Придністровська Молдовська Республіка. Визначена, але невизнана (фото)

Продовжуємо серію репортажів про нетрадиційні туристичні маршрути світу. Цього разу пропонуємо прешу частину репортажу з ПМР, першої спроби російського невизнанодержавотворення.

https://youtu.be/AvXxrZhsp8k
Про те, як одні діди з іншими воювали

Почати історичний екскурс варто з того, що держава, яку ми зараз знаємо як Молдову, хоч і успадкувала свою назву від однойменного князівства, що існувало в XIV-XIX століттях, але обрисами кордонів на свого попередника схожа мало. Молдова сучасна займає менше половини території Молдови середньовічної і має історичну назву Бессарабія. Причому ці землі, що розташовані між річками Прутом і Дністром, знаходились на самому сході Молдовського князівства і були найменш заселені – були окраїною, простіше кажучи. А до лівого берега Дністра, де більшою частиною розмістилося невизнане Придністров'я, Молдова-Бессарабія відношення мала досить слабке.

Джерело: rfi.ro

Наприкінці XVIII століття Росія віджимає у Речі Посполитої та Османської Імперії землі майбутньої ПМР і малює свій південно-західний кордон безпосередньо по руслу Дністра. А в 1812 році вже і Бессарабія отримує порятунок від османського ярма у вигляді протектора Москви. Збессараблене Молдовське князівство зберігає свою назву і суверенітет і, об'єднавшись пізніше з Валахією (південь сучасної Румунії), стає основою для виникнення румунської держави. Цей факт часто люблять використовувати місцеві ватники, совки і інші євроскептики. «Ха-ха! Які ж молдовани дурні! Вони хочуть увійти до складу Румунії при тому, що їх власна державність давніша за румунську!» – приблизно такі міркування мені доводилося чути і від екскурсовода історико-краєзнавчого музею міста Тирасполя, і від п'яного бидла в дешевому кишинівському генделику.

Після Жовтневої революції, коли влада в столиці ослабла, молдовани Бессарабії проголосили Молдовську Народну Республіку і швиденько попросилися в рідну румунську гавань. Нехай деякі паралелі із сучасними подіями не лякають читача. Як ми знаємо з досвіду УНР і ЗУНР – не все те погано, що Народна Республіка. Бессарабію як частину Румунії визнали такі лідери світової спільноти, як Великобританія, Франція, Італія і Японія, в той час як Радянська Росія вважала рішення народних влади МНР нелегітимним і вимагала проведення референдуму. До речі голосування молдовських депутатів насправді відбувалося «під дулом автоматів» в прямому сенсі слова: будівля парламенту була оточена румунськими солдатами.

В якості одного з аргументів на свою користь Москва називала історичне бажання молдовського народу возз'єднатися зі своїми земляками, які проживають під протекторатом радянської влади на території Молдовської Автономної РСР у складі Української РСР. МАРСР, що складалася з території сучасного Придністров'я та околиць українського міста Балта, насправді ж була створена виключно з метою політичного тиску на Румунію. Той факт, що більшість населення цієї автономії становили українці, а в двох її основних містах молдован взагалі було всього 1,5%, мало бентежив робітничо-селянську владу. Прагнучи підкреслити відмінність молдовського народу від їх румунських братів, совєти оголосили молдовську мову самостійною і окремою від румунської, і перевели її з латиниці на кирилицю. Щоправда в румунській мові кирилиця використовувалася подекуди і раніше, але не душе широко.

Бессарабське питання отримало своє рішення в 1940-му році, коли, використовуючи невтручання своїх німецьких націонал-соціалістичних друзів, СРСР повернув цю територію до свого складу. Потім з її шматочків та окремих ділянок МАССР, нібито за принципом переваги молдовського і гагаузької населення, сформували Молдовську Радянську Соціалістичну Республіку.

«Націоналісти» і російськомовні малюки

В кінці 80-х років в рамках гласності та пєрєстройки відбувається підйом національної свідомості молдовського населення. І чи то в 40-му році неправильно намалювали кордон радянської республіки, чи то за попередні 50 років всіх молдован з лівого берега Дністра вижили, але мешканці майбутньої ПМР заявили, що вони не молдовани, а росіяни й українці, і розділяти молдовську патріотичну ейфорію відмовилися.

У 1989-му Молдовська ССР публікує пару законопроектів (законопроектів, Карл! ще не законів!), які регламентують використання мов на території радянської республіки. Придністровці чи-то не прочитали їх зовсім, чи-то прочитали, але не зрозуміли, але про всяк випадок почали боятися, що до них приїдуть молдовсько-румунські націоналісти і почнуть вбивати російськомовних немовлят. У 89-90-х роках на правому березі Дністра декларують суверенітет, а після і незалежність Республіки Молдова, а на лівому – проходить референдуми щодо створення своєї власної Придністровської Молдовської РСР – з інтернаціоналізмом і російськомовністю – і подальше відповідне рішення надзвичайного з'їзду придністровських депутатів. Два місяці потому тоді ще легітимний Горбачов оголошує ПМССР нелегітимною, але народ був уже достатньо накручений попередніми подіями, і на обох берегах Дністра регулярно проходили мітинги, бійки та інші нездорові й небезпечні навколополітичні події.

Наслідком цього стала достатньо серйозна війна між урядовими силами Республіки Молдова і сепаратистами. З авіацією, артилерією, вбивствами цивільних, тортурами та іншими не дуже приємними речами. На боці уніаністів виступали також добровольці з сусідньої Румунії, а ополченців Придністров'я підтримували російські козаки і українські націоналісти з УНА-УНСО. На додаток до цього коктейлю на двох берегах Дністра перебували ще й частини російської армії, які постачали обом сторонам конфлікту зброю і боєприпаси: молдованам – за договором про розподіл військового майна СРСР, а придністровцям – просто тому, що місцеві збиралися під військовими частинами і «роззброювали» російських солдат.

До того ж на базі російської армії проходили підготовку мобілізовані придністровські солдати (причому у призовників ніхто не питав, вважають вони себе придністровцями або молдованами), а в придністровських лікарнях і моргах після бойових зіткнень часто опинялися російські військовослужбовці. У свою чергу молдовські міни та снаряди, теж бувало влучали у російські частини, але далеко не факт, що в тих випадках був злий молдовський намір. У червні 1992-го року в Придністров'я прибуває російський генерал Лебідь, який приймає на себе командування російськими військами і наказує вдарити артилерією поряд з об'єктами армії Республіки Молдови, щоб показати молдованам всю міць Росії і трохи налякати. Психологічна атака досягла мети, і вже за 4 дні в Москві президент Молдови і президент Придністров'я підписали перемир'я. В зону бойових дій увійшли російські миротворці, а конфлікт був заморожений.

Будні невизнаних громадян

Такий стан речей зберігається і досі, незважаючи на плани впихнути Придністров'я до складу Молдови на правах автономії, які пропонували то Росія, то Україна. У 2006-му році був проведений референдум, на якому більшість мешканців висловилися за незалежність республіки і подальше приєднання її до Росії, але світова спільнота, включаючи вищезгадану Росію, не визнала результатів цього опитування. Єдиними державними утвореннями, які бачать в Придністров'ї незалежну країну є Абхазія, Південна Осетія і Нагірний Карабах, які разом з ПМР входять у створений ними ж клуб пострадянських геополітичних лузерів – Співдружність невизнаних держав.

Невизнаність, звісно ж, накладає свій відбиток на всі процеси, що відбуваються в республіці. Хоча в різних сферах придністровської діяльності ситуація не завжди схожа: так лист з Тирасполя за кордон ПМР без молдовської марки надіслати не вийде, а ось машини з червоно-зеленим прапорцем на номері легко можна побачити за межами невизнаної країни.

Тут, на відміну від деяких сірих зон, можна розрахуватися банківськими картками. А окрім міжнародних систем Visa та MasterCard існує ще місцева – Радуга.

У громадян Придністровській Молдовській Республіці є свої паспорти, які, звісно ж, не визнаються документами на більшій частині планети. Паспорт всередині дуже схожий на радянський – навіть фото чорно-біле. Зате на останній сторінці наклеєний QR-код.

Більшість мешканців невизнаної республіки має паспорта Молдови, України чи Росії – останній, зрозуміло, є найпрестижнішим. У зв'язку з таким розмаїттям громадянств серед придністровців навіть проводиться агітація перед виборами в інших державах. Хоча голосувати, скажімо, за українських кандидатів, все одно доводиться їхати на територію Молдови. Ось, наприклад, старий агітаційний плакат Ющенка в під'їзді одного з будинків в місті Дністровську.

Перший час після проголошення незалежності в Придністров'ї були в обігу радянські рублі, на яких ставили спеціальний штамп з Суворовим, а пізніше почали випускати власну валюту, що є досить нечастим явищем для невизнаних республік. Зараз використовується вже третя версія придністровських рублів. Друкують їх, правда, на якомусь абсолютно паршивоому матеріалі, через що купюри дрібних номіналів стають схожі на використані клаптики туалетного паперу.

Дизайн теж залишає бажати кращого. Ось, наприклад, на п’ятирубльовій банкноті фотографія (не малюнок! фотографія!) коньячного заводу "Kvint". Автори не потурбувалися навіть про те, щоб заретушувати тролейбусні дроти і машини на вулиці.

А ось це неймовірно кльове нововведення – монети з композитного пластику. По-перше, це дуже оригінально. А по-друге – всі монети мають різні колір і форму, що полегшує їх використання людьми зі слабким зором. Одна біда – консервативні придністровці віддають перевагу більш звичним папірцям.

Придністровський рубль, до речі, є дуже стабільною валютою, хоча й не є чинною ніде за межами республіки, окрім, може, Варниці – молдовського ексклаву в ПМР (буває і таке). Особливо сильно його міцність вирізняється на тлі молдовського лея, російського рубля та української гривні, що значно подешевшали за останні 3 роки. В той час як в ПМР протягом останніх 4 років курс долара виріс всього на 15 придністровських копійок. Так що з урахуванням шаленої інфляції в Україні, їздити з Тирасполя в Одесу за продуктами і на море придністровцям стало ще приємніше. Власне, секрету в цьому немає: курс валюти підтримується штучно, і підозріло круглі значення обмінного курсу долара – зайве тому підтвердження.

Придністров'я ще називають країною «Шериф». Однойменний холдинг включає в себе купу підприємств і забезпечує половину бюджету республіки. «Шерифу» належать супермаркети,

заправки,

однойменний футбольний клуб, що грає в чемпіонаті Молдови (!) на однойменному стадіоні, а також коньячний завод «Kvint» з реверсу п'ятірки.

Das Pridnestrowische Ministerium für Volksaufklärung und Propaganda

Придністровська Молдовська Республіка – це заповідник радянських символів: серп і молот на гербі, КДБ, пам'ятники радянським діячам, міліція замість поліції і державне свято 7 листопада. Тут декларується інтернаціоналізм, дружба братніх російського, українського і молдовського народів і рівне використання їх трьох мов, хоча і так зрозуміло, що всі в ПМР розмовляють російською і заглядають у рот Москві.

Цензура в республіці теж є. Кілька років тому президент Шевчук наказав заблокувати так званий «Придністровський соціальний форум», популярний не тільки в Придністров'ї, а й в Молдові. Причиною стала регулярна критика дій влади незалежної і невизнаної країни учасниками інтернет-порталу.

Досить цікавою є наймасовіша місцева група Вконтакте «Типичное Приднестровье». Мова зрозуміла, культурний бекграунд теж – читай не хочу.

Контент пабліка приблизно такий:

- Меми про місцеві села, кабаки та марки алкогольних напоїв

- Ми придністровці! Ура! Ура! Ура! Гордість! Гордість! Незалежність! Патріотизм!

- Паспорти не визнають, роботи немає, грошей немає, іноземних грошей в обмінниках теж немає, треба звідси валити, і краще в Росію.

- Жарти про місцевих політиків приблизно того ж типу, що і виступи про Путіна в сучасному російському КВН: «Дочка Путіна вирішила вступити до університету. Конкурс 70 вищів на місце».

- Помірний стьоб над Молдовою і Україною від адмінів і коментарі підписників про румунів (себто молдованів) і хохлів (зрозуміло кого) з ненайприємнішими епітетами.
Є ще пара груп у фейсбуці, де сидять люди з виключно ліберальними і проєвропейськими поглядами, але їх там півтора чоловіка, так що не дуже цікаво. Однокласнікі я на цю тему не вивчав, бо то має бути дуже ватно і страшно.
З телебаченням ситуація в Придністров'ї дуже і дуже ліберальна.

– У нас багато каналів: і російські, і українські, – розповідає мені мій придністровський знайомий. – Українських навіть більше. Але я дивлюся російські, тому що українські розповідають, що Придністров'я – це повна діра.

Зацікавлені саме цим аспектом життя молодої республіки можуть подивитися документальний фільм «Потому что Моя Родина». В принципі, ступінь достовірності викладених фактів стає зрозумілим на третій хвилині, коли придністровський історик починає звинувачувати США і світовий капіталізм в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі у Молдовській РСР. Особливо тішить розповідь про те, як сепаратисти намагалися пояснити необхідність захисту російської мови людям, які взагалі не володіли російською. Ну, і Україну творці фільму теж не змогли не згадати.