Український військовий фотограф: чому українці неправильно бачать війну (ІНТЕРВ'Ю)

Працював для ЗМІ США, Польщі, Німеччини,  Фінляндії тощо. Один із авторів виставки «Забуті світом», яка експонується цими днями у львівському Палаці мистецтв.

— Що Ви думаєте щодо негативної реакції частини відвідувачів на виставку?

— У мене було відчуття віддзеркалення Донецька, просто інший бік дзеркала, де люди неспроможні сприймати не те, щоб іншу сторону, а взагалі бачать лише свою позицію, лише біле або лише чорне. І це дуже-дуже сумно, тому що демократична країна будується зовсім іншим шляхом.

Я і полякам казав: ви повинні розуміти, що ви проведете виставку, а тут люди, яких торкнулась ця трагедія, це війна! І от прийдуть на виставку ті, в кого загинули близькі, а ви показуєте прапори «ДНР», Росії… Вони зробили ризикований хід, що зробили виставку тут. Якби привезли її у Київ, це було би трохи інша реакція.

А тут дійсно віддзеркалення того, що є там. Там гіперболізована любов до «совка», а тут – прагнення бути незалежними. І зараз знову окупаційна війна, тож це болюча тема. Але ж Росія не вторглася у Львів, Росія вторглася в Донецьк і люди у Львові мають зрозуміти, що там люди трохи інакше міркують, ніж тут.

Для цього треба відсторонитись і подивитись на це інакше. Але для організаторів це теж досвід. Бо вони там в Польщі думають, що тут всі демократичні, що всі розуміють, що і як. А от приїхали і побачили, як є. Я думав про те, аби зняти всі підписи на виставці, але організатори ж європейці, для них це шок, вони вважають це цензурою.

Я був і тут, і там, тож трохи з різних боків усе бачив. Але я не знаю, як би я поводився, якби мешкав тут, у Львові постійно і якби у мене забрали брата, сина, родича, і якби він там загинув від рук російських окупантів. І що б я тоді казав?

— Мене якраз виставка і здивувала тим, що вона про різні боки конфлікту. Відчувається, що вона робилась для зовнішнього глядача, для європейського, який хоче відсторонитись і зрозуміти суть. Як думаєте, а тут це можливо?

— Варто розуміти, що організатори не українці і не росіяни, вони поляки і вони щиро співпереживають. І для них, як і для іншого світу, важливо дивитись, що трапилось дійсно, а не лише з одного боку.

[dyvys_blockqoute text="Як мені здається, тут би хотіли побачити лише поховання українських військових, тільки зруйнування, спричинені російською артилерією. Але ж ми всі розуміємо, що якщо хтось думає, що війна це тільки шкода з одної сторони, то це абсурд" author=""]

Війна – це дуже велика біда для людей, котрі там мешкають. Вона чілпяє кожну людину і з одного, і з іншого боку. Але війна рано чи пізно скінчиться. Ми маємо розуміти, що ми мешкаємо в одній країні і не пройде таке, що ми туди прийдемо, всім скажемо: вдягайте вишиванки, розмовляйте українською. Треба шукати компроміси. Я це дуже добре розумію, хоч я втратив на цій війні багато друзів та знайомих, це і моя особиста війна, особиста трагедія. Але я був і по цей, і по той бік…

Хочу ще наголосити, що саме «завдяки» українській владі та українській прес-службі в зоні АТО ми бачимо так багато картинок по той бік (на окупованій частині території, - ред.). Тому що вони (прес-центр АТО, - ред.) не давали дозволу знімати.

І коли я був кілька місяців з того боку під «прикриттям» російської прес-карти, поки мене не «викрили» українські ЗМІ, то мені давали дозвіл знімати все. Все, що я хотів. Бо російська пропаганда знає силу медіа, вона розуміє, що треба пускати медіа. І закордонні журналісти там мали змогу знімати все. А коли я почав знімати з української сторони, то я вже проїжджав на лінію фронту як військовий, на якихось броньовиках, з військовими, з якими домовлявся сам, бо прес-служба АТО возила всіх по одних і тих же блок-постах і показувала добру і гарну картинку.

[dyvys_blockqoute text="Але у той же час були насправді місця, де військові по три місяці жили в окопах, їли тушонку, не маючи жодної гарячої їжі, тобто, трагічна ситуація була. Але влада не хотіла цього показувати!" author=""]

Ні закордонні, ні українські медіа не допускались. І лише певні окремі журналісти, яким було важливо туди потрапити, самі влаштовували собі ці поїздки, самі домовлялись про все з волонтерами чи батальйонами, чи військовими… І я з кількома фотографами був в Іловайському котлі. І в нас залишились фотографії, завдяки яким люди можуть бачити, що там було. Але є така трагедія як Савур Могила, звідки немає жодної фотографії, ми навіть не знаємо і не бачимо обличь цих наших героїв.  І це тому, що нікого не хотіли туди пускати.

