Напередодні Варшавського саміту Альянсу. Деякі думки. Блог Ігоря Тодорова

3_main

Глибоко певен, що альтернативи євроатлантичній інтеграції України немає. Це було зрозуміло від початку 1990-х. Проте наша країна не готова була відверто про це заявити.

На відміну від пост-соціалістичних країн Центрально-Східної Європи, або пострадянських країн Балтії. Втім, вже в 1992 році Президент Кравчук відвідав штаб-квартиру НАТО, в лютому 1994 р. Україна першою з країн СНД приєдналася до Ініціативи «Партнерство заради миру!». Значною мірою під впливом єльцинської Росії в липні 1997 р. була укладена Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору.

За висловом Геннадія Удовенка більші гарантії безпеки НАТО надає лише власним членам. Саме в той час Збігнев Бжезинські пророкував, що Україна стане членом Альянсу за 10 років. На початку 2000-х на деякий час з суспільно-політичного дискурсу зникає поняття євроатлантична інтеграція, здається не без впливу Росії та вітчизняного проросійського естеблішменту. Але підписання так званої Римської декларації «Відносини Росія-НАТО: нова якість» спонукало українських можновладців до активних дій.

23 травня 2002 Рада Національної Безпеки та Оборони України прийняла історичне рішення про необхідність приєднання до Альянсу. На драматичному Празькому саміті НАТО був започаткований План дій Україна-НАТО, який змістовно повторював стандартний План дій щодо членства. В 2003 році курс на євроатлантичну інтеграцію знайшов юридичне закріплення в Законі про основи національної безпеки України. Почалося очікування надання Плану дій щодо членства. Хоча за президентства Л.Кучми це було абсолютно не реальним.

Проте і подальші очікування після Помаранчевої революції були марними. Замість ПДЧ Україна отримала в 2005 році так званий Інтенсифікований діалог з НАТО з питань набуття членства. 15 січня 2008 р. відбулося подання офіційної заяви щодо можливості приєднання України до Плану дій з членства (ПДЧ) в НАТО. За президентства Януковича вона була відкликана. В квітні  2008 р. на Бухарестському Саміті на рівні Глав держав та урядів держав-членів Північноатлантичної Ради одностайно було погоджено Декларацію, де було зазначено, що «НАТО вітає євроатлантичні прагнення щодо членства в НАТО України та Грузії.

Сьогодні ми дійшли згоди, що ці держави стануть членами НАТО. Обидві країни зробили цінні внески в операції Альянсу. «Ми вітаємо демократичні реформи в Україні та Грузії... ПДЧ буде наступним кроком для України та Грузії на їх шляху до членства. Сьогодні ми чітко заявляємо, що ми підтримуємо заявки цих країн щодо ПДЧ... ».

2 грудня 2014 року Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг заявив, що Україна може стати членом альянсу і якщо вона подасть заяву, НАТО її розгляне. Він підкреслив, що для членства в НАТО Україна має відповідати стандартам та принципам, які є умовою набуття членства в альянсі. 23 грудня 2014 року Верховна Рада підтримала законопроект Президента України Петра Порошенка про відмову від позаблокового статусу. За відповідне рішення проголосували 303 депутати.

Річна національна програма (вже восьма з 2009 р.!) співробітництва Україна - НАТО на 2016 рік має традиційну за формою та змістом структуру. Вона складається з п’яти розділів (які тотожні типовому Плану дій щодо членства в НАТО): політичні і економічні питання; оборонні та військові питання; ресурсні питання; питання безпеки; правові питання. Річна Національна програма-2016 констатує, що розвиток особливого партнерства з НАТО є пріоритетним напрямом безпекової політики нашої держави. Україна поглиблюватиме співробітництво з Північноатлантичним альянсом з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації, за такими напрямами: поглиблення політичного діалогу з питань проведення демократичних реформ і забезпечення регіональної безпеки; проведення реформ у секторі безпеки і оборони відповідно до стандартів НАТО; здійснення коротко- та середньострокових заходів щодо підвищення обороноздатності України, зокрема проведення спільних навчань; розвиток взаємодії у сфері безпекового і оборонного планування, зокрема шляхом проведення комплексного огляду сектору безпеки і оборони, за результатами якого уточнюватимуться основні показники оборонного і безпекового планування; участь в операціях НАТО з підтримання миру і безпеки; розвиток спроможностей щодо запобігання і боротьби з тероризмом, а також спільної боротьби з тероризмом; створення ефективного механізму реагування на кризові ситуації, які становлять загрозу національній безпеці; планування дій на випадок надзвичайних ситуацій цивільного характеру та взаємодія у гуманітарних операціях з реагування на катастрофи; імплементація принципів Програми НАТО з побудови цілісності, прозорості, підзвітності, запровадження доброчесності та зниження корупційних ризиків у роботі оборонних і безпекових інституцій; розвиток спільних програм підготовки персоналу органів сектору безпеки і оборони, зокрема Програми Україна - НАТО з професійного розвитку цивільного персоналу сектору безпеки і оборони України; взаємодія у сферах енергетичної безпеки, науки і технологій та захисту навколишнього природного середовища.

Проте, всі ці напрями не враховують фактичного стану війни з Росією. Втім, це можна зрозуміти, бо не дивлячись на адекватну риторику керманичів держави, в нас за юридичними документами війни нема, є лише АТО. Якщо в одному місці РНП йдеться про проведення на частині території Луганської та Донецької областей антитерористичної операції (незрозуміло яка динаміка цієї операції в умовах фетишизації т.з. Мінських угода), то в іншому прямо вказується на збройну агресію Російської Федерації в окремих районах Луганської і Донецької областей України.

Майже 25-річна історія взаємин України з Організацією Північно-Атлантичного Договору мала різну наповненість. Від ейфоричності перспективи вступу і отримання принаймні Плану дій щодо членства (в 2002-2009 рр.) до певного призупинення стосунків за часів політики «позаблоковості». Об`єктивно, Революція гідності мала б привести до однозначного повернення євроатлантичної інтеграції. В основному, так і сталося. Проте замість чіткого завдання приєднання до НАТО в офіційних документах використовується формулювання «досягнення стандартів НАТО». Дуже скромно констатується, що Україна підтримує політику "відкритих дверей" НАТО та позицію Північноатлантичного альянсу щодо чинності рішення Бухарестського саміту НАТО 2008 року про те, що Україна стане членом НАТО.

Режим Януковича свідомо та цілеспрямовано зруйнував всі державні структури євроатлантичної інтеграції України. Після падіння колишньої влади минуло вже більш ніж два роки, але за цей час, так і не відбулося поновлення повною мірою діяльності органів та структур державної влади, які є відповідальними та підзвітними за інтеграцію України до Організації Північно–Атлантичного Договору. Досі вакантна посада голови Місії України в НАТО. Безумовно важливо, що в новому уряді створена посада віце-премєр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції.  Слід підкреслити євроатлантична інтеграція була додана до назви посади лише з особистої ініціативи Іванни Климпуш-Цинцадзе!

[dyvys_blockqoute text="Варто повернутися до первинної назви РНП: має бути не «програма співробітництва Україна – НАТО», а «програма підготовки до членства в НАТО»! " author=""]

А для цього треба негайно знов надати до Альянсу заявку щодо приєднання до ПДЧ. Необхідно підвищити статус програми. Практика свідчить що багато положень попередніх РНП не виконувалося і ніхто до відповідальності за це не був притягнутий. На наш погляд, існує потреба зробити РНП абсолютним аналогом ПДЧ, принаймні на національному рівні. Отже, слід прийняти відповідний закон.

Напередодні Варшавського саміту НАТО посилилися дві тенденції, що присутні в країнах Альянсу від початку російської агресії. З одного боку, спостерігається певна консолідація Заходу перед російськими викликами.  Про це свідчать заяви Генерального секретаря  Єнса Столтенберга, міністра оборони Польщі Антоні Мацеревича, Президентів Болгарії Росена Плевнелієва та Литви Далі Грибаускайте. Заступник міністра оборони України Ігор Долгов певен в наданні Україні Всеохоплюючого пакету допомоги, який вже попередньо ухвалений міністрами оборони країн НАТО. Планується  впровадження нового інструменту допомоги Україні - відкриття в Києві платформи протидії гібридній війні.

З іншого,  політика умиротворіння агресора також посилюється. На думку директора Інституту світової політики Альони Гетманчук, у загальнійкларації за підсумками саміту у Варшаві не буде відображено прийнятої на Бухарестському саміті 2008 року заяви про те, що Україна та Грузія у майбутньому можуть стати членами Альянсу. Також не може вважатися позитивним призначення на посаду заступника Генерального секретаря НАТО певною мірою проросійського дипломата з США Роуз Геттемюллер. З точки зору здорового глузду абсолютними нонсенсом виглядають слова міністра закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр щодо «бряцанья зброєю» яке дратує Росію.

Виникає питання: Чи рішення про недавні маневри Альянсу приймалися не консенсусом (а іншого в НАТО не буває!). І Німеччина таке рішення підтримала! Колишній президент Франції Ніколя Саркозі договорився про невизнання російської анексії Криму і ізоляції України від НАТО та ЄС! Щось схоже, як не дивно, заявив екс-президент Польщві Олекса Квасневські. За ініціативою Президента Парламентської асамблеї Ради Європи Педро Аграмунта прийнята декларація Бюро Парламентської асамблеї Ради Європи про потребу діалогу з РФ та спільні (!) цінності з нею…

Не зовсім вірно пояснювати все це грошовою підтримкою Кремля «корисних ідіотів» Путіна.

[dyvys_blockqoute text="На жаль, в Європі певною мірою втрачений інстинкт самозбереження" author=""]

Не слід забувати, що однією з безпосередніх цілей нападу Росії на Україну було й залишається недопущення інтеграції нашої держави до НАТО та ЄС. Однак цілі Росії не обмежуються Україною. Не зводяться вони й до перерозподілу сфер впливу на пострадянському просторі. Спираючись на статус ядерної держави, РФ прагне глобального реваншу. Відповідно, Росія не тільки намагається зупинити європейську та євроатлантичну інтеграцію України – її метою є розкол між країнами Заходу і недієздатність ЄС та НАТО. І певні успіхи такої політики є очевидними.

Спроможність протистояти російській агресії є перевіркою на дієвість та життєздатність Північноатлантичного альянсу. Отже, євроатлантичне покликання для України було і залишається стратегічним напрямом і магістральним шляхом вирішення внутрішніх і зовнішньополітичних, економічних і соціокультурних проблем суспільного розвитку, ствердження її в світі як незалежної, потужної, авторитетної і конкурентоспроможної держави. По суті – це єдино можливий засіб ефективної модернізації українського суспільства і країни. Цей вибір обумовлений історичними, геополітичними, географічними, соціокультурними і ментальними характеристиками, продиктований потребами розгортання загальної динаміки посттоталітарного і постіндустріального розвитку, глобалізації. Новітня російська агресія стала каталізатором імплементації нашого євроатлантичного покликання.

На Заході є досить велика частина людей, які наївно продовжують вірити, що Росію можна зробити демократичною. Історія останніх 25 років, на прикладі України, Грузії, Молдови, довела, що це абсолютний абсурд. Ці три країни дуже близько підійшли до реалізації своїх європейських устремлінь: підписали угоди про асоціацію та почали їх виконувати. Проте, всі вони мають проблеми щодо власної територіальної цілісності організовані саме Росією. Сучасна європейська свідомість виключає чорно-білий підхід. Європейці шукають негідників по обидва боки конфлікту. Західний погляд на події в Україні спотворений постійним пошуком "балансу". Багато європейців втратили слова, необхідні для визначення "агресора". Пояснення невдач у відносинах із Росією тим, що Захід «недостатньо враховує інтереси» цієї країни, після російської окупації Криму та агресії на Донбасі виявило свою хибність. З точки зору України цілком зрозуміло, що НАТО і Росія не просто говорять різними дипломатичними мовами; вони знаходяться в  різних ціннісних вимірах.

Визначення «українська криза», яку найчастіше вживають на позначення сучасного конфлікту в Східній Европі, вводить у подвійну оману. Вона не лише відволікає від головного підбурювача, організатора і рушійної сили ескалації конфліктів у Криму та на Східній Україні, тобто Кремля, але й може спричинити хибне враження про «українську кризу» як суто місцеву й тимчасову проблему.

[dyvys_blockqoute text="Сучасний підхід Росії полягає в пошуку системних слабких місць і ахілесових п’ят панівної ліберальної концепції глобалізації" author=""]

Росія користується перевагами ідеї свободи слова й інформації для того, щоб спотворити їх, підмінити інформацію -  дезінформацією, зловживаючи ідеєю «істина завжди відносна» аж до межі цілковитого «нехтування фактами». Саме війна створила ситуацію, за якої розходження в цінностях між сторонами війни не може більше ігноруватися. Більше того, саме у відмінності цінностей - причини протистояння.

Таким чином, не варто від Варшавського саміту очікувати кардинальних рішень на користь України. Але таки є сподівання на Консолідований (наскільки це можливо!) Захід разом з Україною має домогтися  припинення збройної агресії проти України і виведення Росією збройних формувань з території України, повернення окупованих і анексованих територій; відшкодування України всіх збитків, причиною яких став акт російської агресії; залучення до відповідальності всіх, хто причетний до воєнних злочинів і злочинів проти людяності на території України. Безсумнівно, що такі умови можуть виглядати фантастичним, проте іншого шляху для відновлення справедливого миру важко запропонувати. Бо лише їхнє виконання надасть можливість говорити про відновлення нормальних цивілізованих відносин з Росією. Отже, підтримка України цивілізованим світом у війні з Росією дуже важлива. Для Заходу важлива чіткість і відповідність юридичних характеристик того що відбувається (війна, агресія, анексія, відповідальність агресора, санкції, найманці, колаборанти, іноземні окупаційні війська). Якщо не давати таких кваліфікацій, то інформаційний простір своїми підступними визначеннями забиває агресор («громадянський конфлікт, громадянська війна, повстанці, самовизначення, федералізація, особливі права регіонів). В результаті небажання надати чіткі визначення і правові характеристики подіям вже понад два роки ситуація ускладнюється як для України,так і для Заходу.

В умовах новітніх безпекових викликів, спричинених агресією Російської Федерації, стратегічним завданням України є відновлення територіальної цілісності держави та діяльності демократичних інститутів на всій її території, а також реінтеграція тимчасово окупованих територій Криму та Донбасу після їх звільнення. За таких умов зовнішня політика України орієнтована на дальшу консолідацію зусиль держав – членів НАТО з метою забезпечення ефективної протидії агресору, захисту суверенітету, територіальної цілісності та незалежності України.

Ігор Тодоров

 

Професор Ігор Тодоров, директор Центру міжнародної безпеки та євроатлантичної інтеграції Ужгородського національного університету, заступник голови Координаційної ради Всеукраїнської Ліги «Україна-НАТО»

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: