5 проривів українців після Революції Гідності

Журналісти Дивись.info зібрали кілька експертних думок про суттєві, назвемо їх умовно, прориви, України й українців за ці 5 років. У наступному огляді ви побачите 5 «провалів» після Революції Гідності, на які ми теж хотіли би звернути увагу.

Прорив у свідомості

Суттєві зрушення відбулися у свідомості українців, в першу чергу це стосується самоідентифікації. І це дуже добре відчули соціологи, які слідкують за настроями у суспільстві.

Наталія Зайцева-Чіпак, очільниця центру соціологічних досліджень «Соціоінформ» наводить кілька прикладів щодо цих ментальних зрушень в Україні:

«Революція Гідності сама собою стала каталізатором ще одного явища, стала початком війни і ці події настільки щільні в часі, що відділити, що саме змінила революція, а які зміни здійснила війна – неможливо. Оскільки Революція Гідності виступала за євроінтеграційні процеси, це спонукало Росію розпочати свою агресію, тому більшість досліджень показують, що зміни є. І їх можна віднести як на рахунок війни, так і на рахунок Революції Гідності.

Ці зміни є всеохоплюючими й вплинули як на політичні вподобання українців, так і на самоідентифікацію, національну свідомість, рівень активізму, духовну сферу.

Якщо говорити принаймні про національну самоідентифікацію, то тут відбувся певний зсув. Ми бачимо, що поширилося явище українізації і цей фронт змістився в бік півдня і сходу з центральної України. Був проект "Регіон, нація та інше: iнтердисциплінарне та міжкультурне переосмислення України" ініційований та координований Університетом Санкт-Галлена у Швейцарії, який мав міждисциплінарний погляд на Україну та реалізовувся у 2013 році групою Рейтинг та у 2015 і 2017 році Соціоінформом

Там було проведене дослідження в 2013 році, а інше – в кінці 2014 чи на початку 2015 року. Таким чином ми отримали зріз: що ми мали до Революції Гідності і, буквально, за рік після. Тут помітно багато цікавих нюансів. Наприклад, 2013 року себе як українців ідентифікували 83% опитаних, то після 2015 року таких уже 89%. Тобто більше людей визнають себе українцями. Так само, якщо до Революції Гідності рідною мовою вважали суто українську 51%, то після – таких уже 60%. Відбувся своєрідний перелом, бо війна спонукала людей замислитися: а хто я, на чиєму я боці? І ця самоідентифікація відбулася на користь українства. Говорячи про історичну пам’ять, ми бачимо, що після Революції Гідності зростає частка тих, хто визнає Голодомор геноцидом. Якщо в 2013 році таких було близько 70%, то в 2015 році було близько 80% (78%). І от ці тренди, про які я говорю станом на 2015 рік, закріпилися, вони характерні й після цього та трималося плюс-мінус на рівні.

Щодо питань внутрішньої політики, наприклад, ставлення до запровадження другої державної мови (російської). В 2012 році, за даними соціологічної групи «Рейтинг», таке рішення (про запровадження другої мови) підтримував 41%, то в 2014 році за це рішення виступали вже 27%, а в 2017 році – 15%!

У нас було дуже гарне питання: Наскільки ви погоджуєтесь з твердженням «Я люблю Україну»? У 2013 році «швидше згодні» і «згодні» були 88%, а після 2015 року – 93%. Приріст на 5% відбувся практично одномоментно, за рік. Тобто ми любимо те, у що вклали. Так само щодо питання, чи почуває людина себе українцем. Якщо в 2013 році чітко казали: «так, я почуваю себе українцем» 55% і ще 31% говорив «швидше так», то в 2015 році уже 68% казали: «так, я справді українець» і 26% говорили «швидше так». І цей тренд ще поглибився.

Ще є дуже цікава цифра: частка людей, які святкують День Незалежності України. В 2013 році 47% казали, що якимось чином святкують цей день. А в 2015 році таких було вже 57%!

Щодо історичної пам’яті, то якщо УПА борцями за незалежність України до Революції визнавали 32% людей, то через рік таких людей вже 46%! Відбувається злам свідомості, ми починаємо усвідомлювати своїх героїв, досліджувати свою історію.

Якщо зазирнути в політичну сферу, то навіть у соціологію не треба заглядати, варто подивитися, як змінився склад Верховної Ради. Який відсоток займали раніше проросійські політичні сили (Партія регіонів, Комуністична партія чи Соціалістична). А вперше після Революції Гідності маємо парламент, у якому домінуюче число нардепів представляють проукраїнські сили. Якщо говорити про зовнішньополітичні установки, то тут теж відбувся певний злам. Якщо подивитися на сприйняття українцями зовнішньополітичних векторів розвитку, то до Революції Гідності тільки порядку 20% населення чітко стверджували, що підтримують ідею вступу до НАТО. А в 2015 році це вже було 45-47%, це величезний стрибок.

Але політика – це ще не все. У духовній сфері у нас також відбулися зміни. І власне ці процеси призвели до потреби створення Єдиної церкви. Це все пішло з того, що потрібно мати свою державну церкву, яка відстоює українські інтереси, яка не відмовляється хоронити українських воїнів та не поширює антиукраїнську риторику. І змінюється релігійний склад України. Якщо в 2013 році, за даними досліджень, маємо 22% людей, які себе ідентифікують прихожанами московського патріархату, а київського – лише 19%, то після Революції Гідності, маємо зворотню картинку. Тепер уже 17% МП і 25% київського. І якщо зростає суспільний запит, ми маємо аргументи перед тим же Константинополем.

Ще один аспект: відбулася зміна в питанні активізму. Є рейтинг, що показує, наскільки люди активно приймають участь у благодійності, активізмі, жертвують кошти. В 2010 році в Україні близько 13% населення жертвували кошти чи займалися активізмом. В 2013 році таких було 23%, а в 2015 – 29%. І це – глобальна трансформація, коли одне тягне за собою інше».

Реформи реалізовані й бажані

Попри весь скепсис щодо темпів реформ в Україні та штучного гальмування реформування певних галузей, очевидним залишається факт, що після Революції Гідності реформи стали одним із векторів розвитку внутрішньої політики.

Але не обійшлося тут і без суттєвих негативів, адже частину прогресивних ідей, на думку політолога Миколи Давидюка, вміло «стишили» рівнем реалізації:

«У контексті революції треба говорити не лише про те, що сталося, а про те, чого не сталося. Згадаймо, які речі могли би бути, коли Янукович скупив усі медіа, коли були смотрящі по областях і так далі. Тому важливо, що революція змінила неправильний хід історії. Це дуже важливий результат революції – чого після неї не сталося, що сталося би, якби її не було. Населення давило на владу, західні партнери давили на владу, аби та зробила певні поступи в реформуванні країни. Чи достатньо їх загалом? Ні, недостатньо.

Але навіть те, що вже є – це сильний результат і якби такий же результат був кожну п’ятирічку з 1991 року, ми би жили як мінімум як в Польщі. Найважливіші реформи – це державні закупівлі і запуск Prozorro, це дуже важливо, бо мова про сотні мільярдів, які витрачалися сіро і ми навіть не знали про ці гроші; децентралізація, коли половина бюджетів по всій країні віддали на місця. Це шикарна річ, яка вже показала себе й за кілька виборчих декад вона ще себе розкриє і ми побачимо дійсно нову якісь управління на місцях, а не коли в одному кабінеті троє людей розділяє весь національний бюджет. Третій момент – зміна підходів та зміна обличчя української дипломатії. Ми перестали бути совковою дипломатією і вперше стали українською дипломатією. Раніше відсиджувалися, аби лише нас не чіпали, а тепер зовсім усе помінялося.

У нас недореформована поліція. Був гарний початок, але все зведено нанівець старими технократами, які просто знищили це. Так само із реформою держслужби: гарний початок і великий відкат. Енергетичні ринки теж хотіли реформувати, а потім отримали шалений відкат, коли однією рукою пропонуємо реформування ринку газу, а іншою запускаємо Роттердам+, що не відбувся. Реформа, яка дуже на часі і на якій поки що будують посади – боротьба з корупцією. Тобто всі борються виключно з вітряками, а не зі старими схемами. І це разом із правосуддям дуже гарячі речі, які наразі знищують країну. Ще одна невирішена річ – олігархічні монополії, бо неолігархічних монополій у нас практично немає».

Прорив українського культурного продукту

Слідом за самоідентифікацією українці почали більше звертати уваги на власний культурний продукт. Це – ще одне суттєве ментальне зрушення, що відбулося після Революції Гідності. Мовні квоти (які виправдали себе), підтримка власних митців та інше зіграли свою роль у зміцненні позицій українського та україномовного культурного продукту. Цю гіпотезу підтверджує і голова Державного агентства України з питань кіно Пилип Іллєнко:

«Бурхливе відродження українського кінематографу, яке сталося в останні роки, в першу чергу пов'язану із кількома факторами. З одного боку, це збільшення державного фінансування фільмів. 2011 року в українських кінотеатрах показали лише один фільм українського виробництва. А в 2018 році вийде 46 українських стрічок. Усі їх частково профінансувала держава. У 2017 році Держкіно на підтримку українських стрічок виділило 500 мільйонів гривень. Для порівняння, 2011 року ця сума була уп'ятеро меншою і складала 95 мільйонів гривень.

