Як побачити справжній Донбас через кіно. Блог Катерини Яковленко
Шахтарські страйки кінця 80-тих років, що, як важається, наблизили Україну до незалежності, останнім часом згадуються зрідка. А дарма. Шахтарські страйки – це ще хороша тема для відчизняного документального кіно та його реабілітації.
Фільм «Липневі грози» «Укркінохроніки» - єдиний, який оперативно документував процес річничих протестів під будівлею сумнозвісної колишньої Донецької обласної адміністрації. Другими були американські дослідники, які вже постфактум записали інтерв’ю з активістами і зробили дослідження низового протесту, але вже після здобуття незалежності.
Українські кінорежисери та кінооператори перебували з гірниками майже із першого дня і вдень, і вночі. Вони знімали на шахтах, умови існування гірників, їхні напів-розвалені стелі та порожні стіни. Вони їздили і в Моску на переговори до влади, хоча навіть і припустити не можна було, що українські документалісти на таке спроможуться, адже тему гірничих страйків вже дуже хотіли «зам’яти». Та події розгорталися дуже швидко, і кіно змімали так само швидко.
«Красиві люди» гірники, як їх тоді називали київські режисери, вже дуже схожі на майданівських героїв. У них така сама риторика, і така сама інтенція.
Прем’єра фільму відбулася стрімко, українське документальне кіно показали у Москві під шалені оплески тодішньої московської інтелігенції, всі раділи цьому сміливому кроку гірників. Однак, вже мабуть традиційним стало те, що першочергові вимоги гірників не були схвалені та реалізовані, їх по суті тоді (знову) «злили». Гірничі страйки продовжилися, а українські режисери продовжили знімати. Шахтарі стали висувати більше політичних питань, а не виключо економічних та соціальних. Уже після здобуття незалежності їм знову наобіцяли з три короба, однак і тут «злили», причому злили ж свої, колишні директори шахт, що пришли до тогочасної влади. Прем’єру другої частини кіно вже не показували у Москві, її показали у Києві у кінотеатрі, а згодом на телебаченні. А потім поклали на полицю. Фільм пролежав у архіві майже 20 років, нікому не потрібній. Покривалась пилом і організація «Укркінохроніка», яка після незалежності перестала виконувати свої першочергові функції.
Реанімували кіно у Національному центрі Олександра Довженка, показавши його на великому екрані кінофестивалю «DocuDays» у київському кінотеатрі «Ліра», а тепер підготувавши прем’єру для львівського глядача у кінотеатрі «Коперник».
Фільм «Липневі грози» - входить у цикл показів, лекцій та кіно Національного центру Довженка про Донбас. Проект «Кінематографічна ревізія Донбасу» спочатку вилився у книжку статей, а тепер готується до перевидання.
Кінокритики та історики аналізують фільми, що свого часу створили певний канон Донбасу («Ентузіазм» Дзиги Вертова, «Велике життя» Леоніда Лукова, «Нескорені» Марка Донського), або навпаки були нещадно розкритиковані («Квітка на камені» Параджанова, знову таки «Ентузіазм» Вертова). Всі ці фільми та статтті укупі створюють хронікальну культурологічну картину того, що відбуалося з регіоном протягом не лише останніх років, а всього його «герїчного життя».
Відтак, фраза, яка раніше так сильно спекулювалася політиками та політтехнологами «почуйте Донбас», за авторами проекту, переростає у нове «побачте Донбас». Від себе можна додати – звідки ноги ростуть.
Катерина ЯКОВЛЕНКО
Коментарі