Андрій Цаплієнко розповів про дозволене і заборонене у репортажах про війну

 У бліц-інтерв'ю для «Дивись.Info» кореспондент розповів, як сам діяв би у незручних ситуаціях на війні.

- Інколи вище військове керівництво та особовий склад, особливо ті, хто перебуває на передовій, по-різному бачать ситуацію, що складається на фронті. Чи варто застосовувати цензуру, коли рядовий та нижчий офіцерський склад  висловлюють претензію до командування?

- Це складне запитання. Треба розглядати кожен окремий випадок. Тому що є випадки, коли праві військовослужбовці, які знаходяться на передньому краї, тому що вони знають ситуацію. Серед військового керівництва дуже часто трапляються випадкові люди, які не були на війні, не знають, що це таке. Потрібно розуміти: ми не воювали 25 років. І небагато людей із військового керівництва були принаймні із місіями, наприклад, в Іраку. Але для цього потрібен час, аби до військового керівництва потрапило якомога більше людей із передової, із досвідом командування підрозділами у бойових умовах.

Але це питання структури Збройних сил України. Співпраця журналістів із цією системою – це лише надводна частина. Насправді, є купа питань, купа подвійних стандартів, які мають виконувати і журналісти, і військові.

Це і політичне питання: що таке Мінські угоди, як їх виконувати, чи стріляти, захищаючи себе.

Зараз же, поки ситуація така, яка вона є, необхідно індивідуально вирішувати в кожному випадку.

– Є й інакша проблема: часто журналісти, повідомляючи «сенсаційні» дані із фронту, створюють дискомфорт для родичів військових. Інколи є й нарікання з боку самих військовослужбовців: мовляв, журналісти перебільшують…

– Це питання не тільки журналістів, але й військових. Колись ми були на зміні одного підрозділу іншим підрозділом. Попередні бійці дуже довго столи на одному місці, яке постійно обстрілювали – кожного дня із різною інтенсивністю. І ми поїхали знімати крайній перед ротацією бій цього підрозділу на цій позиції. Кількох хлопців, які мали менший досвід, просто взяли із собою, аби вони «в’їхали в ситуацію» на цьому конкретному ВОПі.

Ми також поїхали на позицію. Там відбувся нетривалий бій. І по його завершенню я запитав хлопців-новачків: «Який бій був?» Вони: «Така м’ясорубка, так літало». Хлопці ж, які давно стоять на позиції на це ж питання відповіли інакше: «Таке – якась «стрілкотня». Це питання сприйняття, насправді.

Але я хочу сказати, що яким би не був бій, небезпека все одно є.

– Питання місцевих мешканців: багато із них неприязно ставляться до ЗСУ. Їм варто надавати місце в інформаційному просторі?

– Це теж складне питання. Треба розуміти, що це все робиться для усіх нас, і для тих місцевих мешканців зокрема. Треба шукати варіанти порозуміння. У певних питаннях із ними треба йти на компроміс. Вони просто мають відчути, що Україна – їхня країна.

Це і питання самоідентифікації, і добробуту, і питання джерел, із яких збирає інформацію та чи інша людина. Питання психології. І питання українського телебачення. Коли там буде стале українське телебачення, половина питань просто зникне.

Михайло ДРАПАК