Багатьом просто вигідно, що я сиджу, - Савченко

Кореспондент “Ратуші” побувала на суді над нескореною льотчицею

Чого можна чекати від поїздки до країни, з якою воює твоя держава? “Це небезпечно”, — сказав редактор. “Тебе можуть заарештувати”, — написав знайомий у соцмережах. “Ти збожеволіла”, — розпачала мама. “Це потрібно Наді й мені”, — пояснила я. “Ну тоді їдь”, — погодився чоловік.

Сьогодні Надія Савченко — символ незламності українського народу, Герой нашого часу — попри ці регалії та урочисті імена для когось залишається просто Надійкою. Такою вона є для сестри Віри Савченко, яка заради неї ризикує нині собою і своєю свободою. Такою вона стала для автора цих рядків, щоправда, задовго до всіх трагічних подій у житті нашої країни…
Дістатися Ростова сьогодні дуже непросто. Це велике російське місто географічно розташоване приблизно на рівні українського Маріуполя. Раніше туди курсували автобуси з Донецька, який на віддалі всього лиш 200 км. Тепер між цією південною областю Росії та землями, підконтрольними Україні, проходить територія фейкової “ЛНР-ДНР”.

У південний Ростов з України можна добратися лише з північного Харкова, єдиним рейсом на добу, через пропускний пункт Чугунівка-Веригівка. Звідти автобус рухається вниз на південь вздовж нині умовного східного українського кордону. Цей кордон сьогодні без проблем перетинають “ополченці” з окупованих територій та підозрілий російський “гумконвой”. Там сьогодні тримають за ґратами українську надію.

Кордон між двома світами
 
   Пропускний пункт «Чугунівка-Веригівка» різко контрастує з кордонами шенген-зони, які є звичні для галичан. Ці східні ворота у Білгородську область Російської Федерації розташовані просто посеред поля, навколо не видно ні людських поселень, ні жодної інфраструктури. Немає магазинів Duty free, немає туалетів, немає автоматів з кавою. Темна глуха дорога, обмаль транспорту. Межа між двома світами. Російські митники виганяють пасажирів з автобуса і ретельно його перевіряють, навіть знімають деякі зовнішні деталі — шукають заборонене. Митників супроводжує характерної зовнішності чоловік у шкірянці. 
 
“Феесбешник”, — шепоче Віра і не помиляється. Вже за годину він простягне їй посвідчення агента федеральної служби безпеки РФ. Пасажири стоять шеренгою вздовж автобуса з усім своїм крамом, митники наказують відкривати сумки і заглядають у кожну. Наказують витягати речі, показувати, що там глибше, і ще, і ще. У великій валізі Віри вони знаходять запечатані цупким папером пакунки книг і наказують їх розкрити. Здивовано дивляться на книги і питають, чи їхній автор — не та сама Савченко, яка сидить у них у Ростові. Коли чують ствердну відповідь, виносять вердикт: “екстремістська література”.
 
Далі нас запрошують на бесіду в їхні будиночки, перевіряють у всіх документи, забирають мого листа з редакції. “Вы же нас не запишете на диктофон? Здесь нельзя”, — хвилюється один з митників. “Мы запомним”, - відказую йому. Я таки його запам’ятала, і він нас теж. “Знакомые лица, заместитель редактора, — сказав він мені на зворотному шляху. — А где же Вера Викторовна?”   З Вірою хочуть говорити наодинці, працівник ФСБ. Він чемно ставить превентивні запитання, потім їх знову повторює, перефразовуючи. Врешті відпускає. Ми стоїмо біля автобуса, нас наче ніхто не тримає. Втім, водіям не дозволяють їхати і втікати нам нікуди — навколо поле і ніч. Ті, хто є на кордоні, не можуть вирішити, як вчинити з нами і з книжками. Без начальства тут не дати раду.
 

У нас вилучають "екстримістську літературу" на кордоні. Пропускний пункт Чугунівка-Веригівка. Фото Віри Савченко

   Пасажири в автобусі незадоволені. “Ну что, дострыбались, майданутые? Зачем лезть со своим уставом в чужой монастырь? Везите эту книгу на Западную Украину! Тут она никому не нужна!”, — у літньої білявої жінки на диво багато агресії. Ми радимо їй змінити країну проживання на Росію, вона відказує, що якраз цим тепер і займається. Хтось каже, що очі у нас — як у наркоманів. Хтось риторично запитує, чи часом не були ми серед тих, хто палив “наших людей” в Одесі. На кордон прибуває начальник. Він постановляє: книжки вилучити. Віра має залишитись для оформлення протоколів. Вона ділить нашу маленьку групу з чотирьох людей порівну, простягає мені свою меншу валізку і просить: “Їдьте!”. Ллє дощ, я хитаю головою, я не хочу розділятись, але Віра наполягає... Ні нас, ні водіїв, ні автобус не відпустили, доки не оформили всі свої папери, не зібрали з усіх нас покази, вкотре не передивилися моє журналістське посвідчення. Усі ми дійшли тієї думки, що воно стало нам у пригоді. “Книг испугались… Не понимают, что Надежда Савченко — это и есть Украина”, — підводить риску в цій історії літня пані не проросійських поглядів. Знайшлись і пасажири, які активно її підтримали. Це тішить.
 
Документи “ЛНР-ДНР” в Росії НЕ ДІЙСНІ!
 
   Українське консульство у Ростовській області сьогодні на п’ятому місці у світі щодо завантаженості. Українці, які живуть тепер на окупованих територіях, мають багато клопоту з документами. Документи “ЛНР — ДНР” у Росії не приймають, а Донбас пов’язаний із Ростовською областю географічно, демографічно, культурно, ментально, міграційно і т.д. А ще власне там найчастіше знаходять громадян України, які зникають із Донбасу, Криму та інших областей. Савченко перебуває в СІЗО Новочеркаська (30 км від Ростова), Сенцов та Кольченко — у СІЗО Ростова, Карпюк та Клих — у СІЗО міста Грозний (Чечня). Саме туди, у Грозний, їздила Віра Савченко на суд до хлопців, яких затримали спецслужби РФ і звинувачують у військових злочинах під час війни у Чечні, які вони вчиняли начебто із… нинішнім українським прем’єром Яценюком! 
 

На подвір'ї українського консульства. Ростов. Фото Ірини Юзик

 
“Ми шукали їх півтора року, — запевняє мене консул Володимир Трегуб. — Були у різних містах — Єсентуках, Кисловодську. Їх від нас ховали. Коли дізналися, що вони в Грозному, і тоді нас довго до них не впускали, казали — слідчі дії. Побачили ми їх, коли справу передали до суду. Що Вам сказати? Люди зламані, їх жорстоко і професійно катували, пропускали через них електричний струм, вводили психотропні речовини. Запихали голими в клітку метр на метр. Так вони проводили по кілька діб. Під такими катуваннями вони зізналися у всьому”. В Україні дізналися про долю своїх громадян лише цієї осені, кримінальну справу порушили лише місяць тому. Тепер завдання української сторони — максимально зібрати докази невинуватості Карпюка і Клиха. Враховуючи, що у матеріалах на повному серйозі фігурує прізвище Яценюка, шанси на успіх справи є. Схоже, російська сторона усвідомила, що з Яценюком вони переборщили, вважають у консульстві. 
 
Дипломати їздять на суди політв’язнів, допомагають їм фінансово, возять туди сторону захисту та журналістів. Зважаючи на те, що всюди в цій країні на тебе можуть чекати провокації, тобі можуть підкинути заборонені предмети, тебе можуть просто звинуватити у будь-чому і заарештувати — робота ростовських консулів неоціненна. Загалом до їхньої установи сьогодні «приписано» близько 10 українських політв’язнів.
 
Суд: 50 проти двох
 
   Судові засідання у справі Савченко проходять у місті Донецьку Ростовської області  — це 7 км від українського кордону. Оскільки суддів тут було небагато і всі вони пішли у справу Савченко, особисто Путін окремим указом призначив тут додаткового суддю, аби розглядав інші справи. 
 
 
Загалом було допитано більш як 50 свідків зі сторони обвинувачення. Сторона захисту має на меті викликати лише двох свідків: сестру Надії Віру Савченко та Володимира Рубана — людину, яка найбільше працює над обміном полонених і який намагався виміняти ще з луганського полону, серед інших, і Надію. Звісно, є й інші свідки, наприклад, “айдарівці”. Та викликати їх у Росію небезпечно — вони, найвірогідніше, “оселяться” в сусідній, із Надиною, камері.
 
 Віру всіляко намагаються не допустити до свідчень у суді. Їй дали перше попередження: “заборона на в’їзд до РФ”, вона проігнорувала, приїхала, і її пропустили. Друге попередження — вилучили книжки, вона знову не розвернулася. У день суду над Надією Вірі оголосили про порушення кримінальної справи щодо неї через словесну образу судді у Грозному. “Волю Вірі Савченко!”, — майже в розпачі вигукувала Надія і просила неодмінно про це написати у “Ратуші” (до речі, з клітки щиро дякувала нашому виданню за підтримку). 
 
