П’єсу мені «надиктував» мій син Назарчик, – переможниця «Коронації слова»

Чернівецька письменниця і журналістка Оксана Драчковська отримала статуетку переможниці «Коронації слова» у номінації «П’єса». Нагороду вона жартома називає «Оскаром» і вважає однією з найбільших своїх літературних перемог. З «Дивись.info» письменниця поділилася деякими таємницями народження «Різдва» і не тільки.

– Оксано, як ти почуваєшся у ролі переможниці «Коронації слова»?

– Звичайно, щасливою. Це дуже престижно, бо «Коронація» – єдиний по-справжньому представницький, професійний і водночас, можна сказати, народний літературний конкурс. Там все облаштовано за найвищими західними стандартами. По-перше, щоб дати шанс якомога більшій кількості авторів, з їхніми різними стилями і манерами письма, рукописи щороку оцінюють різні експерти. Змінюється також журі в кожній номінації. До речі, це одна з причин, чому варто подавати один і той самий рукопис знову й знову, якщо його не відзначили. Я, наприклад, свою переможну п’єсу надсилала тричі!.. По-друге, реально діє цілковита анонімність авторів. Це правда. За всі 16 років існування «Коронації слова» навколо конкурсу не було не те що скандалу якогось корупційного, а навіть найменших натяків на те, що хтось там щось отримав «за щось». Аж до моменту оголошення переможця і лауреатів ніхто не знає, хто з них яке місце посяде. Є тільки номінанти. І в такій ролі вони запрошуються на церемонію (ну, просто як на «Оскарі»). Навіть члени журі не знають. Вони просто на заключному засіданні віддають свої голоси номінантам, а підсумки підбиває окрема комісія. Тож був цікавий епізод: коли мене оголосили переможницею на сцені, хтось у залі закричав «браво». Я, звісно, подумала, що це моя подруга Маріанна Антонюк, яка приїхала мене підтримати. А потім виявилося, що то була одна з членів журі. Вона дуже вболівала за мене і не знала, чи отримаю я перше місце.

– Оксано, це твоя третя спроба письма. Вже вийшли друком повість і роман. Чому вирішила переключитися на драматургію?

– У мене спершу виникла ідея. І це був досить дрібний буденний епізод. Ми з чоловіком збиралися до моїх батьків на Святвечір. А машина в нас була не на ходу. Позаяк ми маємо особливу дитину, з великими труднощами пересування і догляду, то, звісно, уникаємо громадського транспорту. А тут от довелося збиратися на потяг приміський. Я собі уявила, що то буде непроста мандрівка, ще й взимку, ще й в мороз і ожеледицю. І тут виникла така паралель… Ось колись первинна різдвяна історія також починалася з подорожі чоловіка, жінки і дитини. Щоправда, дитина ще тільки мала народитися.

Отож, ідея була, і я почала міркувати над втіленням. Для роману то був закороткий сюжет, для оповідання – занадто об’ємний і драматичний. Так і з’явилася п’єса.

– Якщо не помиляюся, то між написання повісті і роману минуло 10 років. Чому ти так довго нічого не писала?

– Ну як чому? Не було натхнення! Це жарт, звичайно. Але частинка правди в ньому є. Насправді, свій роман «Зілля» я почала писати ще до виходу повісті «Нянька-Ненька», моєї першої книжки. І щось у мене не складалося з ним. Я його відкладала, залишала, потім знову поверталася… Крім того, це не зовсім так, що я нічого не писала. Писала оповідання. Вони не опубліковані. Та головна причина такої неінтенсивної творчої праці в той період – моя робота в газеті. Вона забирала багато сил і креативної енергії.

– У чому головна різниця між Оксаною журналістом і Оксаною письменницею?

– Ой, щиро кажучи, я вже трохи почала забувати Оксану-журналіста. Насправді, різниці між цими двома Оксанами немає, зате дуже відрізняються способи досягнення результату. Художня творчість – річ містична, і це не жарт, не перебільшення. Ось, наприклад, п‘єсу мені буквально «надиктував» мій син Назарчик. Я пишу ночами, бо вдень постійно зайнята доглядом за ним. Але вночі він також потребує уваги, бо дуже погано спить. Періодично прокидається, його треба брати на руки, заспокоювати. І ось коли я працювала над «Різдвом», щоразу, як пригортала його до себе, в мене в голові негайно виникали картини подальшого розвитку сюжету. Я клала його в ліжечко і бігла записувати. Це неймовірно, але так і було!

– Якось ти написала, що найбільшою своєю помилкою у житті вважаєш повернення до України з Іспанії. Ти досі так вважаєш?

Іноді вважаю, іноді ні. Звичайно, то був емоційний пост. А емоції виникли після чергової спроби проїхатися з сином у громадському транспорті. У нас в Чернівцях є кілька маршрутів, де курсують нібито пристосовані для інвалідів автобуси і тролейбуси. Проте користуватися ними неможливо: водії вперто паркуються за метр від тротуару, і заїхати туди візком без сторонньої допомоги нереально. І ось коли я на зупинці підійшла до водія і почала вимагати належного паркування, він просто відвернувся від мене, а потім зачинив двері і поїхав, а ми із сином на візку залишилися на зупинці. Уявляєш картину? Десятки пасажирів були свідками цього, зокрема, і кілька чоловіків у камуфляжі, які стояли на передньому майданчику. Ніхто не заступився за нас. Ніхто не запропонував допомогу.

Десь 15 років тому моя подруга збиралася назавжди до Німеччини і сказала таке: все буде – магазини, гроші, машини, хати, - але цей народ ще сто років не зміниться. Я просто дивуюсь, звідки в неї, такої тоді молодої (а вона ще й молодша за мене на кілька років) взялося стільки мудрості? Я ж лише зараз почала розуміти її слова. Щоб витравити совок з українців, треба ще дуже багато часу, а життя минає. І воно в нас одне.

– Сьогодні ти активно виступаєш за права інвалідів у Чернівцях. Як тобі вдається поєднувати материнство, письменництво і громадську активність?

– Ну, якраз материнство моє із цією діяльністю дуже логічно поєднується. У мого сина немає перспектив стати на ноги – хіба би якийсь неймовірний прорив стався в медичній науці. Тому я мушу підготувати йому нормальне середовище для нормального людського життя. Я не хочу, щоб він, як переважна більшість інвалідів у нинішній Україні, нидів у чотирьох стінах. Тому пробиваю, як можу, доступність для нього і таких, як він. Принагідно скажу, що зараз у Чернівцях немає жодного доступного для візочників музею, наприклад. Жодного доступного кінотеатру. Із театрів та концертних залів обладнана пандусами лише філармонія, але й там центральні двері до зали – де є пандус – завжди зачинені. Про все це я пишу на своїй сторінці «Зайка на візку» в мережі Фейсбук. Ну а письменництво потрібне для душі. Щось же має бути для душі!

– Від українських письменників можна почути чимало скарг на недосконале українське законодавство, на незахищеність української книги тощо. Яка для тебе найбільша проблема сучасної української літератури?

– Найбільша проблема – відсутність професійного і зокрема маркетингового супроводу. От коли я отримала статуетку на «Коронації», ми з подругою сиділи у фойє, і питали одна одну: а де ж той режисер? Жарти жартами, та я справді так собі уявляю, що на тій церемонії мали би натовпами бігати літературні агенти, літредактори театрів, представники кінорежисерів і буквально битися за переможні твори. Насправді ж, нічого такого немає. І літагентів, до речі, взагалі немає як таких.

– Чи є вже пропозиції від театрів щодо постановки твоєї п’єси «Різдво»?

– Ні, конкретних пропозицій немає. Але з «Коронацією слова» всі переможці та лауреати підписують меморандум, відповідно до якого «Коронація», сказати б, просуває переможні твори протягом року, до наступного конкурсу. В приватній бесіді мені сказали, що «Різдво» має чималі шанси потрапити на професійну сцену. Чекатиму.

– Коли чекати нових творів від Оксани Драчковської?

– Ну, точні терміни вказати не можу… До речі, якби був отой професійний супровід, про який я казала, то були б і терміни. От тримав би мене мій агент за горло і кричав: ти що здуріла! ану здавай роман, бо видавництво нас оштрафує!.. Проте наразі я «вільний художник», тому не знаю коли, але мушу дописати початий роман. Він називається «Основи гардеробу», і, незважаючи на таку журнально-легковажну назву, буде серйозним і драматичним. Ще в мене є ідея нової п’єси, комедії абсурду. Та це поки що лиш ідея.

Оксана ДУДАР