Чому російські імперіалісти не люблять власний день суверенітету

12 червня 1990 р. Верховна рада Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки під керівництвом Бориса Єльцина проголосила «Декларацію про державний суверенітет РСФРР». За декларацію проголосувало 907 депутатів, 13 – проти, 9 утрималось і не голосував 1 депутат. РСФРР стала шостою республікою СРСР, після Естонії, Литви, Латвії, Азербайджану та Грузії, що проголосувала за державний суверенітет.

У першу річницю російської декларації про державний суверенітет, 12 червня 1991 р. у Росії відбулись демократичні вибори президента, на яких першим президентом обрали Єльцина.

До другої річниці суверенітету, Верховна рада Російської Федерації прийняла постанову про те, що цей день є державним святом і має бути вихідним.

У Росії до цього свята дуже неоднозначне ставлення, адже це свято початку розлучення Росії з СРСР, розлучення Росії з іншими республіками СРСР.

Спробуємо розібратись у причинах та наслідках проголошення «Декларації про державний суверенітет РСФРР» з к.і.н., старшим викладачем історії, музеєзнавства і культурної спадщини Національного університету «Львівська політехніка» Василем Банахом.

- Що відбувалось у РСФРР в кінці 1980-х на початку 1990 р.? Адже засновниця СРСР, оновленої Російської імперії, правда з іншою системою влади та адміністративним поділом, на чолі не з царем, а партією, але великоросійським шовінізмом та терором, проголосила державний суверенітет…

Кардинальні зміни в російській історії та в історії більшості імперій загалом відбувалися під впливом великих військово-стратегічних поразок. Так, наприклад поразка Російської імперії в Кримській війні 1853 – 56 років привела до «Великих реформ» Олександра ІІ, натомість Перша світова війна настільки загострила внутрішні суперечності в імперії, а це привело до її краху.

Подібну ситуацію ми спостерігали наприкінці 1980-х років. Поразка Радянської імперії у «Холодній війні» із Заходом на чолі із США до краю загострила проблеми і без того не ефективної радянської командно-адміністративної системи СРСР.

[dyvys_blockqoute text="Поразка Радянської імперії у «Холодній війні» із Заходом на чолі із США до краю загострила проблеми і без того не ефективної радянської командно-адміністративної системи СРСР" author="Василь Банах"]

Глибока економічна криза привела до різкого зубожіння населення. Загальне обурення викликали номенклатурні привілеї, неефективність роботи бюрократичного апарату, свавілля та безвідповідальність чиновників.

З проголошенням Михайлом Горбачовим політики «гласності» тотальний контроль партійних структур над суспільством почав слабнути, виникають спочатку культурно-громадські структури, далі – альтернативний КПРС широкий політичний демократично-ліберальний рух, який очолює Борис Єльцин.

За прикладом інших радянських республік демократична Росія проголошує 12 червня 1990 року суверенітет від Росії імперської. Як і в 1917 році Росія розкололася на прихильників нової демократичної Росії та адептів реінкарнації СРСР. Проте громадянської війни не сталося. Оскільки радикальна спроба «ГКЧП» 19-21 серпня 1991 р. втримати СРСР від розпаду та запровадити надзвичайний стан, увівши до Москви війська, виявилася невдалою. Забракло рішучості (чого не скажеш про більшовиків у жовтні 1917 року) та, навпаки, вистачило рішучості демократів на чолі із Єльциним. На політичній мапі світу постала нова демократична Російська Федерація. Водночас не всі прихильники «переможеної» радянської Росії сприйняли її появу.

- Як російська суспільно-політична думка почала сприймати свій суверенітет після того, як змагання «Москви з Москвою» призвело до ліквідації СРСР у грудні 1991 р.?

Після проголошення суверенітету, в російському публічному дискурсі дата 12 червня, яка стала офіційним державним вихідним, ретранслювалася пересічним росіянам як точка відліку новітньої історії Російської Федерації, як оновленої демократичної держави, для якої на першому місці демократичні цінності та верховенство закону.

