День Незалежності: Україна святкує 29-річчя

ІА Дивись.info поспілкулась із істориками з різних регіонів країни про те, як вітали незалежність  у різних куточках держави, як Україна дійшла до незалежності та про перші роки після отримання цього статусу.

Історія нашої незалежності бере початок із 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про держаний суверенітет України, яка стала основою для «Акту проголошення незалежності України». 24 серпня 1991 ВР УРСР фактично вдруге проголосила Україну незалежною демократичною державою, прийнявши «Акт проголошення незалежності України», підтриманий всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року.

(Не)український Крим

Кандидат історичних наук, кримчанин і публіцист Сергій Громенко розповідає, що з приходом незалежності на територію півострова фактично нічого не змінилось, а ця невизначеність тривала дуже довго.

Суттєво проросійська еліта боялася двох речей – незалежності України і повернення кримськотатарського населення на батьківщину

«Треба розуміти, яким був Крим у серпні 1991 року. Ще 20 січня в Криму відбувся референдум щодо відновлення Автономної Республіки, і 12 лютого Верховна Рада УРСР відновила тоді свою автономію. Це був вимушений компроміс, тому що місцева комуністична суттєво проросійська еліта боялася двох речей – незалежності України і повернення кримськотатарського населення на батьківщину. Відповідно, був заснований так званий прокремлівський «заповідник», де до них ніхто не втручався», – розповідає історик.

За його словами, в той час Україна дуже боялася сепаратизму в Криму і повторення всіх подій, які відбулися в Центральній Азії, Нагорному Карабасі та Придністров’ї, і тому вирішили, хай краще буде Крим автонономним, хоч і проросійським.

« У результаті тотально програли кримські татари, адже ніхто в них не спитав думки про автономію, а місцеве населення, – а я нагадаю, що в Криму абсолютна більшість — не просто російськомовні, а власне росіяни, – вона (автономія – ред.) опинилася в замороженому стані: яким був СРСР в останні два роки свого існування, в такому стані ця система й збереглась. Вона зберігалась ще доволі довго, і коли настав час проголошення незалежності, а потім референдуму на підтримку, який відбувався 1 грудня, то Крим дав найменше голосів (54%). Знову ж таки кримчани не хотіли повторення подій, як в інших республіках Радянського Союзу, і проголосували за Україну, яка здавалася більш стабільною, крім цього, вже майже рік вони жили в автономії», – додає Сергій Громенко.

Історик зазначає, процес становлення, а, радше, усвідомлення власної незалежності був доволі тривалим.

У Севастополі ділять Чорноморський флот: севастопольські моряки – українські і російські –  навіть б’ються на вулицях

«Коли вже почалась незалежна Україна, то для пересічного кримчанина (акцентую – не для кримського татарина) майже нічого не змінюється. Тим часом Верховна Рада Кримської АРСР починає свій довгий шлях з’ясування стосунків з Україною. 1992 року вони проголошують суверенітет, приймають конституцію, обирають президента Юрія Мєшкова, який спершу вводить в Криму московський час, – в результаті, діти сідають за парти на годину раніше за всіх мешканців материкової України, в Севастополі ділять Чорноморський флот: севастопольські моряки — українські і російські—  навіть б’ються на вулицях», – розповідає Громенко.

Тому 1994 року вводять підрозділи національної гвардії, аби запобігти суперечкам.

«Кримські татари вимагають від місцевої влади землі, влада натомість махлює, а кримськотатарське населення починає захоплювати земельні ділянки і мітингувати під міліцейськими відділками та адмінбудівлями. Нічого, що б пов’язувало Україну в ментальному, культурному чи економічному аспекті, не збігалося», – веде далі кримчанин.

За його словами, лише в 1995 році після відставки тодішнього президента Мєшкова розпочались зрушення.

Більшість кримчан вважало, що Криму краще з Росією, ніж з Україною...

«Потім, 1997 року, підписують договір з Росією. До слова, Росія в 1992-1993 роках взагалі не хотіла визнавати Крим. І можна вважати, що після 1997 року починається поступова інтеграція Криму в Україну. Якщо ми подивимось на опитування, то до 2012 року більшість кримчан вважало, що Криму краще з Росією, ніж з Україною», – веде далі історик.

Лише в 2012 році, говорить Сергій Громенко, більшість кримчан знову ж таки не кримських татар, звикли до того, що Крим має бути з Україною. Тому пересічний мешканець півострова перші п’ять років з дня проголошення незалежності нічого українського не бачив – ані мови, ані телебачення. (Телеканал «Інтер» запустили 1995 року, а до цього в Криму не мовилось нічого, крім російських телеканалів).

«Це був шматок навіть не Росії, а Радянського Союзу ще наступні п’ять років — і вже потім дуже поступово почалась інтеграція в Україну. Тобто 1998 року починається історія українського Криму, а не шматка Радянського Союзу», – розповідає публіцист.

Пересічний кримчанин перші п’ять років з дня проголошення незалежності нічого українського не бачив – ані мови, ані телебачення...

Щодо молодого покоління, то в Криму вивчали історію України, проте російською мовою, а ситуація із українською мовою залишалась сумною до анексії 2014 року.

«Станом на 2014 рік на півострові було всього сім українських шкіл серед 700 навчальних закладів. Існувало одне україномовне видання «Кримська світлиця», також на кілька сотень інших російськомовних видань, а якщо в театрі ставили виставу українською, то це вважалось справжінм святом», – підсумовує Сергій Громенко.

Західна Україна — (не)лояльні до Москви

Ігор Лильо історик та львовознавець вважає, що незалежність для багатьох — це, мабуть, один із найважливіших моментів у житті, коли громадянин може самостійно вирішувати свою долю, попри «накази, які скеровують згори».

«Думаю, що дуже багато поки не вдаєтья, але як історик усвідомлюю, що існують обєктивно-суб’єктивні обставини, які не зовсім залежать від самої країни», – розповідає Ігор Лильо.

«Я народився і виріс тут, у Західній Україні: для мене питання мови не стояло проблемою, тому що я перебував в україномовному середовищі, хоча в моєму оточенні були люди, що розмовляли, наприклад, польською. Я знав людей, які спілкувались російською, але ми сприймали їх як зовнішніх, вони здебільшого були привезені звідкись, і ми це розуміли.

Історик ділиться, що не відчував тиску з приводу мови, проте, будучи учнем старшої школи, чув певні речі щодо цього, які обговорювали в родині чи знайомі.

До людей із Західної україни використовували слово «місцевий», і в це слово автоматично вкладалося поняття, яке означало «нелояльний до Москви»

«Вже пізніше, коли я став професійним істориком і відкрив для себе матеріали, я зрозумів, що існувала така певна форма сегрегації, тобто відділення, тому що до людей із Західної України використовували слово «місцевий», і в це слово автоматично вкладалося поняття, яке означало «нелояльний до Москви», а, відповідно, якщо ти був місцевим і не подався на службу до цієї системи, то для тебе обмежувались кар'єрні щаблі та можливість будь-якої реалізації», – ділиться Ігор Лильо.

це була певна форма дискримінації, з якою на той момент стикалась молода людина

Це також стосувалось й мешканців країн Балтії та деяких регіонів. Себто якщо ти після школи мріяв здобувати вищу освіту, то мав пройти справжнісіньку перевірку — з якої ти сім'ї тощо. За словами історика, це була певна форма дискримінації, з якою на той момент стикалась молода людина.

Перед офіційним проголошенням незалежності народ виступав за цю ініціативу та був налаштований боротись.

«Відбувалися зрушення, починаючи з 1985-1986 років. Зокрема з момену, коли в Радянському Союзі почалася лібералізація політики на чолі з Горбачовим: він ввів велику кількість різноманітних активностей, створювались організації, яких раніше не було – люди шукали себе і якісь певні надії на майбутнє.

Усе змінив путч 1991 року, тому що став став передумовою для багатьох, на жаль, не для всіх, що політика Москви спрямована лише на одне —втримати імперію. Мені дуже шкода, що в редакції про незалежність одним з перших речень є те, що Україна проголошує свою незалежність, виходячи з смертельної небезпеки, яка над нею нависла в Москві. Я вважаю, що ця небезпека була завжди, тобто ці слова особисто для мене є дивними», – веде далі історик.

За словами Ігоря Лиля, більшості українців отримали громадянство «в дарунок», а вони його не цінують, а подекуди, ставляться вороже до такого поняття як «незалежність».

«1991 році у Верховній Раді була маса людей, які будучи депутатами цієї країни вважали, що її не повинно існувати, це було для мене надзвичайно дивним», – резюмував історик.

(Не)чужий Схід

Доктор історичних наук  Дмитро Білий розповів про Донбас перед проголошенням незалежності України та настрої, які тоді панували.

Гірники скандували : «До Києва ближче, ніж  до Москви!»

«Я хочу сказати, що напередодні настрої за незалежність, наприклад, на Донбасі були дуже потужними. Зокрема у 1989-1990 роках утворювались українські молодіжні осередки та осередки Народного Руху, «Просвіта». Крім цього, шахтарі проводили страйки і теж виступали за незалежність. Я жив поруч із шахтою і бачив це на власні очі, гірники скандували: «До Києва ближче, ніж  до Москви!»  Були великі сподівання, що незалежність зможе вирішити і економічні, і національні питання. Тобто була дуже потужна хвиля. Зокрема на Донбасі під час референдуму за незалежність проголосувало більше 80% населення», - говорить Дмитро Білий.

За словами історика, перші часи з настання незалежності були важкими, адже країни, як і сусідніх держав, торкнулась економічна криза: руйнування старої системи завдало збитків усім сферам тогочасного суспільно життя.

Розвивалися та знали: далі буде розвиток, принаймі в крамницях з'явилися товари

«Це був надзвичайно важкий період, та нічого – розвивалися та знали: далі буде розвиток, принаймі в крамницях з’явилися товари. Я пам’ятаю, як хтось питав: «Ну от, незалежність, а що це змінить?» Згадую, як у 1989-1991 роках не було взагалі нічого. Поступово на економічному рівні почали відроджуватись країни і Україна в тому числі. Навіть саме відчуття незалежності оцінили, коли зрозуміли, що хлопців не будуть відправляти на війну в Афганістан, не будуть посилати до Сибіру», – розповідає історик.

Крім цього, відродилися творчі можливості: відкривати заборонені сторінки історії, досліджувати, пізнати нове, з’явився простір свободи. На думку Дмитра Білого, це стало чи не найважливішим аспектом завдяки незалежності.

«До незалежності у мене складалось враження, ніби довкола сірий туман, безвихідь, а потім ми стали вільними. Свободу на хліб не намастиш, та іноді вона набагато більше варта, ніж деякі речі», – продовжує історик.

До незалежності у мене складалось враження, ніби довкола сірий туман, безвихідь, а потім ми стали вільними

«Я викладав в університеті на історичному факультеті. Закінчив університет у 1989 році, і вже тоді мене залишили на кафедрі, я викладав українською. 1991 року поділили факультети на групи з українською та російською мовою викладання. Мене поставили якраз вести українські групи. Я був здивований, що наша молодь так знає українську мову. Пізніше, коли я викладав на об’єднаних курсах, були питання, чому я викладаю українською мовою, а не російською. Я віджартовувався, мовляв, аби володіти українською не потрібно мати високого IQ.

Дмитро Білий зазначає, що до 2014 року питань щодо мови вже не виникало ні у кого, а молодь, яка виросла в часи незалежності, є свідомими громадянами та патріотами.

«У Донецькому драматичному театрі, для прикладу, були україномовні вистави завжди, та й у Оперному багато. Олег Соловей видавав літературний часопис «Кальміюс». Світовий конгрес українознавців відбувся в Донецьку 2007 року: люди з’їхались з усіх країн і здивувалися, наскільки тут все розвинуте.

Я не відчував себе чужим

Я не відчував себе чужим: був український простір літературознавців, туди тягнулась молодь, саме в український контекст входила, з’являлись осередки тощо. І якщо 1989 року я знав поіменно всіх, хто був у таких організаціях, то вже в 2000-их роках їх з’являлось дедалі більше. Створювали купу напівофіційних видань – процес йшов достатньо швидко», – пояснює Дмитро Білий.

На думку історика, в Радянському Союзі були ілюзорні соціальні гарантії, у цих умовах більш-менш потрібно було самому виявляти ініціативу та знаходити можливосі для розвитку.

В Украні це затягується і всі рецидиви  «совкового» минулого ми ще переживаємо

«Зрозуміло, що під час формування України як незалежної держави ми не пройшли такий радикальний шлях, як інші країни. В Украні це затягується і всі рецидиви  «совкового» минулого ми ще переживаємо. На жаль, поки не сформували правильної економічної і соціально політики – багато в чому це ускладнило наш шлях», – пояснює донеччанин.

«Я пам’ятаю той день, коли Верховна Рада проголосувала за незалежність. Я одягнув вишиванку, яку мені пошила мама, і всі подумали: «А що далі?» Та час минув, і я абсолютно не шкодую і бачу як історик, як простий громадянин, що для України це дійсно історична дата, яку ми будемо оцінювати та переоцінювати ще дуже багато років», – підкреслює Дмитро Білий.

(Не)зросійщений Південь

Історик і краєзнавець Олексій Паталах описує рідну Херсонщину, де, за його словами, відбувались як і зрушення, так і тотальні занепади.

ще за радянських часів це вважали ледь не криміналом, якщо людина доглядає за землею проти колгоспного ладу

«Практично всі заводи, на яких виробляли окремі деталі, почали занепадати з моменту масового роззброєння ще за Горбачова. З іншого боку, більше свободи дали фермерам. Я пригадую, ще за радянських часів це вважали ледь не криміналом, якщо людина доглядає за землею проти колгоспного ладу. Окрім цього, стали видаватися непогані речі. Коли проголосили за незалежність, всі думали, що звернуть увагу на культуру, почнуть реставрувати знищені пам’ятки архітектури, але це почалось у розвинутись країнах, та не в Україні», – розповідає краєзнавець.

За його словами, у 1991 році керівні посади обійняли люди, які були й до цього, в Радянському Союзі, і це ніяк не повпливало на суттєві зміни.

За часів незалежності було втрачено кілька цікавих пам’яток старовини

«До влади прийшли ті самі екскомуністи, які, незважаючи на зміну прапора, залишились собою. За часів незалежності було втрачено кілька цікавих пам’яток старовини. Зокрема у Херсоні це будинок головного командира Чорноморського флоту, Введенська старообрядна церква, багато інших церков занедбали або віддали російським церквам, тобто вони могли там коїти все, що хочуть. А деякі храми перелицювали, зокрема монастр Різдва Богородиці, і коли я священнику зробив зауваження, мовляв, ну є старі фото, а він відповів, що церква не повинна бути музеєм», – пояснює Олексій Паталах.

На думку історика, з приходом незалежності в Україні тодішня влада зробила велику помилку — відкинула повністю державницьку ідеологію та ідеї державницької церкви, а свобода всіх релігій дала перевагу російській церкві, яка підживлювалась з Москви.

лакмусовим папірцем став 2014 рік, коли Херсон фактично розділився: молоде покоління було за Європу, а старше – прагнуло повернутись до СРСР

«Уже десь на початку 2000-их років вже почали видавати непогану літературу на Херсонщині, у мене вийшла низка книжок, зокрема путівник «Мандри по Херсонщині», де зображені найвидатніші пам’ятки. Це плюс незалежності. Звичайно, лакмусовим папірцем став 2014 рік, коли Херсон фактично розілився: молоде покоління було за Європу, а старше – прагнуло повернутись до СРСР. Фактично 2014 року розпочалась війна поколінь. Це питання швидше ідеологічне, ніж морально-етичне. Більшість  радянського покоління ностальгуватиме за ним до кінця», – додає краєзнавець.

Він також пояснює, що навіть трудова міграція повпливала на розвиток мовного конфлікту.

єдине, що за період незалежності в нас виросло — покоління, яке не підтримує «совок»

«Українці встигли перемішатись з росіянами: Південь був україномовним, та тепер тут переважає російськомовне населення. Скажімо так, єдине, що за період незалежності в нас виросло — покоління, яке не підтримує «совок».  Я вважаю, що молоде покоління має бути безжальним до старшого населення, котре продовжує підтримувати проросійську позицію», – коментує Олексій Паталах.

(Не)стримний Центр і Північ

Оксана Горкуша, релігієзнавиця, старша наукова співробітниця інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України зазначає, що помітно незалежності торкається й питання релігії.

«Одним із факторів впливу, зокрема і на сприйняття незалежності України, був і є конфесійний фактор. Так досі спостерігаємо, що в регіонах зі значним поширенням власне українських церков (церков з керівним центром в Україні) будем відслідковувати посилення української ідентичності мешканців. У місцях же значного поширення церков, в яких керівні центри знаходяться в країні агресорці, – ставлення до незалежності України більш негативне. Але на момент проголошення Незалежності в усіх регіонах України до неї ставились позитивно. Про це свідчить більш-менш рівномірне волевиявлення на користь незалежності в 1991 році», – пояснює науковиця.

Однак пізніше у боротьбу за світогляд українців включились різні фактори та суб'єкти, застосовуючи при цьому різні засоби, включно з релігійно-конфесійним різноманіттям.

«Насправді ми маємо певну кореляцію між конфесійною належністю та ідентичністю громадян. Я зокрема раніше виділяла, згідно із світоглядними, парадигмами, що визначають світогляд громадян, щонайменше 4 моделі, у яких мислять себе українські громадяни та відповідно з яких вони будуть оцінювати й Незалежність України – умовні назви. По-перше, «русскоміровську», по-друге, «совдепівську», по-третє, власне українську та європейську», – міркує Оксана Горкуша.

Тому на Сході і Півдні України, за словами релігієзнавиці, де, з одного боку - найбільше невіруючи, а з іншого – менш поширеними донедавна були церкви із власне українською світоглядною позицією, ви знайдете більш негативне ставлення до Незалежності України, ніж у центрі та на Заході. У Центрі ж та на Заході, де або переважають віруючі прихожани українських (за центром прийняття рішень і формулювання проповіді) церков або ж таки прихильники європейського історіографічного вектору - ви побачите перевагу в позитивному оцінюванні Незалежності.

Мар’яна КОВАЛЕНКО