А закордонні журналісти приїжджають, їм треба це якось показувати, а тут їм не дають, не пускають, показують якусь фігню… Вони думають, що журналісти, котрі вже по 20 років працюють на війні, поведуться на блок-пости оці випещені, де все добре? Вони їдуть на той бік, де їм кажуть «знімайте все», їдьте в морг, на передову, куди хочете: «Ти сам за себе відповідаєш, а якщо загинеш – то твоя справа». А з нашого боку це було можливим тільки з батальйонами і тільки завдяки ним.

Я так потрапив в Іловайський котел із батальйоном «Донбас». Я поїхав туди власним коштом, просто зі мною була камера. І от хлопці кажуть: «Ти ж розумієш, що ми вже в оточенні, і виїжджати ти будеш уже з нами». І так і вийшло, що на цій виставці я один, хто був ще з українського боку фронту. Звісно, тут представлена дуже маленька частина того, що у мене є. Але, власне, так і сталось, що світ бачить цю війну крізь трагедію та страждання тієї сторони, бо наша сторона дуже і дуже не хоче показувати, що дійсно відбувається.

— А як довго Ви там були?

— Я 1 грудня вийшов на Майдан. Я три місяці був на Майдані під час усіх активних фаз, далі – Крим.  Був десь місяць у Криму до «референдуму», коли анексія почалась. І коли почались події на Донбасі, окупація… Хоча це ж треба розуміти, що якби на Майдані дали б всім автомати, почалась би війна. Є збурені люди, котрі хочуть якихось змін. І якби їм дали не бруківку, а автомат, також почались би те саме. Але туди приїхали росіяни, дали зброю, було декілька спецзагонів, які координували це.

І з нашого боку ж теж масла у вогонь підливали. Тож потім я там був аж до Іловайського котла. Потім я виїхав… і ще в грудні повертався уже з «Червоним Хрестом», їздив по зруйнованих містах з нашого боку. І з 2015 року я вирішив для себе, що не хочу туди повертатись, я вже не розумів для себе, що я там буду робити.

— А чому? Війна ж продовжується…

— Коли ти розумієш, що можеш сьогодні загинути, але водночас ти робиш важливу справу, то це одна річ. А коли ти повинен постійно сперечатись з якоюсь там владою, військовими, домовлятись… До того ж я просто «видохся» за цей рік. І за той час я багато працював зі світовими медіа, з українськими я зовсім не працюю, бо виникло багато розчарувань. І я зрозумів, що мені потрібна перерва.

Насправді, коли був Іловайськ, це дійсно було трагічно, бо нам по радіо чи телефону казали, що там парад готують, що міністр приймає нову зірку, а тут у хлопців 4 чи 5 БМП («бойова машина піхоти», - ред.), а на нас танк приїжджає прямою наводкою б’є…

[dyvys_blockqoute text="І жодного танку в нас нема, зв’язку нема, хлопці самі в кредит брали рації, щоб якось орієнтуватись у цих коробках. І є дуже багато є питань і ці всі трагічні програші, це програш не нашої армії мужньої, а нашої влади, яка, на жаль, себе не виправдала" author=""]

І от за рік ти розумієш, що прес-служба робить усе, аби ти нічого не зняв, що українські медіа дуже часто цікавить тільки одна сторона, яка показує лише одну правду, а іншої правди бути не може, що інша правда – це проросійська пропаганда… Багато військових повертаються туди, бо тут у них немає іншого життя, бо ними ніхто не займається, держава ними не займається. Влада зовсім не розуміє, що люди, котрі були на війні, іншою мірою все вимірюють і їх треба до чогось долучатись, їм треба допомагати. І зламана душа, бо вона ж дійсно зламана, бо, коли ти бачиш як люди гинуть, як твої друзі гинуть, а сюди приїздиш, то тут дуже тяжко. І це проблема країни, а не тільки їх самих.

Вони там герої були, захищали країну, а тут приїжджають, не можуть вирішити якісь проблеми, їм ніхто не допомагає, то починаються різні неприємні речі… У мене відчуття, що у владі взагалі не розуміють того. І, не дай Бог нам третього Майдану. Бо перший був «лайт», революція у 2013 була така «мідіум», а «хардкор» буде наступний, бо будуть військові, для них стріляти – це вже нормально. І всі ми розуміємо, що зараз в Україні багато незареєстрованої зброї і, якщо почнеться хвиля, а влада потроху до цього йде, не знаю, зо може початись…

Але є й позитивні зрушення, бо частково військові потрапили і в нормальні ситуації, наприклад, помічниками депутатів абощо, тож якийсь дрібний відсоток присутній і у владі. І я дуже сподіваюсь, що це розумні люди, сподіваюсь, що вони все ж будуть розуміти, що єдині, кому ми можемо довіряти – це фронтовикам, тим, хто допомагав цим людям.

[dyvys_blockqoute text="Ми можемо Донбас повернути, але силою, якщо й вийде, то просто патріотизм там буде інший, бо там лишились люди, які постраждали, зокрема, і від нашої армії. Так трапилось…" author=""]

Будь-яка людина, що вміє думати, розуміє, що там можна було це все на початку ще згладити, що можна було зробити це все не так криваво, що просто хтось (навіть не з того боку, не з Росії) дуже-дуже хотів, що у нас почалась кривава м’ясорубка. І що влада може заробляти на війні, і що там ми втратили дуже багато патріотів, які могли би змінити країну, але пішли на фронт і загинули. Бо ж 2014 рік це була дійсно м’ясорубка, бійці просто в маршрутках заїжджали на фронт проти танків.

Як було на Майдані, коли снайпери стріляли в людей, які захищались якимись алюмінієвими щитами, то на сході 2014 року було те ж саме, але не сотні – тисячі. І коли з Іловайська виходили, то російська армія мала зв’язок і все, що треба, а у нас… Ми коли там були, то хлопці дзвонили по мобільному і наводили артилеристів, але ж ті все прослуховують, захотіли – заглушили мобільний зв’язок нашим – просто халепа. А люди воювали на патріотизмі. Я досі не розумію, як Муженко не те, що служить, як його не заарештували досі.

 — Ваші світлини, представлені на виставці, дуже тяжкі. Як, власне, і більшість світлин на виставці. З людської саме позиції, наскільки важко так працювати – знімати смерть, похорон, травми…

— Кожен документаліст, який працює з такими темами, шукає власні шляхи, як це подолати. Ще до війни я працював з тяжкими темами у документалістиці і багато бачив трагічних подій. Це важко, але я думаю, що мені легше, аніж людині, яка того не бачить. Контакт з постійною трагедією, смертю, змінює людину, відбувається переоцінка цінностей.

— Якщо знову до виставки. То чи така подача на часі? Бо війна досі є…

—  Я вважаю, що є культурна еліта, яка розуміє все, яка проти війни і розуміє, що ненависть породжує далі війну, помсту і тому подібне. Напевно, якщо привезти до Одеси виставку, реакція буде іншою. Там же через цей відсоток проросійський будуть зовсім інше пропагувати.

[dyvys_blockqoute text="Знаєте, будь-які фотографії такі можуть бути розтлумачені кожною стороною по-своєму. Тут така реакція, в Одесі буде інша, а якщо в Москву її повезти, то скажуть, що це взагалі проукраїнська пропаганда" author=""]

От є фото на виставці, де українські військові звільняють людей. Люди два тижні в дитсадку сиділи, в підвалі. Прийшли двоє хлопців військових, принесли їжу, якісь ліки. І люди там плачуть і підпис, що військові їх звільнили. А у Москві то показати, так скажуть, що вони прийшли людей розстрілювати, бо військові з автоматами, а люди плачуть. Кожен буде тлумачити по-своєму. Це постійна суперечка.

І коли голова ЛОР говорив, що він не вірить, що військові вбили ту дівчину в Краматорську, це ж про мою фотографію мова. Я там був і це бачив. І якщо він думає, що українська армія нікого не вбиває, то, значить, він не був на війні. Там таке трапляється… І я не оцінюю – це погано чи добре. Але ми мусимо розуміти, що крім військових страждають і мирні люди. Насправді, я думаю, що такі виставки треба показувати дещо пізніше, коли рани вже загоються. Бо я розумію, наскільки тяжко приходити і на це дивитись.

[dyvys_blockqoute text="Але невже хтось розраховує, що весь світ має жаліти Україну, знати досконало історію України… І без того світ багато для нас зробив" author=""]

На Заході усі розуміють становище ,усі проти агресії Росії, али вимагати від поляків, щоб вони показували тільки проукраїнську виставку – безглуздо.

Дуже прикро й соромно, що у нас є діти, яким ця організація, цей проект допомагають. Бо ж на них тут ставлять на них хрест, а поляки збирають кошти, забирають ту дитину, лікують її, і виліковують. Вони сімом дітям допомогли вже. А у Львові всі прийшли, покричали свої патріотичні лозунги і майже ніхто копійки не дав. І це дуже-дуже соромно, бо українці хочуть, аби всі нам допомагали, а самі собі допомагати не хочуть.

Фоторепортаж ІА Дивись.info з виставки дивіться тут.

Спілкувалась Валерія ДУБОВА

Фото: Микита ПЕЧЕНИК