«Ви дуже сильні, якщо бажаєте добра»: шість років без духовного батька українців

Він говорив: «Господь створив нас вільними. Ніхто так не шанує нашої свободи, як Бог. Але ми не маємо відваги бути вільними. Бо бути вільним — це означає бути відповідальним. Ми говоримо про свободу, тішимося свободою, бажаємо свободи, підкреслюємо своє бажання свободи, але насправді боїмося її».

Пам'яті духовного батька українців ІА Дивись.info - про його життєвий шлях, що обірвався шість років тому через недугу.

Завжди закликав творити добро

Любомир Гузар народився 26 лютого 1933 в родині Ярослава Гузара та Ростислави Демчук у Львові. Прадідом Любомира був отець Дмитро Гузар — священник УГКЦ, парох у містечку Завалів, батько Лева Гузара і тесть письменника, нотаріуса Володимира Левицького (більше відомого за пседонімом Василь Лукич).

Читайте також: В Україні з'явився перший пам'ятник Любомирові Гузару (фото)

Коли хлопчикові було 10 років, сім'я емігрувала до Австрії. Любомир продовжив навчання в українській гімназії у місті Зальцбург. Уже в такому ранньому віці він зробив непростий вибір щодо духовної стезі. Згодом, через п'ять років, родина переїхала до США. Там хлопець закінчив середню освіту в малій духовній семінарії (St. Basil College Seminary) в Стемфорді штат Коннектикут.

Тут він був пластуном і належав до куреня «Червона калина», де його називали братчик Любко. На честь висвячення друзі-пластуни подарували йому чашку, яку попросили освятити нью-йоркського римо-католицького єпископа. Також Гузар був капеланом молодечих таборів Спілки Української Молоді (СУМ) в американському Елленвілі, штат Нью-Йорк.

Духовна стежка

Богословські студії відбув у Католицькому університеті Америки у Вашингтоні, а в 1958, як вихованець Великої духовної семінарії святого Йосафата, здобув ліценціат богослов’я.

З 30 березня 1958 року владика Амвросій Сенишин висвятив 25-річного Любомира Гузара на священника для праці в Стемфордській єпархії. Там він продовжив філософські студії у Фордгамському університеті Нью-Йорка і в 1967 році здобув ступінь магістра.

Згодом 36-річний Любомир переїжджає до Рима для продовження богословських студій, які завершив доктором богослов’я в 1972. Того ж року, 1969-го, вступив у монастир св. Теодора Студита у Ґроттаферрата в Італії.

2 квітня 1977, в монастирі Студійського уставу в Кастель-Гандольфо поблизу Рима, Верховний архієпископ Йосип Сліпий висвятив Любомира Гузара на єпископа без згоди Римського архієрея (тому аж до 1996 не діяв як єпископ). У 1978 патріарх Йосип призначив єпископа Гузара архімандритом цього монастиря, а також відповідальним за монастирі Студійського уставу за межами України.

У 1984-1991 Гузар — протосинкел Львівської архієпархії в Римі.

На Батьківщину Любомир Гузар повернувся після проголошення Незалежності України, провівши в еміграції 46 років. Він став першим предстоятелем греко-католиків, обраним спеціальним синодом єпископів після виходу церкви з підпілля.

Дорога додому

Єпископ Гузар після повернення з довготривалої еміграції зі США мешкав у передмісті Львова – селі Зимна Вода. 2002 року він прийняв українське громадянство.

У серпні 2005 року Гузар офіційно змінив свій титул на «Верховний архієпископ Києво-Галицький», переніс свій осідок до Києва, який на той час був центром греко-католицької церкви. Останні роки життя він проживав у селі Княжичі, що на Київщині. Туди ледь не щодня приїжджали люди за порадою чи просто, аби поспілкуватись із ним.

Він став першим в історії УГКЦ патріархом, хто зрікся престолу 2011 року.

Помер єпископ після тривалої хвороби на 85-му році життя 31 травня 2017 року. Відомо, що Гузар хворів на цукровий діабет.

Завжди вболівав за молоде покоління

За рік до смерті Любомир Гузар презентував у Києві книгу «Де скарб Твій…». До слова, це його четверта книга і, незаважаючи на те, що Блаженніший втратив зір і не міг писати власноруч, він надиктовував тексти, що також виходили як колонки в українських виданнях.

У книзі владика відповідає на запитання підприємців на завжди актуальні теми моралі та цінностей в особистому житті, у бізнесі, загалом у державі та суспільстві.

«Багатим треба вміти бути… Люди, які хизуються своїм багатством, – це люди дуже сумнівної вартості. Кожен мусить виробити свій ідеал, яким він хоче бути: чи хоче блистіти своїми діамантами, чи хоче блистіти своїми чеснотами… Робіть те, що робите, добре і чесно, Україна потребує багатих і чесних людей», – звертається до підприємців Блаженніший Любомир.

З його слів, дуже важливо, щоб імідж чесного і доброго підприємця був популярним серед молоді, щоби молоді люди мали переконання, що бути бізнесменом – це не лише чесний, а й почесний шлях життя, і щоб вони хотіли бути бізнесменами не тільки заради грошей, а й щоб отримували задоволення від роботи.

П'ятірка важливих висловів Любомира Гузара

• Релігія — це не знання про Бога. Релігія — це зустріч із Богом. Така зустріч може бути лише особиста. Чи може бути справжньою зустріч в Інтернеті чи, скажімо, по телефону? Ні. Зустріч — це коли особи зустрічаються фізично, особисто. З Господом Богом все так само. Спілкування з Ним не має бути механічним, масовим.
• Ми маємо віддавати – давати у світ добро, милосердя, любов. Я бачу кожну професію як служіння. Лікар, вчитель, письменник, робітник і навіть політик – то служіння іншим. Тільки тоді, коли ми віддаємо, стаємо багатшими. Треба формувати в людях розуміння служіння.
• Єдність — це теж є дар Божий. Та здається мені, що всі бажають його прийняти на власних умовах. Ніхто не хоче мінятися, кажуть — нехай цілий світ зміниться, але не примушуйте мінятися мене.
• Ви дуже сильні, якщо бажаєте добра, якщо стараєтеся, якщо гуртуєтеся, якщо намагаєтеся спільно творити добро, жити чесно, жити творчо.
• Господь створив нас вільними. Ніхто так не шанує нашої свободи, як Бог. Але ми не маємо відваги бути вільними. Бо бути вільним — це означає бути відповідальним. Ми говоримо про свободу, тішимося свободою, бажаємо свободи, підкреслюємо своє бажання свободи, але насправді боїмося її.
• Проблема Інтернету в тому, що ми не можемо визначити, що це: інформація чи формація? Сьогодні навіть діти володіють великою кількістю інформації, знають ті речі, про які я в дитинстві навіть не підозрював. Але вони не знають, що з цим усім робити.
• Не можна забувати що всі ми колись були молодими і про нас також старші казали, що ми нічого не варті, бо не такі, як вони. На мою думку, якраз навпаки, молоді люди назагал є ідеалістами, бажають кращого. Тільки часто ми залишаємо їм такий світ, в якому нелегко жити.
• Влада боїться свободи в серцях набагато більше, ніж голодного бунту. Бо голодного можна купити, а вільного — тільки вбити.