За останнє століття анафема перетворилася на інструмент політичного впливу, – релігієзнавець

ІА Дивись.info поспілкувалася з релігієзнавцем Дмитром Горєвим про історію та традиції проголошення анафеми та про політичні мотиви, які часто ховаються за церковними рішеннями.

– Раніше РПЦ піддала анафемі Філарета. Бували анафеми, які накладали на весь народ. Наприклад, коли Македонська церква відділилася від Сербської, самостійно оголосила автокефалію, серби цього не визнали та 2005 року піддали анафемі і саме духовенство, єпископат, і всіх вірних Македонської православної церкви, фактично, дві третини македонців. Але у випадку з Філаретом це була одноособова анафема.

Сама анафема – це, скажімо так, певний інструмент примусу, інструмент покарання, вона з’являється у канонічному праві десь у IV столітті, коли, власне, починає формуватися канонічне право. Анафема означає відлучення людини від церкви. Хоча сама ідея відлучення від церкви була і до IV століття, але формально як інструмент покарання вона з’явилася саме тоді.

– Чому це важливо і в чому її сутність?

– Православні вірять, що поза межами церкви немає спасіння. Людина, яку було піддано анафемі, виходить за межі церкви, тобто позбавляється членства в церкві і таким чином не може врятувати свою душу. Отже, її чекають пекельні страждання. Це така формальна теорія. Хоча, з іншого боку, видатні богослови схиляються до думки, що анафема як інструмент автоматично не позбавляє людини надії на спасіння. Велику роль грають моральні якості, вчинки і поведінка людини за життя. Наприклад, богослова пізньої античності Ориген писав свої богословські твори ще до епохи вселенських соборів, тобто до того, як було сформоване віровчення. Його віровчення відрізняється від офіційно прийнятого. Оригена через майже 300 років після смерті піддали анафемі. Це ж не означає, що він був в раю, а на землі його піддали анафемі, і він терміново перемістився до пекла. Це більше формальний інструмент. Протягом першого тисячоліття анафема використовується для покарання за неправильне сповідування віри. Тобто якщо людина вчить і проповідує не так, як вчить церква, наприклад, що Ісус Христос – не Бог, а творіння Боже, Святий Дух – теж не Бог, а творіння Боже чи Богородиця народила людину, а не Бога, отже, вона не Богородиця, а Христородиця. Усі ці філософські концепції, які не збігалися з канонами церкви, піддавалися анафемі. Пізніше вона стала інструментом для політичного примусу і її стали використовувати для зведення рахунків саме з політичними опонентами. Найвідоміший приклад – це анафема, яка була проголошена Російською церквою гетьману Іванові Мазепі за наказом Петра Першого. Це один з найвідоміших прикладів політичної анафеми, тому що у принципі не було для неї підстав. Іван Мазепа не спотворював віровчення, а навпаки, він був відомим церковним меценатом, багато жертвував грошей на церкви. Тому, наприклад, у Софіївському кафедральному соборі могли проголошувати анафему Мазепі, а навпроти, у Михайлівській церкві, вшановувати його як головного ктитора та мецената. І тому протягом останнього століття анафема перетворилася на інструмент політичного впливу, політичного примусу, зведення рахунків з політичними опонентами.

– Наскільки є поширеною практика відлучення від церкви у католиків?

– У католицькій церкві це теж є за порушення якихось дисциплінарних питань. Як приклад можна привести догналівську церкву, яка свого часу була впливовою в Західній Україні. Догналітів Святий Престол відлучив від церкви. Латинською це називається excommunio. Тобто позбавити зв’язку, комунікації, співпричастя з церквою, з Апостольським Престолом.

– Анафему митрополиту Епіфанію було виголошено у Запоріжжі. Чи не повинні подібні рішення узгоджуватися собором?

– Формально, так. Але у канонічному праві це не зафіксовано. Там не написано, що анафему накладає лише собор. Проблема у тому, що канонічне право залишає багато білих плям, які не описані, не з’ясовані. Цим користуються і чинять на власний розсуд. Якщо немає канонічного правила, яке визначає, як це робити, то треба звертатися до історичних церковних прецедентів. Церковні прецеденти свідчать, що переважно анафема проголошувалася не одним єпископом, а собором. Тобто коли є соборне рішення, тоді це рішення вважалося легітимним. Бували в історії, звичайно, одноособові проголошення анафем. Але їм бракувало церковної рецепції, певної легітимності. Адже проголошення анафеми – це дуже серйозне рішення. Коли його приймають на соборі, тоді з легітимністю проблем менше.

Водночас коли йдеться про Філарета, то зрозуміло, що йому проголосили політичну анафему. Теж саме стосується і анафеми митрополиту Епіфанію, який не спотворював віровчення церкви, він вірить в Ісуса Христа і сповідує церковні канони так само, як сповідуються церковні канони в Константинопольському чи Московському патріархаті. Віроповчальної різниці там немає, а отже, немає  за що людину відлучати від церкви. Тому ми розуміємо, що це зроблено для того, щоб Московський патріархат розглядає ПЦУ як конкурента на релігійному ринку. Це більше підпадає під означення політичних анафем. Тому вже виникає проблема з легітимністю анафеми. А якщо вона була ще проголошена не собором, а окремим ієрархом, то, думаю, цю анафему не варто сприймати серйозно. Я б швидше сприймав це як самопіар митрополита Луки, тому що є підстави вважати, що усі його ексцентричні дії, які він вчиняє – це політична гра і передвиборча кампанія на посаду очільника УПЦ МП. Тому що уже декілька років ходять чутки про зміну керівництва – буцімто митрополит Онуфрій піде на спокій, і будуть вибори нового митрополита. І наразі публічно говорилося про двох кандидатів. Це митрополит Антоній, який є керуючим справами і дуже тісно дружить з дияконом УПЦ МП, олігархом Вадимом Новинським. А друга група впливу – це митрополит Лука, якого підтримує донецько-московський олігарх Віктор Нусенкіс.

– Проголошення політичних анафем притаманно загалом православній церкві чи лише РПЦ?

– Швидше, загалом православній церкві. Наприклад, коли у Середньовіччі Сербська православна церква проголосила патріархат, то греки їх піддали анафемі, хоча не було порушення віроповчальних істин. Це було питання церковної влади. Тобто греки теж були схильні до використання політичних анафем. Питання у тому, що за останнє століття вони переглянули свої підходи і вже не вдаються до таких дій. Але те, що вони у них були в історії, це факт.

Оксана ДУДАР