Також те, що держава при виборі фільмів, які вона фінансує, почала робити ставку на фільми які орієнтовані на широкого глядача, а не тільки на просування. Також важливим був той факт, що було заборонено велику кількість російських фільмів і серіалів, обмежено їх присутність на українському телебаченні, і часткове обмеження  в українських кінотеатрах. Загалом в Україні сформувалася чітка потреба на власний культурний продукт. Ми намагаємося запропонувати нового українського кіногероя, і це знаходить позитивний відгук глядача. Збільшення державного фінансування, відмова від російського контенту і законодавча підтримка кіногалузі — саме це, основні причини теперішнього успіху українського кіно».

Більше свободи слова

Первинно, редакція віднесла цей пункт скоріше до негативів, адже на перший погляд ситуація кращою за ці роки не виглядала (резонансні вбивства, все частіші тренінги з безпеки журналістів тощо). Однак, статистика говорить протилежне і за останні кілька років Україна дійсно піднялася у світових рейтингах свободи слова. Це підтверджують слова Ірини Земляної, медіаекспертки, тренерки з безпеки для журналістів у Інститут Масової Інформації (ІМІ):

«Якщо дивитися по рейтингу Репортерів без кордонів, на якому місці зараз знаходиться Україна в Індексі свободи преси, то за 2012 рік і ми були на 127 місці. В 2017 році були на 101 місці, тобто рейтинг покращується. Так само згідно з рейтингом Freedom House щодо свободи слова, в 2012 році ми були на 60-му місці, в 2017 році – на 53. Тобто ми перейшли від «Частково невільних країн» до «Частково вільних». Однозначно, ситуація покращується. Ми також можемо це сказати по наших моніторингах. Наприклад, 2012 року було зафіксовано 324 випадки порушень свободи слова, і це взагалі був безпрецедентний рік, коли була зафіксована найбільша кількість порушень за 10 років. Станом на 2017 рік вже зафіксовано 271 порушення.

Змінилися виклики для журналістів, тому що якщо до революції основні порушення свободи слова були від правоохоронців чи чиновників, то зараз найчастіше це ми отримуємо від пересічних громадян. Це пов’язано з багатьма чинниками: зневірою в журналістах, дискредитацією, потраплянням журналістів у цей патріотичний капкан. Також змінилися самі порушення свободи слова. Зараз це перешкоджання діяльності, побиття, погрози, доступ до публічної інформації. У дореволюційний рік, наприклад, було 180 випадків перешкоджання й цензури, а зараз про цензуру майже взагалі не йдеться (лише 2 випадки), що безперечно є перемогою, а не зрадою.

Крім того, зараз ми не фіксуємо затримань журналістів, а в 2012 році було 6 порушень, пов’язаних із арештом журналістів. Також тоді був ряд судових позовів проти журналістів. Зараз ми фіксуємо два, а тоді було 50. Я би сказала, що у нас з’явилися нові виклики, тому що змінилася ситуація. Наприклад, до 2012 року у нас не було війни в Україні і з того часу змінилися безпекові виклики для журналістів. Якщо зараз на мирній акції протесту під Верховною Радою вибухає бойова граната, це означає, що журналістам треба знати більше про свою безпеку, а до революції про це просто ніхто не думав, бо ми не мали таких викликів».

Прорив у боротьбі за власну церкву

Дмитро Горєвой, релігієзнавець, зауважує, що об’єднання церкви сприяє в першу чергу подоланню розділенню в суспільстві.

«Надання Україні Томосу – це подолання розколу в українському православ’ї, адже цей розкол до певної міри ретранслюється у суспільстві. Тобто подолання розколу, об’єднання православних сприятиме подоланню розділення, яке зараз є у суспільстві – це по-перше.

По-друге, Україна перестає бути об’єктом міжцерковних відносин, а стає суб’єктом. Якщо раніше на якихось міжправосланих майданчиках або у православно-католицькому діалозі Україна була розмінною монетою чи предметом перемовин, то зараз Україна стає суб’єктом, який сам веде власну політику і захищає свої церковні інтереси, своїх вірян, а не керівництво інших церков.

По-третє, відновлюється історична справедливість, адже українська церква в особі Київської митрополії є доволі давньою релігійною інституцією. Саме Київська митрополія породила щонайменше дві автокефальні церкви – це російську і польську. З точки зору історії, не справедливо, що та церква, яка дала дві автокефальні церкви, сама не є автокефальною.

Думаю, що спротив РПЦ вдасться подолати. У них немає канонічних євангельських аргументів. У них є аргументи сили, фінансів, політичного впливу. Але ми, як християни, все одно розуміємо, що правда переможе. І які б потужні засоби впливу не були б, все одно колись мета буде досягнута і автокефалія відновлена».