"Свобода" готова зняти Садового

Попереджую: я не люблю писати про міську політику. А тим паче про мильну оперу протистояння мера Андрія Садового і ВО «Свобода», яка, як відомо, умудряється бути радикально опозиційною навіть при наявності абсолютної більшості в раді. Проте, про це варто писати. І чим побільше. Всім потроху треба рятувати цю тягучку, якось простимулювати пологи. Бо, чесно кажучи, обидві сторони вже дістали всіх своєю яловістю та обміном іграшковими випадами. Люди добрі, це ж не жарти – уже третій рік пішов цій театральній постановці про «життя душа в душу: то мер свободівцям плюне, то свободівці мерові». Це як у любощах: чим більше відтягуєш момент кульмінації, тим менше починаєш його хотіти. Стає нецікаво, панове. Нецікаво. Фатальна нудьга. Якби не логіка останніх подій. На площі Ринок,1 назрівають буреломні події. Час ікс – осінь. Буде те, на що уморений Львів уже давно заслужив – двіжуха. Називатися це буде так: «оборзілі» проти «оклємавшего».

Час пробив

Усі джерела в міській раді підтверджують одне: «Свобода» готова знімати мера. Готова внутрішньо. І готова голосами, оскільки на таємному голосуванні абсолютна однопартійна більшість «Свободи» легко трансформується у кваліфікаційну (2/3 корпусу). Для дострокового усунення Садового націонал-популістам бракує якихось 7-8 голосів. Вони є (Україна соборна, Рух, Фронт змін, Партія регіонів). Міський голова має в сесійній залі максимум 15 лояльних депутатів. Решта на таємному голосуванні дадуть гарантований результат понад 70 голосів із 90 наявних. Це – автоматична відставка мера.

Заковика в тому, що голоси для відставки Садового є уже більше року. Про те, чому а-ля радикальна «Свобода» весь цей час ламала комедію, можна написати окремий водевіль. Але тут усе й так очевидно: «Свобода» останні два роки свідомо (з умислом) не чіпала Садового. Усі ці дешеві нарікання на те, що мер щось-там не враховує чи щось-там ігнорує – це дитячий лепет, розрахований на люмпен-пролетаріат, який не вміє ні читати, ні думати. А-ля радикали зухвало бойкотували свої законні можливості «взути» поганого мера. Очевидно, що він – геніальна груша для биття і цап-відбувайло, на якого сам Бог велів звалювати все, крім своїх інтересних голосувань. Якщо «Свобода» свідомо не хотіла рулити, маючи свою більшість, – то чого взагалі від неї чекати, коли навколо одні вороги? Люмпен-пролетаріату цього не поясниш.

 

Крила й копита («Свобода» й Партія регіонів)

 

У «Свободи» виросли крила. Потрапивши у Верховну Раду, ця партія раптом усвідомила, що Львів належить їм – секті однодумців, дисциплінованих кнопкодавів і підприємців із бурхливою історією 90-х. Вони лютують від того, що міський голова стопорить їхні питання ще на підході до порядку денного або ж ветує вже проголосовані. Мстиво стопорити питання Садового – дещо несиметрично. Вони ж бо на підйомі. У такої породи людей зазвичай крила не ростуть окремо від копит, тож маємо саме той випадок, коли ріст крил синхронізується з биттям копитами об землю. Копита в них були завжди. А от крила виросли лише зараз.

 

І тому – готується відставка. Втримувати Садового в статусі ширми і винуватця всіх бід стає все важче й важче. У «Свободи» є ключове завдання – не лише відставити мера, але й нейтралізувати його. Тобто унеможливити повторне балотування і перемогу на будь-яких найближчих (планових чи дочасних) виборах. Фізичне усунення, прости Господи, ми не розглядаємо. Це можна зробити лише через судимість. Цього не може забезпечити крихітна парламентська фракція крикунів – якщо, звісно, не скористається допомогою проклятої влади. Інакшими словами: будь-яке кримінальне чи судове переслідування мера Львова буде означати спайку «Свободи» з Партією регіонів. Навіть якщо для цього є сотні реальних підстав – судилище над мером матиме винятково політичний вимір, а саме: руками проклятої влади розчищається поле для послідовників Бандери. Одного разу це пройшло з усуненням від виборів лідера рейтингів – «Батьківщини». Удруге це пройшло на парламентських виборах, коли націоналісти мали сприяння від усіх телеканалів влади. Бог трійцю любить?

 

На свою голову

 

Вони попросту не знають, що робити з Садовим. Для публіки (формально) ультиматум свободівців базується на новій структурі виконавчих органів. Ця позиція є дуже неграмотна і сумнівна, позаяк вони можуть обливати себе бензином чи вивергати тонни жовчі – одначе вони не в силах змусити Садового будь-що робити. Бо структура виконавчих органів – це законна прерогатива міського голови, і крапка. За «Свободою» стоять шкурні амбіції отримати повний і безперешкодний доступ до всіх ресурсів міста (майно, земля), аби націоналісти-мільйонери покращити свої активи та розбудувати нічні клюби. За Садовим – ціла Ратуша, яка високо цінує те, що їхній голова б’ється за них, наче лев. Мера можна обгрунтовано ненавидіти – але моральний аспект протистояння повністю на його боці. «Свобода» це знає. Тому і б’є копитом. Бо розуміє, що відставлений мер за рік-другий повернеться на посаду через вибори. А от вони через рік-другий навряд чи матимуть свою однопартійну більшість.

 

У свободівців є середовище людей, які переконують односектантів у тому, що відставка Садового – це сильна акція, яка зміцнить електоральні позиції партії. Вони помиляються. «Свобода» і Садовий – це сіамські близнюки, які основоположно підривають один одного в намаганнях розділитися. У них той самий виборець. Із тим нюансом, що електоральна база мера значно ширша. Отже, війна менш шкідлива саме для міського голови. І більш шкідлива для «Свободи», яка має стигматичне ядро виборця без рекрутування нових. Оці «нові» (неідеологічні, непосвячені у тонкощі, планктонні) радше дістануться Садовому. Бо крім нього, останні кілька років ніхто не працював із міським виборцем – ні Писарчук, ні партійні осередки, ні громадський сектор. У мерських симпатіях львівян спостерігається нездоланна прірва: 40% довіри в Садового – і обвал у три рази до недіючих діячів. На підході немає нікого. Він поки що безальтернативний мер. Чого про «Свободу» не скажеш, адже їхній гіпотетичний висуванець (якого нема) увійде в змагання з іншими партійними висуванцями, які неодмінно будуть. Над усією цією батрахоміомахією гордо височітиме відомо хто: надпартійний господарник із досвідом та фактажем поточного життя міста. Його прізвище навіть не варто озвучувати.

 

Секретут

 

Що «Свобода» не мізкувала б стосовно мера – головне питання: а що далі? Точніше, хто далі? Львів уже знає феномен Сірика – малознаного секретаря ради, який очолив місто в міжчассі між Буняком і Садовим. Свободівський Сірик – це Василь Павлюк. Його взаємини з уже не надто рідною фракцією – стримано-прохолодні. У кулуарах уже відкрито говорять про плани «Свободи» позбутися Павлюка, оскільки його підозрюють у належності до орбіти ворога. Зараз у партії вирішується спосіб: або по-доброму (тобто примусово-добровільно), або через брудне виключення з партії та позбавлення мандату. Що б це не було – без амбре не обійтися, адже демонстративна заміна людини, яка має очолити місто після відставки мера, – це привселюдний ляпас цій людині. І красномовний доказ технологічності процесу. Що і є правдою. Словом, як тільки під Павлюком захитається крісло секретаря ради, це буде сигналом початку процесу відставки мера. Думають, чи починати хитати, бо, як не крути, кожен секретар багато знає.

 

Цікаве питання: кому свободівці можуть довірити кермо міста з числа чинних депутатів? На роль нового секретаря (маріонетки партії та підписувача уявляємо яких рішень сесії) можуть претендувати троє людей: свіжий голова фракції Лопачак, голова регламентної комісії Мельничук і бізнесмен Гутник. Уявити когось із цих трьох могіканів думки на чолі міста доволі проблематично, хоча свята й непомильна партія, яка в списки брала і злодія зі зміненим прізвищем, і співака, який підробляв на корпоративах у членів Партії регіонів, і колишніх знайомих Завіні та Колі-Рокеро, може ще багато дечим здивувати. Утім, найбільші шанси мають перші двоє (бо є типовими свободівцями, тобто безмовними виконавцями), а найбільші амбіції – третій. Хоча він, третій, дещо підірвав стосунки з вождем, оскільки мав необережність пообіцяти замнути питання з однією критичною газетою – і не замнув. Ба навіть навпаки – здуру почав зацікавлювати редактора і всю редакцію абонементами на відвідування свого приватного відпочинкового комплексу, над чим досі гомерично сміється вся редакторська спільнота Львова. Як то кажуть, масштаб мислення вражає. А може, це просто наклепи українофобів, хто його зна?

 

Теоретично: хто б не став новим секретарем ради з подальшою перспективою в.о.мера – він повинен уже відтепер готуватися до небачених розмахів голосувань по майнових та інших питаннях. А львівяни можуть уже готуватися до того, що будуть забиратися приміщення кінотеатрів (і не тільки) під висмоктані з пальця музеї як не Бандери, то Шухевича, то Стецька, то інших давно померлих постатей, які своїми іменами будуть прикривати полегшену схему приватизації майна. Перша проба пера сталася днями, а саме – вимога віддати приміщення кінотеатру «Дзвін» під неіснуючий і ще ніким не створений музей Бандери. З тим, що новоутворена фількіна структура отримає першочергове право на приватизацію всього приміщення. Бандера прийде, майно нам принесе.

 

Стопами Пірра

 

На виході отримуємо парадоксальну ситуацію. «Свобода» може зняти мера. Може поміняти секретаря на нового, більш ручного. Може отримати всі потоки міста Львова як трофей. І… стратегічно програти. Бо більшість політичних сил-«побратимів» дочекатися не можуть, коли «Свобода» вже навіть в очах приземленого люмпен-пролетаріату стане владою – і почне просідати. Це невідворотно. У них немає не те що батальйону фахівців, які в один день здатні будуть зайти на ключові посади, в них немає ані найменшої уяви, що їх чекає і з чого починати. Ну не будуть же вони з кожного поточного питання радитися з усевидячим оком лідера!

 

Тоді як Садовий навіть після відставки суттєво не похитнеться. Недавня історія з підбитою губою натякає на широкі креативні можливості для піару. Також не треба забувати, що стан війни передбачає також війну компроматів, і це ще питання, в кого його більше. Головне – дотягнути до виборів. Ну а якщо дострокові вибори мера Львова парламент не захоче призначити – можна буде відкрито констатувати співпрацю «Свободи» з Партією регіонів.

 

В усякому разі що би не сталося восени і що з описаного вище не зреалізувалось би – особисто я дочекатися не можу, коли нарешті Львів стане свідком самопоїдання двох гігантів. В Євгенія Шварца є пєса «Дракон». У ній люди, за яких б’ється герой, у своїй більшості вважають життя під орудою Дракона цілком терпимим. З жорстокістю та несправедливістю вони звиклися, відтак люди не надто хочуть, щоб їх рятували. Їм не потрібна свобода. І позбувшись одного тирана, вони з задоволенням ідуть під покров іншого. Наприкінці п’єси герой з важкістю усвідомлює, що для того, аби визволити людей, убити дракона недостатньо.

Дивно, чому це мені пригадалося.

Остап Дроздов, "Збруч"