Локдаун змістив акцент на те, як стати ближчими до людей, – PR-директор !FEST Тарас Маселко

IMG_9457

За 14 років «Холдинг емоцій !Fest» підкорив не лише Львів, а й завойовує одне за одним міста України і навіть виходить за її межі. Утім, особливо за останній рік довелося швидко реагувати на масу викликів, спричинених пандемію.

Про те, як працюють успішні бренди, як блискавично змінити формат, а працівників за потреби перекваліфікувати на кур’єрів чи кравців, ІА Дивись.info поспілкувалася у рамках проєкту Made in Lviv з PR-директором !FEST Тарасом Маселком.

– «Холдинг емоцій !Fest» насамперед асоціюється з ресторанами, але насправді є низка інших проєктів. Якими ще напрямками опікуєтеся?

– Зараз, крім ресторанного бізнесу, у нас є девелопмент – це «Квітка. Майстерня будинків». Також «Видавництво Старого Лева», магазини «Два кроки від хати», кейтеринг, також «Школа вільних та небайдужих», яка зараз активно розвивається і росте. У часі локдауну народився проєкт «Їж» – це виробництво напівфабрикатів: заморожені вареники, деруни, сирнички , налисники тощо. «!Festrepublic» – це теж окремий проєкт, адже тут відбуваються івенти, фестивалі, концерти. Також розвиваємо готельний бізнес, маємо «FEST hotel», «Мазох готель», а також «Апартаменти на Ринку».

2015 року з’явилася невеличка мануфактура-стартап «Авіація Галичини». Зараз Авіація вже має цех, де ми друкуємо принти, цілу розкрійну дільницю, цех, де шиють і вже не лише поло – футболки, куртки, светри, навіть дощовики. Також є, по суті, міжнародний проєкт «!Fest coffee mission». 2017 року  Дмитро Слукін прийшов до наших засновників із пропозицією працювати із зеленим зерном. Хлопці поїхали до Латинської Америки, щоби познайомитися з фермерами. Суть проєкту в тому, що у фермерів закуповується зелене зерно напряму, забезпечується логістика для того, щоби власники невеликих кав’ярень могли купувати це зелене зерно вже в Україні. Бо у кавовому бізнесі як? Є комерційне зерно - це те, що ми звикли бачити на полицях супермаркетів. Це, як правило, кава з дефектами, яку обсмажують на чорно, запалюючи всі смаки та аромати, в той час ховаючи і недоліки. Таке зерно є дешевшим зі зрозумілих причин. А те, що збирають руками на відповідній висоті, висушують, обробляють у відповідний спосіб, коштує дорожче. Чому? Тому що є біржі, які диктують ціни на каву. А ми пішли до фермерів напряму.

– Йдеться лише про комерційні напрямки чи присутня і соціальна складова?

– Ми маємо «Фонд вільних і небайдужих». Його завдання – сконцентрувати усі благочини. До нас є багато звернень – і поодиноких від тих, хто потребує допомоги, і від інституцій, зокрема лікарень тощо. Ми вирішили сформувати фонд, який самі будемо контролювати. Банки фонду розміщені у наших закладах. Також є сторінка фонду, куди можна зайти і долучитися до благодійності. Кошти з тих банок і рахунку ми контролюємо і самостійно визначаємо цілі. У пріоритеті фонду є медицина для дітей. Остання ціль – ларингоскоп для «Охматдиту». Ми приходимо у лікарні і запитуємо про їхні потреби. Якщо це річ, яка буде рятувати життя щодня, щотижня, ми допомагаємо. До того ж маємо оцінити, чи це нам під силу. Бо можна на щось збирати два роки, а воно через два роки буде вже неактуальним. Наприклад, коли ми у 2015 році збирали на аптечки військовим, то дуже швидко закрили цю ціль. Зазвичай ціль ми закриваємо за 3-4 місяці.

Fest! Вирізняється концептуальністю своїх закладів. Де черпаєте ідеї і що йде попереду – сама ідея чи клієнт?

– Якщо говорити про концепції, то стараємося створювати тренди. Ми не зважаємо на те, що на ресторанному ринку найбільшою популярністю користуються піцерії. Ми не будемо відкривати ще одну піцерію, бо розуміємо, що наше місто і гастрономія мають глибоку історію. Відтак, стараємося розкривати це. Один з останніх гастрономічних проєктів, який ми відкривали – це «Grand Cafe Leopolis» на площі Ринок, в Ратуші. Коли ми оглядали приміщення, то зрозуміли, що хочемо зробити центральну кондитерську. Звісно, у Львові були кондитерські, які мали умовний статус – «якщо по солодке, то туди». Але так, щоб це було єдиним і центральним закладом, такого не було. І ми, власне, почали створювати «Grand Cafe Leopolis» як таке місце – центральну кондитерську Львова, зі своїм особливим продуктом – тістечком «Leopolis». Ми над ним дуже довго бавилися – понад рік. По суті, це «Наполеон», але наші кондитери зробили його неповторним – суперніжним та дуже смачним. Ми задумували так, аби люди ходили до кондитерської саме по це тістечко. Але так склалося, що й інші пляцки та торти користуються не меншою популярністю.

Ще один концепт – «Дуже висока кухня», яка фактично є новим форматом і для нас, і для України, і напевно, для світу. Як він працює? Це формат без меню страв. Натомість є меню з напоями, кавою. Кухонні команди виходять вранці на ринок чи у супермаркет закуплятися певним набором продуктів і тоді вони формують перелік страв. Наприклад, вони купують рибу. За рецептом потрібен осетер, але якщо нема доброго осетра, то купують іншу рибу, свіжу і хорошу. Чи коли купують м’ясо, то орієнтуються на найкраще. А далі завдання кухонних команд – подати це клієнту і продати. Відвідувач, наприклад, хоче гуску, але гуски нема, тож йому можуть запропонувати качку. Щодо ціни, то теж може статись, що клієнт каже, що готовий потратити на основну страву не більше 200 гривень. Його замовлення приймають і готують відповідний шматок м’яса на таку суму і гарнір, то, скажімо з тим, аби зменшити суму замовлення — запропонують менший вихід м'яса, а більше гарніру. Такий підхід дає простір для творчості кухарів, бо 99% на кухні – це пекельна робота з нарізання, чищення кілограмами продуктів тощо. А в нас усі кухарі, які проходять через «Дуже високу кухню», бачать цей процес по-іншому. Здавалось би, банальні канапки зі салом можуть бути приготовані так, що геть по-іншому смакують.

Якщо говорити про те, що попереду – ідея чи клієнт, то насправді є й третя складова. Вигадати можна будь-що, але його важко втілити. І це може або коштувати космічних грошей, або довго тривати у часі. Є купа параметрів, на перетині яких складається концепція, яка б працювала добре, була цікавою, інноваційною. Ми не стараємося щось копіювати, навпаки, – творити тренди.

– Нещодавно був гучний скандал в Одесі саме через концепцію, яка присутня й в інших закладах мережі. Як вийшли з ситуації і чи буде переглянута концепція загалом?

– У підсумку ми зняли дві картини – це Катерина ІІ і Дюк. Одесити не зрозуміли цього мистецтва і гумору. Фактично у нас зображення з написом «Понаїхали» є і в Києві. У столиці – це Кий, Щек, Хорив і Либідь. Чому? Коли формувалися теперішні українські міста, ті, хто їх засновував або чинив помітний вплив на їхнє формування, були нетутешніми. І на них би в сучасних реаліях казали «Понаїхало». Щодо Катерини, то вийшло так, що частина одеситів бачить історію міста по-іншому. Знову ж таки, ми зняли ці картини не тому, що вони комусь подобалися чи не подобалися, адже це мистецтво, а тому, що отримували численні погрози і в публічній площині, і в приватній. Насправді коли йдеться про безпекові питання, то безпеку людей і наших партнерів ми ставимо на перше місце. Відтак вирішили зняти картини, аби не провокувати жодних конфліктів.

Щодо концепції, то в Києві є доволі багато картин, вони різні і вони там залишаться. Ми не відмовляємося від того, що у просторі «Реберні» з’являються якісь роботи і вони з’являються у такій формі, як це бачить художник.

– Чи відрізняється підхід до маркетингу у різних містах?

– Вже на прикладі Одеси можна робити певні висновки. Ми зі Львова і не відкриваємо «Криївки» чи «Найдорожчої ресторація Галичини (Масони)» десь в Києві або в Одесі, бо не знаємо і не відчуваємо їхнього соціум так, як удома. Тому, звісно, підхід відрізняється. Ми виходимо на формат франшизи, коли відкриваємо заклади десь в інших містах тільки після того, як відпрацювали цей формат у Львові і зрозуміли бізнес-модель, як це можна масштабувати, маємо бачення бренду. Якщо бачимо, що продукт користується попитом у Львові (так було з «П’яною вишнею», «Ребернею», «Львівською майстернею шоколаду», «Львівськими пляцками»), лише тоді виходимо на формат франшизи.

– Чи виникають труднощі з франшизою?

– Так. На прикладі Одеси. Вперше за всю історію щось викликало таку агресію на місцях. У нас була інша історія, коли ми відкривали «Львівську майстерню шоколаду» у Польщі. Там ментальне сприйняття шоколаду інше. Проєкт там не зайшов, і ми змушені були його просто закрити. А для Азербайджану – навпаки. Ми вже маємо три «Львівські майстерні шоколаду» в Баку. Там це дуже популярний заклад. Вони цінують культуру шоколаду. Зараз ми активно виходимо на інші міста і за кордон із «П’яною вишнею». Якщо говорити про масштабування, то це один із проєктів, який найбільше масштабується. «П’яна вишня» є вже у Польщі, Румунії, Молдові. Концепція є довкола вишнівки, і все решта — крутиться в поєднанні з нею, адже йдеться про монопродукт. Потрібне невеличке приміщення, відносно невелика сума інвестицій. Ми намагаємося масштабувати ті речі, які є простими, зрозумілими і користуються популярністю.

– Скільки закладів !Fest  було відкрито за франшизою і чи висуваються особливі умови для франчайзі?

– Не усім ми видаємо франшизу, адже розуміємо, що ці люди будуть нашими амбасадорами та партнерами. І якщо ми виходимо на новий ринок міста чи країни, то йдеться про наше обличчя. Базуємося на тому, що зустрічаємося з партнером, щоби зрозуміти цінності один одного. Якщо все «окей», тоді починаємо говорити далі. Наступним моментом є вибір локації, бо кожен проєкт має якусь свою специфіку. Скажімо, в концепцію «П’яної вишні» закладено, що коли людина виходить з келішком вишнівки, то має мати нагоду насолодитися якимось краєвидом. Паркінг чи індустріальна зона – це не про «П’яну вишню». Має бути момент естетики. Якщо говорити про закордон, то ми принципово відмовилися давати франшизу в Росію та Білорусь зі зрозумілих причин.

– А були пропозиції?

– З Білорусі були запити щодо вишнівки, і в якийсь момент місцеві підприємці, не змігши отримати франшизу, вирішили копіювати. Почала з’являтися якась «Пьяная вишня». І ми тоді вдалися до правових важелів, щоби люди не копіювали цього в якийсь недолугий спосіб. Адже такі речі найбільше б’ють по репутації. Якщо людина раз піде в такий заклад і скуштує щось погане, то, найімовірніше, вона асоціюватиме це з нашим закладом і нашою вишнівкою.

Щодо кількості франшиз, то є більше 50 «Львівських майстерень шоколаду» (Україна, Азербайджан), 30+ «П’яних вишень» (Україна, Польща, Румунія, Молдова), 7 «Реберень» і 9 «Львіських пляцків». Тобто загалом близько 100 франшизних закладів.

– Понад рік увесь світ живе в умовах пандемії, і чи не найуразливішою галуззю виявилася сфера обслуговував, зокрема ресторанний бізнес та сфера розваг. Чимало закладів зачинилися назавжди. Натомість Fest! став винятком. Як вдалося не просто залишитися на плаву, а й наростити потужності?

– Насправді ми стараємося у поточній роботі, зокрема і під час локдауну не триматися якихось збиткових проєктів, які не мають потенціалу росту, змін та масштабування. Відтак, абсолютна більшість наших проєктів вижила. Ми ще до локдауну закрили «Дім легенд» і «Галицьку жидівську кнайпу «Під золотою розою». «Дім легенд» закрили, бо закінчився контракт щодо оренди. А «Під золотою розою» – це був той випадок, коли заклад трохи втратив свою актуальність та аудиторію. Ми кілька разів його оновлювали і змінювали. Але люди туди не дуже ходили. На час карантину призупинили роботу «Пошти на Друкарській». Ми переосмислили формат і, відповідно, подумали про його зміну. Це останнє аналогове поштове відділення в Україні, де можна зробити самостійно поштівку, також там було крафтове пиво, нарізанці, але, попри кльові відгуки, черги там нема.

– Чи змінився фокус роботи холдингу через локдаун? Якими стали акценти?

