появу нових державних утворень та призвів до жахливого зубожіння населення та колосальних демографічних втрат. Панує уявлення про те, що спустошення зазнали передусім ті землі, які були основними теренами бойових дій. Брацлавщина і Поділля, окремі регіони Київського, Волинського та Руського воєводств перетворилися у пустелю через перманентні військові дії козацької армії Богдана Хмельницького та Речі Посполитої, діяльність татар в якості союзника то однієї то іншої сторони.

Однак у ті нелегкі часи сильно постраждали мешканці теренів, які не потрапили у зону безпосередніх військових дій. Для прикладу візьмімо Сяноцьку землю. Цей регіон географічно збігається з теренами етнографічної Лемківщини та західної Бойківщини. Порівняно з іншими землями тодішнього Руського воєводства, цей регіон найменше постраждав від військових дій супротивників. Сюди рідко доходили татари, на початку Національно-Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького сюди  практично не дійшли загони козаків і татар. Лише під час походу Дєрдя Ракоці і Антона Ждановича 1657 року тут побували війська трансильванців і козаків, які завдали місцевому населенню чималої шкоди. Ця подія була лише одним із епізодів процесу спустошення господарств та зубожіння місцевого населення.

[dyvys_blockqoute text="Як не парадоксально, саме своя армія Речі Посполитої, яка мала захистити країну від «козацької сваволі» стала основним експлуататором і непосильним тягарем для тих, кого мала захищати" author="Ярослав Лисейко"]

Станом на кінець XVII ст. чимало сіл у Сяноцькій землі були занедбані, багато господарств закинуті, в регіоні не вистарчало робочих рук. Про це довідуємося із так званих юраментів – присяг про спустошення господарств, які масово складали селяни у суді з метою уникнення оподаткування. У таких документах селяни перед Богом урочисто присягали, що не мають змоги сплатити належні податки у зв’язку із цілковитим зубожінням господарства. Вказувалася причина спустошення – часом через татар, рідше через козаків, однак найчастіше – через жовнірів. Як не парадоксально, саме своя армія Речі Посполитої, яка мала захистити країну від «козацької сваволі» стала основним експлуататором і непосильним тягарем для тих, кого мала захищати.

Нікудишній стан тодішнього забезпечення армії продовольством, слабкість центральної влади, яка не могла на належному рівні слідкувати за дисципліною військових, призводили до того, що військові самі вимірювали належну міру необхідного їм продовольства. Маршируючи до театрів бойових дій, військові хоругви долали за день максимум кілька миль, зупиняючись на нічліги у селах, що були переважно у королівській (державній) чи духовній власності. Примусово, супроводжуючи реквізиції брутальною поведінкою, лайкою та побиттями, в селян забирали збіжжя, напої, свійську худобу та всяку живність, часто те, без чого сім’я надалі вже не могла повноцінно вижити.

Реєстр збитків, завданих селянам с. Мокротин (нині у Жовквівському районі Львівської області) у 1663 р. У документі селяни перелічують, скільки і якого продовольства та фуражу було надано військовим. ЦДАЛ, ф. 9, оп.1, спр. 411, ст. 182-184

В надії отримати бодай якусь компенсацію, селяни подавали до суду реєстри реквізованого продовольства, де перераховували все те, що забрали військові. Такого роду документи справді є масовим матеріалом для теренів західноукраїнських земель другої половини XVII ст. Часто, в періоди активних військових дій, хоругви армії Речі Посполитої марширувала одна за другою, зупиняючись у вже до цього обібраних селянських господарствах. Доведені до відчаю селяни покидали домівки і разом із сім’ями масово втікали за Карпати на терени нинішнього Закарпаття і Словаччини, або покозачувались. Таким чином, причиною гуманітарної катастрофи стали не лише збитки, завдані безпосередніми військовими діями, «сваволею» козацького війська Богдана Хмельницького і присутністю татар на українських землях, але й непомірними тяготами, які падали на плечі населення у зв’язку з потребою утримання армії.

Чи польська історична наука говорить і про цю сторінку, чи традиційно звинувачують Б. Хмельницького?

Епізод із зловживаннями польської регулярної армії, від яких страждало українське, польське населення та навіть євреї, упереджує нас від тенденційного висвітлення історії, при якому є образ ворога, але не актуалізуються причини, за яких сама ворожнеча з’явилася, є жахливі наслідки ворожнечі, але їх винуватцем сприймається тільки супротивна сторона. Безперечно, у польських інтерпретаціях Богдан Хмельницький був тим, хто започаткував процес стагнації і падіння Речі Посполитої, але що примусило лояльного громадянина своєї країни в один момент повстати проти звичного укладу і отримати при цьому потужну підтримку? От це те, на що вже шукати відповідь не дуже цікаво. І от так, виходить, що говорять ніби правдиво, але то є половина правди.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: