Комбати наказують не корчити з себе героїв та Рембо, - доброволець батальйону «ОУН»

27 лютого в «Тюрмі на Лонцького» у Львові відбулася зустріч із майданівським активістом та добровольцем батальйону «ОУН» Сергієм Похилевичем. Наступного тижня після відпочинку чоловік повертається до своїх побратимів у зону АТО. Подаємо деякі рефлексії з його розповіді.

На Майдан поїхав із прапорцем та тридцятьма гривнями в кишені

На Майдан я потрапив майже випадково. Сидів у свого товариша, щось святкували, побачили по телевізору все те, що тоді відбувалося під Стелою Перемоги в Києві, взяли нерви. Наступного дня я зібрав рюкзак і хотів їхати від пам’ятника Тарасові Шевченку до Києва. Але на весь Львів було лише два автобуси. І, знаєте, всі у нас люблять бавитися в шляхту: «Ми з «Удару», якщо ти – ні, то не беремо, місця нема. Та сама історія і з «Батьківщиною». Мене це дуже розізлило, вирішив ходити хоча б на львівський Майдан.

Так, одного дня вийшов у центр з маленьким прапорцем. У натовпі до мене підбігла дівчинка і спитала, чи не хочу я рушати на Київ, бо в автобусі з’явилося одне вільне місце. Отак я і поїхав на Майдан з прапорцем і 30 грн в кишені. А там вже допомогли добрі люди…

Всі авантюри на Майдані завжди ставалися під покровом ночі, відтак почав працювати в нічній варті. Я не входив до жодної сотні, тому що маю дуже непокірний характер, не став би миритися із наказами, з якими незгодний. Тому ходив по барикадах і стежив за порядком зі своїми товаришами. Окрім цього, виконував функцію ведучого на нічній сцені, підбадьорював та заводив народ.

Коли вперше нас атакували на Грушевського, я тікав…

Коли на нас вперше атакували на Грушевського, я втікав. Спрацювала психологія натовпу: тікаєш, бо так роблять усі. Ми пробігли десь 30 метрів, і я кажу: «Хлопці, ми що приїхали сюди тікати?!». Потім вже кидався в атаку і вів за собою людей. І доводився: 18 лютого, коли вчотирьох бігли в атаку, трьох підстрелили. Мені ще дісталося більш-менш легко, а товаришу прострелили легеню. Влітку там вже не було що робити, бо Майдан нагадував циганський табір.

Думав, що не наважуся воювати на Сході, адже навіть не служив у армії

Я повернувся додому і вирішив робити бодай щось. Пам’ятаю, коли після поранення лежав у шпиталі, було дуже нудно: лежиш на лікарняному ліжку і дивишся в стелю. Поруч розташовувався книжковий магазин і ми рятувалися читанням від нудьги. Я вирішив збирати книжки для поранених. Досі нині розносимо літературу по львівських лікарнях.

Коли перший раз потрапив у львівський військовий госпіталь і побачив там покалічених солдат – обпалених, без рук і ніг, то мене охопив жах. Я думав про те, що не наважився б на таке. Почав ходити хлопців два-три дні на тиждень, і мій страх переріс у злість. Я довго не наважувався на якісь рішучі кроки, бо ж навіть не служив у армії, що там говорити про війну.

Але потім відважився і записався у добровольчий батальйон «ОУН», який базується в селі Піски. До самої організації я не маю відношення, не був її членом, просто пішов у добровольці. Нас ніхто не відправляв відразу в бій, спершу ми пройшли місячний вишкіл, а потім поїхали в АТО.

Коли їхав туди, було в 10 разів страшніше ніж, коли вже там опинився. Втім, швидко адаптувався, побув там близько тижня і здавалося, що все життя був на війні, таким все було звичним.

Не бачив сепаратиста в бою. Близько не підходять, стріляють із далека

Ми ведемо позиційно-окопну війну: ні ми в наступ не йдемо, ні на нас, хоча іноді, буває, вийдуть постріляти.

Живого сепаратиста в бою я не бачив. Отак стріляє на відстані 400-500 метрів, ти просто бачиш та чуєш звідки атакують, але, щоби бачити в бою свого противники, такого не було жодного разу. Близько вони не підходять, стріляють із далека.

Комбати наказують не корчити з себе героїв та Рембо

Комбат нам завжди наголошує, якщо стоїш на блокпосту, то не гуляй на подвір’ї, а сиди в окопі. Дуже муштрують, щоби ми не корчили з себе героїв і Рембо.

Недалеко від нас розташовується сепаратистський блокпост. Комбат нам забороняв туди пхатися, наказував, щоби не геройствували, бо там, мовляв, все заміновано. Я одного разу все-таки порушив цю дисципліну, ходив там між будинками, але не побачив ніяких розтяжок, це був такий ефект залякування, щоби уникнути проблем.

Сплю в бронежилеті та з автоматом, щоби бути напоготові

За весь час у нашому батальйоні був лише один загиблий. У Пєсках хлопець зі Львова пробув лише 1,5 дні, загинув через власну легковажність. Йому казали, щоби він ночував разом з усіма в підвалі, але хлопець не схотів спати на матрацах і пішов на другий поверх, де комфортні умови – шкіряні дивани, басейн. Під ліжко влетіла міна і його вбило осколками…

Що стосується мене, то сплю взутий, у бронежилеті та з автоматом. Роблю так, щоби в разі чогось, бути напоготові.

Соломія ГОЛОВІНА для Дивись. Інфо