«День і Ніч» з Мартою Госовською. Не маленький і не Париж: альтернативний путівник Львовом

Львів  - то не тільки кава, дощ і площа Ринок. Коли приїздиш вперше, то, звісно, є список усіляких туристичних маст – дивитися, їсти-пити, поселфитися і пошопитися. А вдруге? Коли приїздиш вже, як до доброго друга, коли позаду кілометрова черга в «Криївку» (ха! Та вже можна собі навіть дозволити по-доброму кпинити над бідолахами і кидати такі собі поблажливі погляди на новачків-туристів), коли вже напився крафтового пива по саме нікуди і ранок почав із запашного рістрето, то вже можна і поближче познайомитися з містом. Вже можна з ним на «ти» і львівським балаком, можна неспішно прокинутися і прогулятися перед сніданком, але вже не йти в саму гущу розгублених і захеканих туристотіл (так флорентійці називають туристів-одноденок, до речі), а сісти на трамвай двійку, зійти на кінцевій і неквапом перейтися найзатишнішим, на мій погляд, районом міста.

Моя бабуся називала його Старою Францівкою, а парк «Піщані озера» не інакше, як Гданським. Зараз цей сецесійний рай – з кокетливими, елегантними і часто навіть химерними віллами – називають Новий Світ і половина Львова, - а то й увесь – мріє тут оселитися і щодень милуватися цими живими листівками.

Коли збирається на дощ, я беру фіолетового дощовичка і жовті гумовці (незамінні елементи гардеробу тру-львівця, я вам скажу) і вирушаю в гості до Гражини, Євусі, Ванди та Гелени. Це мої колежанки ще з дитинства – старі вілли у стилі сецесії, функціоналізму та арт-деко. Про кожну з них я можу розповідати годинами, пам’ятаю кожен орнамент, дивом вцілілу ліпнину, знаю, де були публічні доми і де пересиджували ночі за картярським столом поважні львівські пани. Моя улюблена локація на Коновальця – це казковий замок (ну ніяк не можу його назвати просто віллою) у неоготичному стилі, збудований у на початку двадцятого століття на замовлення вірменського землевласника та мецената, закоханого у романи Вальтера Скотта і лицарську епоху. Я впевнена, що мені навіть не потрібно писати номер – ви одразу ж впізнаєте «замок Айвенго», як ми його називали в дитинстві.

Тут майже нема туристів, зате тут шпацерують закохані і діти запускають повітряних зміїв. А ще – кожної весни, ніби вперше, розцвітають велетенські магнолії і художники, от так просто всівшись на бруківці, малюють сніжно-білі хмари цвіту.

В іншому кінці міста ще є один райський острівець, ретельно захований від туристів, - район Стрийського парку і прилеглі вулички. Там львів’яни, які не втекли в Карпати, перечікують травневі празники. Колись давно, як я була ще зовсім маленька і не вимовляла половини звуків, у ставку посеред Стрийського парку жили фламінго і пелікани, тепер там є тільки лебеді, які вже, здається, втомилися позувати на весільних фотосесіях. То ви їх не турбуйте, підіймайтися вгору, на вулицю Івана Франка. Я завжди йду до вілли «Марія», де знімали фільм «Пастка» (за мотивами роману Івана Франка «Перехресні стежки»), перевіряю, чи різьблений ганок та причілки на місці. Все гаразд, є: хоч тут автентика перемагає евро-ремонт. Зайдіть до будинку Грушевського, подивіться, де писав (а писав він завжди стоячи, щоб не зануджувати майбутніх читачів кілометрами текстів) наш перший президент, а звідти – до будинку Івана Франка. Там можна роздивитися сплетену Франком рибальську сітку і навчитися ловити пстругів за технологією самого каменяра.

Находивши свої законні 10 тисяч кроків, можна з чистим сумлінням спускатися до старого міста і всістися зручненько в одному з ресторанчиків міста. Сміливіше, минайте топ-10 львівських гастрономічних маст-іт, скуштуйте щось незвичне, щось таке неочікуване: ожинове вино і равликів, наприклад, у сирному соусі! Закутайтеся у коцик і дивіться, як заходить сонце і рожевіє небо над Преображенкою. Можна нікуди не поспішати. Львів не любить поспіху, тут процвітає dolce vita, але така наша, не зовсім італійська: коли на двер’ях римарні пишуть записку «скоро буду, вийшов на каву на Катедральну», коли улюблений кельнер знає, що з салату треба повибирати рукколу і досипати пармезану, коли виходиш на Ринок – в ті рідкісні моменти, коли він не захаращений катком чи літніми терасами – і п’єш просеко просто на площі, сівши на бордюр...

Марта ГОСОВСЬКА

Фото: Микита ПЕЧЕНИК