Якби я слухав лікарів, то вже б не жив, – історія героя, чий гелікоптер збили бойовики на Донбасі

4 червня 2014 року у його гелікоптер Мі-24 у районі Слов’янська влучила ракета. Вертоліт розбився, у Сергія Титаренка діагностували перелом хребта. А далі – операція в Україні, потім – Німеччині і реабілітація за реабілітацією.  Сьогодні герой справив новосілля. Після довгої тяганини, оббивання порогів, допомоги волонтерів Сергій, нарешті, має власне житло, де, сподівається, невдовзі мешкатиме зі сином. 

Ми зустрічаємося із Сергієм біля будинку у селі Ков’яри, недалеко Львова. Саме тут, на першому поверсі він і замешкає. Тільки нещодавно у помешканні завершили ремонт. Зробили все так, аби було зручно людині у візку. Розширили дверні проходи, прибрали пороги, у ванній кімнаті зробили теплу підлогу. За пошук коштів і поставку будматеріалів відповідала Олеся Баженова – військовослужбовець, а за сумісництвом волонтер. Вона веде до кімнати з розсувними дверима і не без гордості каже: «Це моя ідея. Сергію не зручно буде замикати звичайні двері». А ремонт робили товариші Сергія. Допомагали хто чим міг. І волонтери долучилися, і частина, де Сергій служив, з будматеріалами підсобив Володимир Артемович, з фарбами Юрій Ліпар. Як каже Олеся: «Зі світу по нитці – бідному на сорочку».

Чи не найбільше тішиться мама Сергія пані Олена або, як її всі тут називають, мама Лєна. Вона щоразу бігає відчиняти двері, щоб показати гостям синові хороми. Тільки ще залишається одна проблема. Наразі Сергій без сторонньої допомоги не може дістатися до власної квартири. Пандус до під’їзду є, а ось кілька сходинок до дверей – це, наразі, непереборна перешкода. Але найближчим часом тут облаштують спеціальний підйомник, і Сергій зможе все сам вибиратися з квартири і повертатися назад.

У квартирі досі немає меблів, але саме сьогодні всі зібралися, щоб відсвяткувати новосілля. Сергій посміхається і тішиться як мала дитина кожному новому гостю. Один з перших подарунків, які вручили новоселу – це синьо-жовтий стяг. Його привіз командир Сергія. Він весь у написах і побажаннях від товаришів по службі. Невдовзі тут з’явилися побажання й від усіх, хто прийшов на свято.

«Ордер видали ще 25 травня. До того квартиру почала ще покійна дружина вибивати. Бо у нас в державі, самі знаєте, просто так отримати нічого не вийде. Потім естафету підхопила Львівська сотня на чолі зі Світланою Сидоренко. Вони дуже багато допомагали, напружували депутатів, сільські ради, міські ради. Тобто шукали можливості взагалі для отримання квартири, а потім вже, коли видали ордер, 25 травня, я саме був в Америці. Мені подзвонили, фото скинули, підключилися інші волонтери, більшість з них я навіть не знаю. Квартира двокімнатна, бо прописаний тут із сином. Але поки я в такому стані, то не можу про нього належно піклуватися. Щойно мій стан покращиться, коли я зможу доглядати не тільки себе, а й його, вже тоді заберу його сюди», – розповідає Сергій Титаренко.

Сергій Титаренко пройшов важкий шлях, сьогодні він на півдороги до одужання. А для цього доводиться щодня важко працювати – робити фізичні вправи, а головне – не падати духом. Втім, чого-чого, а волі до життя у тієї людини понад вінця.

До речі, Сергій кавалер двох орденів і свою першу нагороду – орден «За мужність» ІІІ ступеню він отримав ще 2012 року, коли в його гелікоптер поцілили африканські повстанці, але він зміг тоді довести машину до бази.

«Наказ виконати завдання отримали 21 березня 2012. Воно полягало в агітації повстанців скласти зброю. Ми мали скидати листівки з висоти приблизно 600 метрів. Під час другого заходу (перший був пристрілочний, щоб подивитися, як змінюється вітер) я щойно прицілився, взяв листівки і почув характерний звук влучання. По внутрішньому зв’язку сказали, що бортовий перекладач поранений. У нас тоді влучили 5 чи 6 разів, у тому числі і в ногу перекладача. Вертоліт був більш-менш на ходу, хоч і відмовило багато систем. Ми чимдуж долетіли до найближчого аеродрому, бо сісти в джунглях ніде. Якось дотягнули до аеродрому і за півтори секунди до повної відмови системи керування здійснили посадку. Потім бортового перекладача ушпиталили і за збереження життя екіпажу машини, екіпаж нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеню», – розповідає Сергій.

Каже, що довелося повоювати в Африці, де мав три бойових компанії. Але це не схоже на війну на сході України. Завдання ніби одні й ті ж, ось тільки відчуття – інші.

«Там ми були найманцями. ООН нас наймала для виконання місії, а тут ти захищаєш свою землю. Це і ментально, і в душі сприймається цілком по-іншому. Там мені було по барабану: яке завдання, що за завдання. А тут все по-іншому. Якими би ці жителі місцеві не були, які б у них не були сепаратистські погляди – це все одно твої земляки, на українській землі. Якось ми отримали завдання ліквідувати групу терористів. Дивлюся у приціл, а там натовп місцевих жителів, а серед них кілька десятків сепаратистів, яких треба було знищити. Перетворити все на фарш – це одне натискання. Але ми не виконали цього завдання, бо там було багато мирних жителів. Тут ти розумієш, що воюєш за своє. А там якесь завдання виконуєш за гроші», – продовжує Сергій.

День, який можна вважати переломним у житті майора Титаренка, він пам’ятає до найдрібніших деталей: і як падали, і як вибиралися, і про що думав…

«Ми з самого ранку виконали одне завдання, але щойно повернулися на базу, як нам дали нове – знищити блокпост у Семенівці. Нам сказали: «Все! Там «зелений коридор»! На вас там ніхто не чекає!» Я полетів на запасному борту. При виході у район стрільби у мене відмовили навігаційні прилади і довелося зведений екіпаж випускати уперед. Вони вийшли в район стрільби, відстрілялися. Потім по ведучому борту пішла ракета і влучила в них. Вони змушені були здійснити аварійну посадку. Тільки ми відстрілялися, я повертаюся, і в наш бік теж летить ракета. Влучає у правий двигун, борт вибухнув, кришка люка кудись відлетіла. Потім під час удару об землю борт ще раз вибухнув. Коли впали на землю, то мої п’ятки були на рівні носа. Рухатись не міг – працювала тільки права рука і голова. Борт горів. Все в диму. Почув командира екіпажу (підполковник Валентин Цигульський), який кричав, щоб я вилазив. Я був у кабіні і на мені почав плавитися розвантажувальний жилет. Коли командир вхопив мене за спеціальну петлю, щоб відтягти, вона відірвалася, бо вже розплавилася. Чув, що плечі припікає. Казали, що був опік. Але там зараз післяопераційний шрам. Тоді командир вдруге спробував мене тягнути, а моя кабіна провалилася і я опинився ніби у колодязі, тобто дотягнутися сам рукою не міг. Він мене схопив тоді за пасок. І коли тягнув я бачив, як в нього на руці горіла шкіра. Командир мене витягнув головою вниз, відтягнув 15 метрів, і почав вибухати боєкомплект, який знаходився під моєю кабіною. Потім я вже не бачив командира, а тільки чув, як він викликав евакуаційний вертоліт з бригади і чув – БТР їде. А ми на нейтральній території впали між нашими і сепарами. У той момент я думав про дві речі, щоб «бетер» не наїхав, бо я в кущах лежав, і щоб то наші були. Чую біжать, кричать: «Свои! Свои!». А я ж не бачу, які свої, бо шолом розбитий, поворухнутися не можу. Все, що бачив – дим від вертольоту і кущі. Хтось мене у спину ногою штовхнув. Думаю: «Ну застрелять, то хоч не буду бачити хто. Бо ж не потягнуть мене нікуди. Я ж ніякий». Питаються: «Що з тобою?» Розплющую очі і бачу жовту пов’язку. Питаю: «Звідки ви?» – «З 25-ки». Кажу: «По ходу, зламаний хребет, тому зі мною акуратно». Мені в ногу вкололи бутарфанол. Правда, мене нічого не боліло, але ліва сторона була роздроблена. Вкололи, аби не було шоку. Поки десантники намагалися мене знерухомити, якісь палки поприв’язували, то вже й вертоліт прилетів», – продовжує Сергій.

А далі були лікарні, операції, реабілітація, біль, а часом навіть розпач…

Спочатку Сергія відправили в Харків для первинного огляду, а потім – до Львова. Але дорогою стався випадок, який, по суті, врятував життя пілоту Титаренку.

«В одного з поранених на борту відкрилася сильна кровотеча і нас завернули на Київ. Це врятувало мені життя, бо легені були повністю заповнені кров’ю. Потім з них викачали 3,5 літра крові. Мене відразу прооперували. Я пролежав чотири з половиною місяці у київському шпиталі. Дружина робила все можливе і неможливе. Це були початки – ніхто не знав, що і як. Професор відразу сказав, що таких операцій ніколи не робив, мовляв шукайте клініку за кордоном. Ми розіслали листи багато куди і прийшли відповіді зі Швейцарії, Німеччини та Америки. Але з американської клініки сказали, що ви його не довезете з такими показниками. У Швейцарії було дуже дорого, а в Німеччині зробити операцію запропонували відразу дві клініки. Ми вибрали ту, яка підходила більше по грошах. Меценат, я його навіть не знаю, через командування частини дав на операцію 35 тисяч євро. А потім перед відльотом, операція була призначена на 25 вересня, повідомили, що потрібно ще 20 тисяч на післяопераційну реабілітацію. Волонтери відправляли вже прямо до мене тих, хто хотів допомогти, бо часу було обмаль – два тижні. Потім полетіли у Німеччину. Пощастило, що нейрохірург був російськомовний і у нас не було проблем зі спілкуванням. Він подивився на мене, на мою медичну карту і казав: «Як ви його довезли? Його вже не має бути серед живих!» На той момент у мене був гострий сепсис, як наслідок – дуже висока температура – 38,6, а операцію можна проводити тільки якщо температура не вище 37,1. І хірург на свій страх і ризик вирішив оперувати. Сказав, що вона триватиме 2,5 години, а вона тривала 5 годин 20 хвилин. Мені вставили металеву конструкцію. У мене зламані 3, 4 і 5 грудні хребці, а конструкція стоїть з першого по сьомий, 12 шурупів і 65 сантиметрів титанового дроту. На день народження мене перевели з реанімації до палати. Я був схожий на Робінзона Круза – худий, бородатий і нестрижений. Стирчало купа трубок, два стояки з крапельницями. А потім мене перший раз посадили і я втратив свідомість, бо півроку тільки лежав», – розповідає Сергій.

Але воля до життя взяли своє. І коли хірург, увійшовши в палату, побачив, як Сергій намагається відштовхнутися рукою, наказав саджати пацієнта на візок. Українці Німеччини купили пораненому бійцю у подарунок візок за 3 тисячі євро.

«Після Німеччини я поїхав у львівський шпиталь. Там пробув три місяці. Потім – у санаторій на 20 днів, бо мені не було куди вертатися. Я жив з тещею, квартира на 5 поверсі, без ліфта, панельний будинок, все вузько. Тобто навіть якщо б мене туди занесли, я б однаково не міг би навіть виїхав за межі однієї кімнати. Ми жили в одних друзів, потім – в інших, згодом Наталі не стало. Я увійшов у такий штопор, почалася депресія, набрав ваги – важив 93 кілограми», – каже чоловік.

Щоб витягнути з цього стану Сергія, друзі, волонтери влаштували його санаторій у Модричах для реабілітації, де він пробув півтора місяця.

«Потім з Києва ті люди, які допомагали мені зібрати гроші на операцію, подзвонили і сказали, що є можливість поїхати в Америку. Я впирався руками і ногами. Але мене вмовили, зробили закордонний паспорт і я поїхав. В США був без тижня рік. Коли я їхав в Америку, то не був самостійний у плані гігієни. Не міг сісти, розкинувши у боки руки, дуже допомогли з вертикалізацією. Там зовсім інші технології, інший підхід. У них не вчать виживати, а працюють над здоров’ям. Якщо хочеш – то зможеш. А в нас вчать пристосовуватися до бордюрів, ям, бруківки тощо. Я тоді не сам їздив, нас було двоє візочників і волонтер, який нами опікався. Тобто він покинув в Україні роботу і поїхав нам допомагати. Ми своїм приїздом об’єднали всю каліфорнійську діаспору», – продовжує Сергій Титаренко.

Невдовзі зі Сполучених Штатів має прибути спеціальний тренажер для Сергія, який має йому допомагати одужати. Цю диво-машину купив американець, тобто він дав на це гроші.

Коли запитую Сергія, які прогнози роблять медики, він тільки сміється: «Якби я медиків слухав, то б вже не жив. Вони давали тільки один відсоток на виживання. Ось у вівторок проходив останнє обстеження. Невропатолог мене оглянула, залишилася задоволена, а потім взяла виписку зі шпиталя. Вона то у папери дивилася, то на мене. Ніби про різних людей читала».

Нині прогрес є і прогрес цей значний. Показники у Сергія дуже обнадійливі – електростимуляція, нервова провідність вся збережена, м’язи постійно перебувають у тонусі. Як наслідок, на зміну погоди Сергій відчуває пекельний біль, починаючи від зламаної лопатки, закінчуючи мізинцем на нозі.

«Таке відчуття ніби сидиш у киплячій олії. Зараз я вже відновився на 25-30%. За рік це дуже багато. Але потрібен час і постійні фізичні тренування. Не сидіти на місці, не бухати, не йти в розгул – одне слово», – твердить чоловік.

Є в житті Сергія ще одне захоплення, нетипове для чоловіків – він вишиває.

«Зараз почав вишивати одну картинку, бо дуже сподобалося. Просто знайшов картинку, зробив з неї схему, підібрав кольори. Так сталося, що мене виховували самі жінки. Ще в дитинстві цим захопився. Хтось після польотів знімає стрес горілкою, а мені простіше сісти біля вікна і вишивати. В Африці цим займався. Після вильотів сів, голочкою потягнув. Я тоді собі вишив сорочку, а всім хлопцям – 12 футболок», – каже Сергій.

Нині Сергій Титаренко продовжує жити і сподіватися, що все буде добре. Хоче насамперед стати на ноги і опанувати нову професію.

«Я собі так відзначив, коли не стало дружини, що жити минулим не можна, особливо у моїй ситуації. Коли починаєш виявляти будь-які негативні емоції, це призводить до погіршення здоров’я – падає чуттєвість, трусить…Треба жити далі, як би це сумно не звучало. Зараз вивчаю самостійно, але хочу вивчати й академічно – ІТ інжиніринг. Крім того, друг допомагає опанувати програмування на мові Сі», – розповів Сергій.

Ну, що ж, ми тільки щиро бажаємо Сергію Титаренку якнайшвидше одужати. Для людини з такою залізною волею немає перешкод у життя…

Оксана ДУДАР