– Ми почали більше заходити в речі, які йдуть ближче до людей. Якщо говорити про формати нових закладів, то було відкрито вже 7 крапок «Правда Craft Mission» – це мікропаб від нашої пивоварні «Правди», де можна прийти і купити крафтового пива з собою чи випити його у закладі з друзями або купити пляшкове пиво. Умовно, це той самий продукт, який є у центрі, тільки він стає ближче до людей, не треба їхати у центр. Здебільшого мікропаби знаходяться у житлових масивах.

Під час першого локдауну ми запускали нашу доставку і подумали про формат, що доки наші кухарі сидять без роботи, вони можуть робити напівфабрикати – вареники, пельмені, сирники. Так з’явився бренд «Їж», а холодильники з напівфабрикатами – у наших магазинчиках «Два кроки від хати». Тобто ми фактично почали зміщувати акцент на те, як стати ближчими до людей.

– А як щодо набутого досвіду за час локдакуну?

– Важко сказати, адже він досі триває. Ми не знаємо, чим це закінчиться і коли. І не факт, що за пів року чи за рік не з’явиться новий вірус. Але насправді ми навчилися жити і більше працювати з протоколами безпеки. Ми зрозуміли, що проєкти мають мати ліквідність. Ми зрозуміли, що треба робити акценти на проєкти, які швидко розвиваються і дають швидку окупність, такі як «П’яна вишня» (за перший рік локдауну відкрили +9 нових закладів). Ми насправді зробилися більш гнучкими. За перший локдаун, коли було масове скорочення робочих місць і закриття бізнесів, ми зуміли зберегти 80% персоналу. В Україні до локдауну в нас було 2500 працівників, з локдауну ми вийшли з 2000. У березні 2020 року за 2 тижні запустили свою доставку, хоча раніше навіть відмовлялися працювати з наявними службами, бо було багато питань до безпекових протоколів і санітарії. Вони, звичайно, зробили крок уперед щодо безпеки на час пандемії, і тому ми почали з ними працювати, але за два тижні запустити свою доставку. Багато людей перепрофілювалося на роботу в рамках доставки, багато шили маски від «Авіації». Адже це була чи неєдина можливість заробити. За місяць ми виросли з 10 кравчинь, які працювали на «Авіації», до 200. Хтось шив тут, хтось – з дому. І так собі заробляли на життя.

– Нещодавно відбувся фестиваль крафтового пива. Які заходи заплановані на найближчий час?

– У нас доволі часті концерти. Ми змістили акценти з того, щоби проводити події всередині, бо виникає більше питань до замкнутого простору з тими вірусами. Стараємося робити більше івентів на вулиці. Відповідно, у нас будуть концерти, вже відбувся фестиваль. На сезон потроху плануємо події. На осінь запланували наступний фестиваль крафтового пива.

– Кількість закладів і мережа «Холдингу емоцій Fest!» вражає. А як щодо конкуренції? Чи з’являються заклади, які можуть скласти гідну конкуренцію холдингу?

– Ми насправді в різних наших проєктах стараємося формувати синергію. Наприклад, якщо йдеться про арт-центр «Дзиґа», стараємося формувати ком’юніті довкола проєкту і тішимося, що це ком’юніті росте і в інших осередках. Скажімо, є Павло Гудімов, який має свою галерею. Ми товаришуємо з Павлом і маємо якісь спільні проекти. Тому тільки тішимося, що його аудиторія збільшується. І ми розуміємо, що ця аудиторія може ходити у «Дзигу» і підтримувати цей проєкт. Якщо йдеться про «Правду», то ми також тішимося і вболіваємо загалом за розвиток крафтових пивоварень. Власне фестиваль крафтового пива був заснований, коли ми зрозуміли, що крафтових повиварів потрібно якось об’єднувати – спільними інтересами та ідеями на спільних просторах. У рамках фестивалю сформувалася асоціація незалежних броварень України. Власне, хлопці пивовари об’єдналися навколо того, що потрібно мати якусь інституцію, яка б допомагала відстоювати їхні інтереси на законодавчому рівні, зокрема. А проєкт «Правда» тільки від того виграє, що розвивається крафтове пивоваріння в Україні. Тобто ми не говоримо про конкуренцію. Ми тільки за те, щоби місто розвивалося в очах городян та туристів. Тоді всі учасники ринку виграють. Сила — в єдності.

 

Оксана ДУДАР

Фото Микити ПЕЧЕНИКА

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: