На Різдво в Ангелівку навідуються ангели

Одне із сіл на Львівщині вже понад сто сімдесят років носить дещо незвичну назву – Ангелівка. Напередодні Різдва Христового я вирішив навідатися у «Село ангелів», щоби познайомитися з тамтешніми мешканцями й довідатись, чи справді вони тут відчувають опіку ангелів, як святкують Різдвяні свята, як їм у селі живеться.

Село Ангелівка притулилося біля траси «Київ–Чоп» за декілька кілометрів від Ожидова. Заховалося від стороннього ока за столітніми соснами. Перше враження: тут давно не ступала людська нога, тихо, холодно, лише мороз потріскує. Декілька метрів від траси – і наче зовсім інший світ.

Німецькі колоністи й невідоме послання сучасникам

Поряд із покинутими будинками вирує життя. Ось біля хати порається дідусь. – «Здоровенькі були! Чи не вділите мені трохи свого часу?» – запитую. – «Зачекайте, я тільки підкину в піч декілька полін», – відповідає. Дідусь не забарився. Виявляється, мені пощастило спілкуватися з найстарішим мешканцем Ангелівки Каролем Мачугою. «Ось бачите: наше село, мов на долоні, розкинулося веселкою, – показує співрозмовник. – Та жити тут уже майже нікому. Залишилося дев'ять дворів із колишніх п'ятдесяти. Радянська влада насильно виганяла людей із хуторів, з неперспективних сіл, а саме таким вважали нашу Ангелівку. Будинки розбирали, а мешканців відправляли на Херсонщину – такою була політика. Люди хотіли у нас жити, будуватися, то не давали. Однак наперекір усім уже більш аніж сто сімдесят років наша Ангелівка живе! Небагато нас тут. Але запитайте будь-кого – ніхто б не поміняв її на інше місце. Тут далеко від шуму, цивілізації, немає побутових умов, та не нарікаємо. Приходить свято Миколая – перевдягаємось у кожухи, ходимо одне до одного вітати. На Різдво взагалі ніхто не спить: збираємося разом, палимо свічки, вечеряємо. Беремо дзвіночки в руки й колядуємо до ранку! У нашій Ангелівці особлива аура, тут справді наче живуть добрі ангели. Це вони не дозволили злим людям стерти село з лиця землі та врятували нас після техногенної катастрофи поблизу Ожидова. Тоді на залізниці перекинувся вантажний потяг із жовтим фосфором. Наше село було як у тумані».

Колись Ангелівка була багатонаціональним селом. Поруч мирно мешкали німці, чехи, поляки, українці. Сто сімдесят років тому Ангелівку заснували німецькі колоністи. За розповідями місцевих жителів, вони були добрими господарями, пічниками, мулярами, столярами. Їхні хати до цього часу гарно збереглися. Шкода, що школу розібрали й перевезли у сусідній Ожидів.

Відзначаючи 1936 року сторіччя Ангелівки, німці посадили на згадку про цю подію дуба, а під ним закопали у пляшці послання до прийдешніх поколінь. Нині ніхто не може вказати місце, де росло це дерево. Старожили припускають, що біля сторічної липи. У 1940–50 роках німців насильно вивозили в Казахстан, а натомість поселяти переселенців із Польщі.

Завзяті ангелівські зяті

Сутеніло. Мені кортіло порозмовляти ще хоча б з одним жителем Ангелівки. Дідусь вказав на помешкання поблизу церкви. Стукаю у браму: «Тут живе родина Кондратюків?». Із подвір'я долинає гавкіт собак. Нарешті з'явився молодий чоловік і запросив мене заходити. Євген (так звати мого нового співрозмовника) в Ангелівці – у зятях. Працює в Києві, щотижня на вихідні приїжджає. Каже, відпочиває від галасливої столиці – тут свіже повітря, далеко від цивілізації, півні зранку співають. «Дарма, що магазину немає, – каже Євген. – Сідаю в автомобіль, їду й купую все, що треба, у райцентрі. Живу тут із дружиною, її батьками та п'ятьма собаками. У нас особливе ставлення до псів. Приблудиться який – беремо під свою опіку. Газу нема? Не проблема – дрова рубаємо! Єдине, чого бракує найбільше, – нормальної дороги. Кажуть, що сільській раді через фосфорну аварію в Ожидові виділили кошти на ці потреби. Завезли десять машин гравію – на цьому й стало. Добре, що земля замерзла, бо легковиком звідси годі вибратися».

До нас долучається тесть Євгена, який є лісником та тезкою продюсера шоу «Х-фактора» Ігоря Кондратюка. «Що вам, молодий чоловіче, про село розповісти? – задумується. – Ось бачите нашу хату? Невелика, бо будували її зсередини, щоби комуняки не бачили. В Ангелівці я зятем від 1982 року. Тоді мені навіть не дозволяли приписуватися, мовляв село – неперспективне. Скільки часу минуло, а німецькі будинки стоять. Ось гляньте на цю жовту хату покійної баби Жичухи: споруді 160 років – і навіть ніде не осипається. Церква нам також у спадок від німців залишилася. Декілька років тому її перекрили, реконструювали. Зібрали селом кошти і бляху купили. Із сусідами дружно живемо. Ви приїжджайте до нас на свята – побачите, як уміємо веселитися! Але цьогоріч нам не до веселощів: один житель села тепер перебуває у зоні АТО. Був біля Зеленопілля, але залишився живим, ангели його охороняють. Кожен молиться за його здоров'я.

Дарма, що про нас місцева влада забула – самі якось дамо собі раду без них. До нас хто приїде, відразу мріє купити тут житло. То ж райський куточок серед лісу! Років десять тому поблизу Ангелівки жили фазани, олені. А тепер, розумієте, бар розбудовують, але ж це не бар, а справжній бордель. Їздять тут усякі молодики, ми в селі спати не можемо. Собаки теж не терплять чужинців. Однак вірю, наперекір усім пересудам, що наша Ангелівка все ж має добрих покровителів, тому житимемо. Святі ангели нас не забувають. А дива вони найчастіше творять Різдвяної ночі... Торік цієї ночі наша жителька народила немовля».

Роман Матвіюк