Мені руйнувати тут нічого – тут все зруйновано, - новий керівник драматичного театру
Колись один з найкращих театрів СРСР сьогодні нагадує театр-привид. На поїджених грибком стінах зображена маскулінна жінка з крилами – пережиток радянської епохи. Павло Ар'є, новий художній керівник, каже що її обов'язково треба замалювати, а приміщення перетворити на відкритий простір для митців.
20 років драматичний театр імені Лесі Українки котиться у прірву, навколо нього точаться скандали, а керівники міняються, як шкарпетки. Були часи, коли з вікон викидалися костюми, а приміщення хотіли продати, потім міська влада взяла театр на свій баланс, втім, нічого путнього з цього не вийшло. Новоспечений художній керівник драматург Павло Ар'є натхненно розповідає журналістам ІА Дивись.info про майбутні проекти та запевняє, що прийшов сюди не заради реалізації...
Моя найбільша амбіція не себе тут реалізувати, я відомий драматург, режисер, у мене купа пропозицій.
[dyvys_blockqoute text="Цей театр для мене є важливим, тут відбулася моя перша в житті постановка. Він мене не відпускає. Мені здається, що це одне з найкращих місць у Львові, з якого можна зробити класний культурний простір" author="Павло Ар'є"]
Тут ремонт не робився ще з часів радянської влади. Коли влада не мала коштів утримувати театр, його передали місту, яке уваги на нього не звертало. Є проблеми з каналізацією, яка не працює. 20 років з цього театру лише брали, і він помстився цим людям, так само жорстоко.
Офіс для митця
Це великі інвестиції, будемо шукати...Я матиму телеміст з канадською діаспорою, я зараз багато з ними працюю, допомагаю популяризувати канадську діаспору. Каса перенесеться, буде приємно зайти, побачити касира в обличчя. Тут можна буде побачити митців. Утім, ми не хочемо аби це був бізнес, хочемо культурний простір. Це офіс для митця. Я вірю, що навесні знайдемо ресурс це зробити. Для початку створюється інформаційний феномен, аби люди знали, що ми хочемо зробити таке місце для львів'ян. Потім пошук грошей.
Приміщення це дуже красиве, його освітлити, поставити зручні меблі, під'єднання до електромережі, інтернет. Також моя мрія відкрити тут театральну книгарню.
Цього разу мені здалося, що у мене є сили це зробити. Мені руйнувати тут нічого – тут все зруйновано, і ця ситуація обнулення є позитивною, адже з нуля можна почати будувати нове.
Про амбіції
Перше завдання – зробити відкритий культурний простір у цьому приміщенні, друге - створити хороший репертуар, запросити молодих, але обдарованих режисерів зі столиці та інших міст, а також покращити життя акторів, у яких дуже низькі зарплатні. До цього часу театр не може отримати звання академічного, хоч повністю йому відповідає.
[dyvys_blockqoute text="Актори цього театру пережили тут багато біди. І я думаю, що вони чудово усвідомлюють, що або смерть, або зміни" author="Павло Ар'є"]
Те, що відбувалося у театрі, це провина нас усіх. І міської влади, яка допустила це все. Я розумію, що міська рада повинна підтримувати керівника театру, але вона дещо пропустила, і саме із-за цього відбулися такі страшні події, коли люди доходять до такого відчаю, що відбувається насилля.
Театр в підвішеному стані
Вистава «Людина в підвішеному стані» – це історія про український театр, яким я його сприйняв, вперше увійшовши в театр, де була прем'єра моїх «Кольорів». І навколо цього відбувалося багато-багато неприємних подій. Я побачив театр зсередини: нереалізованість акторів, їхній зациклений стан, жах перед невідомістю. Адже цей театр переходив зі статусу військового театру у стан кинутого та непотрібного.
Актори дуже довго боролися за право існування цього театру. Щоб його нищити, викидалися костюми з вікон, напевно хтось хотів продати цю будівлю. Потім міська влада вирішила взяти його на свій баланс. Це був один з найкращих театрів СРСР, він входив в антологію радянського театру. Це така сублімація українського театру взагалі. Його зацикленості, неможливості вийти в сучасність, розірвати це коло, де є корупція, свавілля директорів. Адже у нас такі закони, за якими ти зайшов у театр – і пожиттєво залишаєшся його власником. Я бачив, як працює європейський театр. У мене є знайомий молодий актор, який працює титанічно, у Польщі, наприклад, він би вже їздив на джипі з власним водієм.
Про проекти
Хочемо зробити фестиваль для молодої режисури. Аби ці люди отримували підтримку, адже у звичайному театрі вони повинні чекати своєї черги. І це прикро, бо вони видихаються. Ми хочемо дати підтримку і режисеру, і актору. Для цього хочемо запустити спеціальну програму. Тобто, 2 рази на рік запрошувати режисерів до 40 років, і давати їм можливість зробити презентацію вистави на будь-яку тему. З усіх обираємо 4 найкращих, яких театр бере на себе. Це буде хорошим шансом людям стартувати, і працювати з хорошими акторами. Адже вони у театрі є.
[dyvys_blockqoute text="У нас немає грошей, немає каналізації, дах тече, але є найголовніше – чудесні люди" author="Павло Ар'є"]
Я інколи думаю, як шкода, що ніхто не дав цим акторам можливості розкритися, але з іншого боку, якби вони розкрилися, то давно вже помахали б ручкою і їх забрали у інші місця. Ми хочемо запустити хороші гастролі, не низькопробні та комерційні, а якісні.
Театр має бути різним. Ми живемо у постмодерні, коли театр має бути мультикультурним, рефлексивним, змінюватися, бути різним. Перші наші гастролі у жовтні, ми привеземо київську виставу за Іваном Франком «Вкрадене щастя». Хочеться показати львів'янам на прикладі цієї вистави, що театр може бути одночасно традиційним і не «пошлим». Сучасний театр повинен бути глибоким, це має бути не лише візуальне сприйняття, він повинен торкатися серця і душі. Моя мета - говорити про велике через маленьке, показати долю маленької людини, тоді ми зрозуміємо все найбільше у світі. Так я підходжу до історії кожної людини.
Треба просто брати і робити
Не можна казати, що ми не робимо, бо у нас немає фінансування. Треба просто брати і робити. Не всі мене сприймають. Але я вважаю, що консерватори бачать у мені свої вади, тому і не люблять. Бо коли ти бачиш людину, яка щось починає робити, тобі також треба починати, а ти звик уже нічого не робити. У театрі Леся Курбаса, наприклад, вони щось роблять, і від цього йде енергія на інших. Я не кажу, що треба все зруйнувати і почати знову, треба в першу чергу любити місце, де ти є, пропускати його через серце, любити людей, а не заперечувати їх. Адже є в Україні багато «реформаторів», які зневажають інших і заперечують їхню діяльність. У цьому проявляється наша неєвропейськість.
Натхнення
Як драматурга, мене надихають люди. Я бачу, які хороші та погані речі творяться навколо мене. Це дає наснагу, відчуття несправедливості, яке створює неспокій, бажання цей світ покращити. Це так просто – дати людям відчуття самоповаги. Це така східна для мене річ, коли людина вважає, що коли вона хамська, то вона більш крутіша. Смішно...Я не можу з двома речами змиритися: з хамством та жорстокістю.
[dyvys_blockqoute text="Театр схожий на маленьку модель державу: реформи, супротив. Це точно, як Україна. От хочуть, наприклад, ввести конкурс на керівника театру, і починають діяти найбагатші, які жиром запливли, заробили собі високу зарплатню і хочуть вийти з театру лише вперед ногами" author="Павло Ар'є"]
Розмовляла Олександра БАГАЧ
Коментарі