Автору цих рядків вдалося застати допити свідків-експертів, які готували експертизу на предмет: чи могла Савченко, штурман вертольота, випускник авіаційного вузу, скерувати артилерійський снаряд у російських журналістів. Експертиза доходить висновку, що могла. Надія влаштовує експертам жорсткий допит, просто засипає їх запитаннями. Вони починають плутатися, пояснюють, що на місце не виїжджали, які докази їм дали — такі вони й використали, також посилалися на інформацію з відкритих джерел, як-от: випускник авіаційного вузу у США володіє такими навиками, значить Савченко теж таке вміє. В єдиного експерта-артилериста з двадцятилітнім стажем Надія врешті запитує: “Ви зустрічали коли-небудь жінку-артилериста?” “Нет, не встречал”, — чесно зізнається той. 
 

Будівля суду оцеплена знадвору. Донецьк Ростовської області. Фото Ірини Юзик

 
   “У мене є підозри, що голова суддівської колегії Степаненко був би радий показати слідчим, де вони напартачили, — висловлює припущення адвокат Ілля Новіков. — Я обіцяю йому найтяжчі наслідки після обвинувального вироку — санкції на в’їзд у західні країни, оголошення в розшук Інтерполу українським СБУ”. Ілля вільно володіє українською мовою.
 
   Попередньо було анонсовано, що суди триватимуть до 24 грудня. Втім, адвокати схиляються до думки, що вирок оголосять десь у середині січня. Надія написала заповіт і твердо вирішила почати голодування в момент оголошення обвинувального вироку, а через 10 днів перейти на сухе голодування. Тому суд з вироком зволікає. “Якщо Європа нас не “злиє” і в свої чергові домовленості з Путіним запхає справу Савченко, то шанси є, — каже адвокат Ілля Новіков. — Домовленості ці можуть стосуватися спільної війни з ІДІЛом або зняття санкцій з Росії. Про обмін нині не йдеться. Вишеградська четвірка (угруповання центральноєвропейських країн — Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини) пообіцяла, що не дадуть “злити” справу Савченко, коли буде оголошено вирок; обіцяли всіляко привертати увагу”.
 
СІЗО з вулиці Української 
 
   Надію утримують в одиночній камері у слідчому ізоляторі в містечку Новочеркаськ, за 30 км від Ростова. Ізолятор розташований на вулиці Українській, 1.
 
СІЗО, де утримують Надію. Новочеркаськ. Фото Віри Савченко
 
 Їй дозволяють два побачення через скло на місяць. Одне з них Надія віддає мені. На побаченні вона багато говорить, жартує і намагається стримати мої сльози: Надія притуляє долоню до скла, я притуляю свою руку з іншого боку. У неї лише трохи червоніють очі — занадто сильний характер. За це її любить Україна, за  це її поважають у Росії.
 
— Ти твердо вирішила розпочати голодування після оголошення вироку?
   — Так. Я не подаватиму на апеляцію. Я не буду згідна з їхнім вироком, чи буде це 25, 20 чи 15 років. А коли вирок набере сили, тобто через 10 днів, перейду на сухе голодування, тобто без води. 
 
— Якщо вирок оголосять 24 грудня, Європа не помітить цього через різдвяні свята…
   — Я не для них це роблю. Я не поїду на зону. Ще я російським “ментам” бушлати не шила!
 
Нескорена льотчиця в залі суду. Донецьк Ростовської області. Фото Ірини Юзик
 
— В СІЗО тебе не залучають до жодних робіт?
   — Ні. Я готуюся до судових засідань, вивчаю документи. На суд їжджу як на роботу — я там вчуся. Трохи роблю орігамі, от зараз готуюся робити ялинку. Маю доступ до місцевої бібліотеки, але вже не можу читати! Та краще б мене півтора року тому в тайгу закинули. Я б за той час ще звідти не вийшла. Але я б ішла, а не сиділа в чотирьох стінах!
 
— Які твої побутові умови?
   — Моя камера — 5 на 2,5 метра, є ліжко та умивальник. Душ — раз на тиждень. В інші дні — хіба тазик у камері. Ну, не великі ми пани, і тазик може бути. Передачки мені передають, але смачна їжа мене не тішить, бо нащо воно все мені без волі? Після того, як півтора року посиділа в тюрмі, розумію, як людині мало треба. Як небагато треба їжі, можна взагалі 83 дні без їжі. Можна одну кофту носити. Часто людям зайвими є навіть дві блузки в шафі, не кажучи вже про два будинки чи дві машини.
 
— Як донести це до тих, хто має два будинки, дві машини і далі не може зупинитися?
   — Пальці відрубувати чи що? (Сміється) Якісь у мене нацистські замашки. Їх усіх треба відучити красти, тільки так, щоб дійшло.
 
— Ти готова взятися за такий «лікбез», коли вийдеш із в’язниці?
   — Я готова стати рушієм змін. Так, я ще багато чого не розумію в політиці. Мене можуть ввести в оману і використати досвідчені політики. Але їм не пощастило — я швидко вчуся. Взагалі, знаєш, у мені інколи складається враження, що багатьом (навіть в Україні) вигідно, що я тут сиджу.
 
— Чи є в тебе контакти-співпраця з «Батьківщиною», з Тимошенко?
   — Мене не настільки чують і не настільки до мене дослухаються, як мені цього хотілося б. Зважаючи на те, що ми начебто робимо одну справу, мені такий ігнор не подобається.
 
— Прості українці дуже чекають на тебе.
   — Знаю, мені про це пишуть у листах. А я ж не супергерой. І я насправді не біла і пухнаста, і не відмінниця, і не свята. Ой, боюся багато людей у мені розчарується, коли повернуся в Україну. (Сміється)
 
— Чи плануєш повертатися в армію?
   — Скоріше, так. Колись я повернуся в армію — в ту, яку збудую особисто, заново.
 

Журналіст "Ратуші" із сестрою Надії Вірою Савченко одразу після побачення. Новочеркаськ. Фото Володимира Трегуба

 
Обійми “старшого брата”
 
   Як і в інших політв’язнів, на суді у Савченко заборонено знімати відео, фотографувати, розмовляти з підозрюваним. Можна бути присутнім, можна записувати на диктофон і в блокнотик. Коли я малювала для Надії плакат зі словами підтримки, у перерві до мене підійшов вартовий і прошипів: “Будете этим махать, выведем из зала суда”. “Я не махаю, я малюю”, — сказала я йому. Свій плакат підтримки я дістала, коли Надю вели коридорами суду, і я вже не могла їй нічого сказати бодай пошепки. 
 
Бажання залякати і змусити всіх навколо мовчати — це їхня життєва ідеологія. У залі засідань присутня охорона підсудної, охорона суддів, охорона порядку. Загалом осіб 10. Двоє у балаклавах, у бронежилетах, з автоматами-киями-наручниками. Подвір’я будівлі суду оточене охороною, паспорт перевіряють уже там, а потім ще раз на вході. Також там стоїть металошукач. Металошукачі стоять і на вокзалах, а ще там постійно голос диктора нагадує про підвищені заходи безпеки у зв’язку із загрозою тероризму.
 

"Гумконвой" на дорогах Ростовської області. Фото Ірини Юзик

 
   Коли наша група успішно виїхала з Росії (нарешті!), до журналістів “СТБ” у Воронежі, які там знімали матеріал для майбутнього фільму про Савченко, приїхала поліція і спецслужби. Їх і в номері зустріли у зв’язку із “терористичною загрозою”, і на вулиці з ними бесідували — висували теорії, буцімто вони планували замінувати готель... 
 
У Ростові я зрозуміла, чому мої супутники наполягали на тім, аби зупинятися саме в тих готелях, де ночують консули і представники ОБСЄ, і чому не можна ввечері прогулюватися містом, а лише переїжджати на таксі. Всюди вимагають твою прописку, навіть у готелі — “великий брат” хоче знати, де тебе знайти, хоче занести тебе у свою базу “неблагонадійних” чи “потенційних” чи бозна ще яку. Я не брала закордонного паспорта — надто вже багато там шенгенських віз і штампів західноєвропейських країн. Я не ховаю львівську прописку, сподіваючись (можливо, наївно), що до Бандерштату їхні руки не дотягнуться. За дім і за себе у Львові я спокійна. За себе в Ростові не може бути спокійним жоден українець. Коли майже фізично відчуваєш оцю суцільну “тюрму народів”, розумієш, від якого лиха Україну врятувала революція Гідності.
 
Ірина ЮЗИК, Львів—Харків—Ростов—Новочеркаськ—Донецьк—Каменськ-Шахтинський—Львів
 

Сувенір на пам'ять від Віри Савченко. Придбано у книгарні в Донецьку Ростовської області. Фото Ірини Юзик

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: