Війна наздоганяє людей і після того, як вони повертаються звідти, – письменниця Ірина Вовк

185059

«Донецький аеропорт. Справжня історія» – нова книга львівської письменниці, журналістки, волонтерки Ірини Вовк. Сьогодні твір на завершальній стадії і незабаром відбудеться його презентація.

«Донецький аеропорт» став логічним продовженням трилогії «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів», яка торік потрапила до номінації всеукраїнського рейтингу «Книга року». Крім того, Ірина Вовк є авторкою книг про Василя Сліпака та Віктора Гурняка, а також співавторкою (із Дар’єю Бурою) книги про таємні в’язниці Донбасу в оповідях врятованих від тортур та смерті «Ізоляція».

ІА Дивись.info поспілкувалася з Іриною про її нові книжки та роботу над ними.

– Про що нова книжка?

– Це книжка «Донецький аеропорт». Думала, що буде один том, але потім з’ясувалося, що вона надто товста, тому розбили на два. Оскільки я звикла більше писати сторізи, то дуже багато, власне, писала з коментарями, спогадами, історіями – смішними, страшними, нереальними, незвичайними, тими, які переповіли мені хлопці. Крім того, я сама тривалий час була в околицях ДАПу, тож знала дуже багатьох людей з різних підрозділів, які там були. Під час роботи над книжкою, наприклад, дзвонила до друга, а він питав: «А ти в того брала інтерв’ю? Він тобі таку круту історію розкаже!» І так назбиралося понад сто людей, які, власне, давали коментарі. І плюс до того якісь факти, які хотілося б, щоби знали всі. Наприклад, обговорювані сьогодні 244 чи 242 дні оборони. Утім, насправді навіть не 244, напевно, тому що радіолокаційну станцію аеропорту, яка теж є його частиною, тримали до кінця січня (29 січня), тобто це плюс 10 днів. Тому на цьому наголошувала, про ці точки розповідала і для мене це дуже важливо.

– А звідки взагалі ці цифри «242» і «244»?

– Мабуть, тому, що цифра 242 була названа першою і вона пішла в маси. Зрештою, хлопців, які погинули у терміналі вважають точкою, коли все завершилося. На позиціях «за парканом» далі гинули хлопці, але в самому терміналі це були останні смерті. Звідси і «242». Наприклад, зараз завдяки Кирилові Недрі, позивний «Доцент», який був замполітом 5-го батальйону 93-ої бригади (зараз викладає в університеті внутрішніх справ у Дніпрі), розвивається хвиля «244», бо він дізнався про історію Максима Ридзанича, який був командиром роти снайперів 81-ої бригади. Підрозділ на «пожежці» біля терміналу був ще два дні. Хлопці вийшли живими. Серед них Максим Бугель зі Львова. Він разом з бійцем з позивним «Окунь» (до речі, майстер спорту в спортивному орієнтуванні) змогли вийти і вивести хлопців з «пожежки» вже після того, як впав термінал.

Якось останніми днями вже більше про це говорять. Ось і Олег Височанський влаштував акцію «244». Віталій Баранов, який був командиром 90-го батальйону, коли Кузьміних потрапив у полон, теж про це говорить. Він віддавав зокрема накази хлопцям, які були на пожежці. Тобто тодішні командири починають говорити про ці дві доби.

Але книжка не тільки про це, вона про сам початок. Ось, наприклад, мало хто знає, що охорона, а потім оборона Донецького аеропорту почалася з 7 квітня. Зенітники 25-ої бригада та 3-ій полк спецназу висадилися на злітній смузі ДАП і прийняли до охорони старий термінал. Натомість новий термінал функціонував, приймав літаки. Було вже дуже багато провокацій з боку сєпарів, які захоплювали адмінбудівлі. Вони заходили в аеропорт, вивішували прапор і РФ, і «ДНР», всіляко провокували, але хлопці стримувалися. По суті, ніхто не говорив про Донецький аеропорт до 26 травня 2014 року, коли відбувся перший бій: наш снайпер з позивним «Воха» з 3-го полку зробив перший постріл. Багато його хто почав звинувачувати, але насправді він врятував увесь екіпаж хлопців, які були на борту гелікоптера Мі-8. Йдеться про 140-ий центр сил спеціальних операцій та 95-ту бригаду. 26 травня вони їхали на підтримку.

Колишній працівник СБУ, який був у змові з тодішнім керівником донецької «Альфи» Ходаковським і бойовиками, завів у новий термінал до зубів озброєних сєпарів. Вони вилізли на дах, закріпилися на поверхах і очікували, що поклацають зброєю і виженуть наших зі старого терміналу. Але хлопці його не покидали і почали ставити умови сєпарам, тягнути час, бо вже на той момент зв’язалися з Муженком, який, власне, послав 140-ий центр, 95-ту бригаду і, здається, були ГРУшники. Коли «Воха» побачив ПЗРК, він доповів командиру. До речі, командир «Турист» сказав: «Бачиш ціль – стріляй!», а морпіхи потім взяли собі цей вираз як неофіційне гасло. «Воха»  вистрелив і зняв сєпара з ПЗРК. Почався бій. «Воха» тоді врятував вертоліт, на борту якого було щонайменше 10 людей. Бій ми виграли.

Мабуть, усі бачили фотографії з трьома КамАЗами, навантаженими трупами і пораненими сєпарами у Донецьк. До речі, там спрацювали наші партизани (я про них теж багато писала). Вони таємно проникали в батальйони, зокрема батальйон «Восток», який стояв при в’їзді до Донецька. Коли їхали ці КамАЗи, партизани почали кричати: «Правосєки їдуть! Стріляй!» І вони розстріляли машини зі своїми. Таким чином знищили весь батальйон «Іскра».

– Чому Донецький аеропорт, адже про нього вже багато написано, зняті фільми?

– Книжка про Луганський аеропорт є, про ДАП є одна – «Ад-242». Її написали журналісти «Радіо Свобода», і вона мені дуже імпонує, бо передусім написана за живими спогадами. Там давали інтерв’ю ті, хто згодом загинув у наступних боях. Зокрема це Микола Гуцаленко, який загинув 2017 року під Авдіївкою. Він один з тих, хто вішав прапор над старим терміналом. Є відоме відео. Тому ця книжка класна, правильна, але вона зроблена виключно як спогади, де людина від свого імені каже, що відбувалося. Більше книжок про аеропорт я не назву.

– А як же Лойко?

– Я дуже добре пам’ятаю, як у нас була презентація в університеті: частина хлопців встали і вийшли через розповіді про «русскую мать», яка шукала свого сина, і про дружбу, мир. Лойко – класний журналіст і фотограф, але у тій книжці дуже багато не зовсім правдивої інформації. Я коли говорила зі Славком Гав’янцем, одним з останніх оборонців у терміналі, він сказав: «Добре, що, крім Лойка, є ще люди, які пишуть про аеропорт». До речі, Славко потрапив у полон, на його очах убили Брановицького. Батько його дивом витягнув – поїхав до Захарченка із українськими журналістами і забрав.

Справді, є багато фільмів, статей, а ось документальних фільмів багато не назву. Наприклад, є дуже класний фільм, який робив 3-ій полк спецназу, про бій 26 травня. Але у ньому брали участь зенітники 25-ої бригади, про яку ніхто не згадує. Та сама історія зі 72-ою бригадою, яка два місяці влітку обороняла ДАП. Тоді там не були такі бої, як у січні, але були загиблі. Тіло загиблого хлопця вони тримали в холодильнику від кока-коли, тому що не могли його нікуди передати: аеропорт був повністю в оточенні. Після того, як збили над Луганськом ІЛ-76, над Донецьким аеропортом перестали літати літаки і скидати їжу нашим бійцям. У хлопців не було зв’язку з іншими населеними пунктами, бо Піски та Авдіївка були ще не наші. ДАП розблокували після звільнення Пісків та Авдіївки у серпні. А протягом червня і липня тримали оборону ДАП не так багато людей, як би можна було уявити: 15 людей зі спецназу, кілька зенітників – 3 чи 4 установки, а все решту – 72-га бригада.

Були хлопці, які взагалі не були до цього готові. Наприклад, медиком був хлопець, який у сільській амбулаторії працював терапевтом. З ним була така історія: коли звільняли Піски, і розвідника з 93-ої бригади, який дуже добре знався у польовій медицині, поранили, терапевт дав йому у зуби цигарку, підключив крапельницю і сказав: «Тільки не відключайся, бо ось ці всі загинуть, якщо ти не підкажеш мені, що робити!»

Більшість людей дізналися, що вони їдуть в аеропорт, коли приземлилися і побачили напис. Тоді ДАП не був такий розкручений. Це згодом зробив «Маршал» (Євген Жуков), який також є у книжці. Зараз він керує київською поліцією. Було таке відоме відео, де «Моторола» і «Гіві» сміялися з нашого війська, мовляв аеропорт буде їхній. Тоді «Маршал» вирішив підбадьорити наших – знімав смішні відео, де висміював сєпарів. Ролики стали вірусними, і це було круто та правильно. Саме там вперше прозвучало слово «кіборги». Не обійшлося, звичайно, без Бірюкова. Але десь з жовтня кіборги стали розкручуватися.

– Що було найскладніше під час роботи над цією книжкою?

– Дуже багато зараз є хлопців, які нашивають собі шеврон «кіборг», але насправді кіборгів не так багато. Найскладніше було відфільтрувати і самій для себе зрозуміти, хто кіборг, з ким треба говорити, хто скаже правду, а хто прибреше. Я дуже сподіваюся, що взяла саме тих людей, які говорили правду, принаймні я намагалася це робити з огляду на те, кого я там бачила сама.

– А як відрізнити тих, хто воював, від тих, хто приписує собі чужі подвиги?

– Наприклад, я знаю командира снайперів 93-ої бригади.  Я точно у ньому впевнена, знаю, де він був, впевнена, що він не збреше. Я побувала з ним у багатьох ситуаціях і бачила його поведінку, тому можу до нього звернутися, щоби порадив людей, з ким можна говорити. Як командир 93-ої бригади Олег Мікац, який з жовтня був командиром оборони Донецького аеропорту. Це дуже серйозний військовий і стежить за тим, що робить і каже. Так само є волонтери. Знову-таки Кирило Недря, який, напевно, з контактами допоміг мені найбільше. Він був і в Пісках, і в Авдіївці. Я йому довіряю.

Здебільшого мені допомагали з контактами хлопці з 93-ої бригади. Також я спілкуюся з Яною Зінкевич. Для мене було важливо, щоб у книжці не було вигаданих історій, а тільки те, що відбулося насправді. Здебільшого спиралася на свій досвід, тобто на тих людей, яких бачила на позиціях. Це Олег Височанський, Віталій П’ясецький, Віталій Любенко «Веселий», якому я не на 100, а на 200% довіряю. Це командир, який, отримавши поранення, пробіг до кінця коридору, доповів лікарю, куди йому влучили і тільки тоді відключився. Також він писав свій щоденник. Зараз, до речі, він займається тим, що у 3D відтворює події Донецького аеропорту і шукає людей, які б могли йому допомогти у цьому. Його щоденник величезний так само, як у Макса Грищука «Прокурора», який 17 днів був на РЛС. Також командир дивізіону артилерії, а сьогодні командир 93-ої бригади Олексій Дубовик. Це люди, яких я там бачила і розуміла, що вони там роблять.

– А є зі зібраних історій така, що особливо вразила чи, можливо, стала відкриттям?

– Ось, власне, я дуже багато дізналася від 72-ої бригади про літню оборону аеропорту, про яку практично нічого не знала і не читала. Колись лише Лілі Сова на ЦензорНЕТ написала невелику статтю про 72 бригаду. Дуже довго мені не виходила з голови історія про холодильник з-під кока-коли. Також вразила історія «Доктора Хауса», як виводили хлопців з «пожежки». На диспетчерській вежі ще залишалася частина людей і, власне, «Доктор Хаус» проклав свій маршрут з вежі до «пожежки» і був єдиним, кого хлопці з «пожежки» знали. Вони мало не розстріляли тих, хто прийшов по них з Пісків – «Окуня», Макса Бугеля.

Є крута історія про те, як наші «покришили» цілий елітний підрозділ російського спецназу «Вимпел». Щоправда, про це стало відомо згодом. Хлопці просто побачили невідомих у повному обмундируванні, які спускалися мотузками з верхніх поверхів. Вони на адреналіні вистріляли усі магазини. Їх аж зупиняли, щоб ворог зміг забрати своїх 200-их.

Є історія з РЛС про останні два бої 24 і 29 січня. Тоді там стояла 79-та бригада, зовсім молоді хлопці під командуванням «Грифона» (Максим Галактіонов). Сєпари підійшли упритул і стали прориватися до хлопців у будівлю, – стіни продерті, двері ледь тримаються. Вже чути, як дзвенять ножі, лунають постріли. І наступають не військовослужбовці, а, очевидно, люди з кримінальним минулим, які не братимуть у полон, а вбиватимуть кожного, хто потрапить під руку. Діма Савін з 79-ої бригади, якому тоді було 22, розповідав, як вхопився руками за ручку дверей і тримав їх. Він розумів, що має автомат, а в приміщення проривається щонайменше десять бойовиків. Їх залишалося кілька людей, підмога прийшла лише за 7 годин. Так вони тримали цю радіолокаційну станцію. До речі, на РЛС був за увесь цей час лише один загиблий. Мені дуже прикро, що про РЛС мало хто говорить.

Також я говорила з «Туристом», який був командир снайперів 3-го полку спецназу. Він був у багатьох миротворчих місіях і, як розповідали хлопці, ніколи не розгублювався. Коли, наприклад, заклинило автомати і почався бій, він бігав і «вибивав» хлопцям гвинтівки, щоб вони могли далі стріляти. І був ще один героїчний хлопець з позивним «Шахтьор», який загинув разом з Женею Подолянчуком «Скаутом» 14 вересня 2014 року на позиції «Єнот». Якось почався обстріл з градів, коли наші бійці ставили розтяжки. Усі порозбігалися, а «Шахтьор» навіть не ворухнувся і продовжував далі. Натомість «Скаут» зробив карту ДАП, щоб хлопці могли легко пересуватися, і у різних точках залишав такі собі мотиваційні штучки – боєць опинявся у якійсь точці і знаходив записки, на кшталт: «Чуваче! Пригнися, бо ти пряма ціль!» або «Медпункт – там!» До речі, вони зараз висять у 3-му полку, у їхньому музеї.

– Чому саме зараз виходить ця книжка, адже зараз у країні не прийнято говорити про війну?

– Може, щоби копнути і показати, що вона у нас є. Це шанс нагадати про усі ці події, тим більше, що я з прикрістю дізнаюся, що не усі залишилися живими з тих, хто обороняв Донецький аеропорт. І вони загинули не в ДАП, вони загинули або у пізніших боях, або отримали важкі поранення, або хворіли на онкологію чи навіть наклали на себе руки. І це насправді дуже страшно та сумно. Мабуть, нам треба говорити не тільки про війну, яка триває на фронті, а й про те, що вона наздоганяє людей після того, як вони повертаються звідти. Тобто люди, які мали страшні поранення, травми, контузії, залишаються з ними і живуть з ними. А суспільство десь забуває про це або не помічає.

– Трилогія «На щиті» номінувалася на «Книгу року». Чи сподівалися ви такого визнання?

– Це лише номінація. А насправді я ніколи не ставила собі на меті, щоб книга отримала якусь номінацію чи була відзначена. «На щиті», до речі, отримала спеціальну відзнаку премії «BookForum Best Book Award-2020». Коли я її писала, то для мене найголовнішим було зробити це для людей, які втратили великий шмат свого життя у момент, коли відійшла їхня близька людина. Я до кожного з них приїжджала, бачила, як вони живуть, бачила портрети зі свічками і цукерками у куточку, наскільки це важливо. І коли я до декого приїжджала вже з годом, бо ми якось так здружилися, то бачила цю книжку на столі, біля портрета. Ось це насправді важливо для родичів тих, про кого я писала.

Натомість коли писала про Сліпака, то головна мета була, щоби книжку купили і прочитали ті, хто не дуже цікавиться війною. І для того був придуманий саме такий формат. Книжка маленька, дешева і будь-хто може її купити. Ми намагалися наповнити її зрозумілою мовою. Я намагалася здобутки Василя Сліпака у Франції, музичну кар’єру адаптувати до сприйняття простими людьми, не тими, хто добре розуміється у мистецтві. Важливо було показати, ким був Василь Сліпак. Показати, що люди, які мають у житті все, про що можна лише мріяти, у якийсь момент просто їдуть на війну і гинуть там. І це не тільки про Сліпака. Це і про «Франка» Марка Паславського, Віталія Марківа. Наступна книжка з цієї серії буде про Віктора Гурняка. Для мене особисто це було дуже важливо, бо Гурняк – мій друг, ми разом пластували. Це людина, з якою я ділилися канапками, а тут раптом починається війна – я під Донецьким аеропортом, а він у Щасті, на Луганщині.

Я дуже добре пам’ятаю той день, коли зустрічала іншого нашого друга, який приїхав на ротацію після важкого обстрілу в Побєді, а мені подзвонили і сказали, що Вітя загинув. Він і Діма Жуков з 25-ої бригади – це були перші два найбільші потрясіння для мене, які почали цю велику хвилю загибелі багатьох друзів. Про Вітю не написати не могла, тим паче, що він був дуже цікавим хлопцем – пластун, був на Майдані, ризикнув поїхати до окупованого Криму зі своїм тернопільським «акцентом». Потім їздив на війну. Там була дуже цікава історія, як вони перевозили 900 касок. Про Вітю можна писати і писати, але формат буде як про Сліпака, щоб люди прочитали і зрозуміли, ким він був і чому отримав звання Героя України.

– Коли очікувати на презентацію книги?

– Якщо говорити про Гурняка, то я дуже сподіваюся, що це буде День Пласту – 10-12 квітня. А про аеропорт важко сказати. До роковин зараз не встигаємо. Тому, думаю, десь квітень-травень. На «Арсенал» мали б точно поїхати.

Оксана ДУДАР

Фото з архіву Ірини Вовк

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: