Місто бар’єрів: Львів недоступний для людей з інвалідністю
Колонка Наталії Лаврецької-Тимчій.
Ми їх бачимо щодня, але зазвичай намагаємося не помічати, бо така уже психологія людини – не сприймати, відторгувати й ігнорувати тих, хто є іншим. Але, коли відмінних від загалу не помічає влада, то стає моторошно… Йдеться про людей з інвалідністю, міжнародний день яких відзначався днями.
Зараз в Україні проживає близько 2,5 мільйонів людей з інвалідністю, у Львові ця цифра сягає 40-42 тисяч. Як і більшість населених пунктів нашої держави, Львів не можна вважати містом, яке доступне для маломобільних мешканців. Більше того – інфраструктура і загальна культура суспільства є скоріше агресивним викликом для людей з інвалідністю.
Не пристосований громадський транспорт, відсутність пандусів, неможливість отримати якісне обслуговування у крамницях, кав’ярнях і навіть аптеках і лікарнях (!) є тими щоденними труднощами, які постають перед людьми з інвалідністю у нашому місті. Якщо додати до цього неможливість знайти місце праці та інші проблеми, пов’язані із відвертою дискримінацією людей, які мають особливі потреби, то можемо сміливо говорити про ігнорування в Україні прав і свобод великої кількості громадян.
Так, люди з інвалідністю часто є особливими у своїх потребах, але це не означає, що вони гірші чи менш справні, аніж інші. Ба більше: часто такі люди демонструють велику наполегливість і силу духу, краще вміння долати перешкоди і досягати мети. Завдання держави і місцевої влади - допомогти їм не відчувати так гостро певних своїх обмежень, а вести повноцінний спосіб життя. Це норма й аксіома, яку не потрібно доводити. Але яку чомусь дуже часто просто і відверто ігнорують.
Хоч Львів і не є найгіршим містом України в контексті інклюзії, але, на жаль таки доводиться констатувати, що зараз громадський простір нашого міста не адаптований під потреби різних суспільних категорій.
Так, ще й досі ключові інфраструктурні об’єкти міста здебільшого не обладнані пандусами – це стосується театрів, супермаркетів, музеїв, кав’ярень, навчальних закладів, і навіть аптек (де часто встановлюють пандуси, якими неможливо користуватися). Окрім того, досі у загальноміському масштабі не адаптованими є тротуари, паркінги та інші об’єкти.
Абсолютно не пристосований для людей з інвалідністю і громадський транспорт. На щастя, зараз уже з’явилася певна кількість автобусів, трамваїв і тролейбусів, які обладнані під потреби людей, які пересуваються на візках. Але такий транспорт не став нормою, а є скоріше винятком зі сумних правил. Окрім того, зупинки громадського транспорту абсолютно не розраховані на незрячих мешканців міста. Так, самостійно людина з вадами зору просто не може знати, у який автобус сідати, адже жодної системи звукового сповіщення ні на зупинках, ні на самих автобусах немає.
Думаю, що можна навіть не говорити про десятки проблем, які існують у спальних районах міста, якщо навіть центральна частина не пристосована для людей з інвалідністю.
Переконана, що міська влада повинна активно розробляти й упроваджувати ідею доступного міста. Доступного для усіх – незалежно від фізичних чи інших особливостей. Адже замало просто задекларувати відкритість для світу – потрібно бути доступним, зрозумілим і привітними до цього світу і до своїх мешканців.
Кожен львів’янин і гість нашого міста повинен усвідомлювати, що втрата кінцівок, зору чи слуху не є втратою життя. Повсякдення людей з інвалідністю може бути іншим, але воно не повинно бути гіршим! Завдання кожного з нас (а влади передусім) - допомогти цій «категорії людей» більше не бути особливою категорією, а стати повноцінною частиною суспільства. Бо ми сильні тільки тоді, коли рівноправні. А від нашої сили, як суспільства залежить і наш індивідуальний успіх!
Наталія Лаврецька-Тимчій,
громадська діячка
Думки, висловлені в рубриці «Колонки», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції ІА Дивись.info.
Коментарі