Адже, якщо український широкий демократичний рух в кінці горбачовської «Перебудови» був, у великій мірі, національно-визвольним й кінцевою метою ставив собі завдання здобуття цілковитої політичної незалежності, то подібний російський рух (відомий як «Демократична Росія») не висував жодних національних гасел, обмежуючись лише лозунгами повсюдних демократично-ліберальних перетворень. При цьому творці російської Декларації про державний суверенітет не мали наміру виходити із складу Радянського Союзу, натомість прагнули переформатувати СРСР у федерацію демократичних республік.

Проте, протягом 1991 – 1993 років спроби команди молодих російських реформаторів на чоліі з Гайдаром впровадити в РФ прозахідні ринкові реформи зазнали невдачі. Російська провладна еліта швидкими темпами поверталася до відродження традиційних неоімперських ідейних конструкцій великодержавності.

Крім того, для багатьох представників російської суспільно-політичної еліти розпад СРСР видавався справжньою трагедією й вони відмовлялися сприймати РФ після 1991 року в нових політичних кордонах, як свою власну державу.

Як бачимо, протягом понад чверть століття, починаючи від 12 червня 1990 року, російське суспільство так і не відмовилося від ключових елементів імперської ідентичності, які формувалися в Росії, починаючи з ідей про Москву як третій Рим.

Для росіян географічне розташування та масштаби, вся попередня історія і, головне, власна національна самосвідомість визначають долю Росії як супердержави, Євразійської імперії. Відмовляючись від державності, від «імперських амбіцій», російська нація, миттєво втрачає сенс буття та власну національну самоідентифікацію.

Саме тому значна частина нової пострадянської російської еліти, прагнучи реанімувати колишню радянську імперію, не могла вважати 12 червня національним святом. Більш того на початку 1990-х років офіційний Кремль, наприклад, мав суттєві проблеми із проголошенням суверенітету Татарстану, де у 1992 році було прийнято Конститутцію, яка проголосила Республіку Татарстан суверенною державою. Лише в 1994 році шляхом поступок з боку Єльцина у питанні татарстанського суверенітету (право мати власну Конституцію і навіть Національний банк) вдалося втримати Татарстан у складі РФ.

[dyvys_blockqoute text="Значна частина нової пострадянської російської еліти, прагнучи реанімувати колишню радянську імперію, не могла вважати 12 червня національним святом" author="Василь Банах"]

Утвердившись при владі, Володимир Путін, який вважає розпад СРСР найбільшою трагедією ХХ століття, в 2002 році перейменовує «День прийняття Декларації про державний суверенітет РРФСР» на нейтральну назву «День Росії».

Така абсолютно розмита й незрозуміла назва національного свята зустрічається лише в п’ятьох країнах світу – це Австралія, Бермуди, Португалія, Канада й власне Росія. Як і в попередні століття російської історії, ключовим «іншим» для Росії й головним ворогом, особливо впродовж 2000-х років залишався Захід.

Відтак справжня незалежність Росії сприймається Путіним та його оточенням «як захист Росії від посягань Заходу та його спроб поставити на коліна Росію», а не розвалом СРСР й звільненням від радянської окупації.

Радше навпаки – розпад Радянського Союзу послабив імперські амбіції Росії, привів до суттєвих територіальних втрат. У російському публічному дискурсі постійно обговорювалася так звана проблема становища росіян і російськомовного населення в країнах «близького зарубіжжя». Суть її полягала в тому, що після розвалу СРСР вони стали вимушеними емігрантами й потребують захисту від утисків з боку новостворених націоналістичних урядів колишніх радянських республік.

Саме тому святкування 12 червня тепер вже «Дня Росії» не має чіткого, не двозначного сенсу. В сучасних реаліях воно перетворилося на чергову кремлівську пропагандистську імперську демонстрацію досягнень «руського мира». Так, минулого року в центрі Москви 12 червня організували так звані тематичні зони «народного гуляння», серед яких традиційні для теперішньої Росії теми: «СРСР в 30-ті роки» (застільні пісні під гітару, парад фізкультурників і виставка ретро автомобілів) або «Велика Вітчизняна Війна» (курси кулеметників, медсестер, бійців ПВО).

Ілюстрація: Ігор ДАНИЛИХА