В’язні лікарняних палат: чому в Україні безнадійно хворим відмовляють у праві на гідну смерть

hospis

Головною перешкодою у праві безнадійних хворих на безболісну смерть, як не дивно, є лікарі, які через свій консерватизм не виписують наркотичні препарати. А хоспіси, які б мали стати останнім притулком для тих, в кого нема надії на одужання, часто нагадують катівні, де нема ні потрібних ліків, ні елементарного затишку, ні засобів, котрі б мали полегшити останні дні хворих, не робити їх в’язнями лікарняних палат.

Вверху – український хоспіс, внизу – американський.

Вверху – український хоспіс, внизу – американський.

Днями монітори Національного превентивного механізму (НПМ) перевірили роботу паліативних відділень Олеської та Старосамбірської лікарень. Ковдри без підодіяльників, замість простирадл клейонка, підлога, яка не бачила фарби, мабуть, з десяток років, суцільна казенщина. А найгірше, що лікарі не знають навіть діагнозів пацієнтів. Медичні картки ведуться абияк, інколи історії хвороби заповнені на місяць наперед. І це зовсім не виняток з правил, це швидше діагноз паліативній медицині України.

Згідно з визначенням Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), паліативна допомога є підходом, що покращує якість життя пацієнтів та членів їх сімей, у ситуації, пов'язаній із хворобою, що загрожує життю пацієнта, через попередження та послаблення його страждань шляхом ранньої ідентифікації та точної (бездоганної) оцінки та лікування болю і полегшення інших фізичних, психосоціальних та духовних проблем.

Без особливих змін

Натомість, як бачимо, в Україні просто не працює основний принцип паліативної медицини. Хоспіси і паліативні відділення не є місцем полегшення страждань і покращення якості життя, а просто останнім притулком, до того ж не найкращим. Та й загалом суспільство сприймає хоспіси як місця, куди люди віддають своїх безнадійно хворих родичів, щоб позбутися клопоту. Зрештою, таке ставлення до цього виду медицини й у тих, хто працює у хоспісах та паліативних відділеннях.

«На сьогодні у паліативній медицині особливих змін не відбулося. Окрім того, що вирішили закуповувати дитячі форми наркотичних знеболювальних, зокрема у вигляді сиропів. Насправді, найбільше паліативна медицина розвивалася у 2013-2014 роках.

Приблизно дві третини хоспісів і паліативних відділень не відповідають духу паліативної медицини.

Дуже часто це звичайні геріатричні відділення загального типу», – каже лікар, голова ГО «Інститут правових досліджень і стратегій» Андрій Роханський.

Медик стверджує, що паліативна медицина начебто і розвивається, але потрібний суворий контроль з боку громадськості. Адже чиновники від медицини кожен по-своєму розуміє завдання і цілі галузі.

В’язні лікарняних палат

«Банально не ведуться історії хвороби, у них немає знеболювальних, немає приладів для догляду за людьми, які потребують паліативної допомоги, зокрема йдеться про засоби для людей з особливими потребами. Наприклад, щоб помитися чи сходити в туалет. Такі пацієнти повинні мати можливість прогулюватися, а паліативне відділення знаходиться десь на четвертому поверсі. Люди стають, по суті, в’язнями своїх лікарняних палат», – зазначає лікар.

Незважаючи на те, що власне медики чи не найбільше нарікають на брак фінансування галузі, Андрій Роханський переконує – справа не у браку коштів, а в не правильному їх розподілі.

«Як це не парадоксально звучить, але

проблема паліативної медицини полягає не у фінансуванні. Ця галузь базується на медсестринстві, тому можна скоротити штат лікарів, натомість збільшити штат медсестер, які надають цю допомогу.

І великих затрат це не потребує. Є законодавство, яке визначає надання паліативної медицини. Але на місцях його трактують на свій розсуд, тобто роздувають штат там, де цього не слід робити», – пояснив Андрій Олегович.

Звісно, гроші зайвими не бувають і збільшення фінансування – це добре. Крім того, в областях є обласні і міські програми фінансування паліативної медицини.

«Часто це відбувається під тиском громадських організацій. Тобто розповідається про те, що потрібно виділити кошти під уже існуючу програму. Чи йдеться про те, що у вже чинному закладі потрібно перепрофілювати відділення під відділення для паліативних хворих або для хворих з психічними розладами, притаманними для старих людей, які призводять до слабоумства. Потрібно відкривати дитячі паліативні відділення – такі, якими вони є в ЄС. А також потрібно розвивати паліативну допомогу, яка надається у домашніх умовах. Оскільки є хоспіси, а є хворі, яким допомога надається вдома. Для цього є спеціальні патронажні служби.

Ми підрахували, що на одного хворого, який лікується у хоспісі, витрачається на рік 30 тисяч гривень.

Тільки уявіть, яка це велика сума. Там є великий штат працівників, а загальний бюджет становить 6 мільйонів гривень. Ось цих 6 мільйонів гривень виділяються на 150 людей. А на домашню патронажну службу витрачаються значно скромніші кошти. За нашими підрахунками, це обійдеться приблизно у 800 гривень. Тобто за нинішніх умов перебування у хоспісі люди надають перевагу знаходитися вдома. Зрештою, це право кожної людини обирати, де лікуватися. І саме ця патронажна служба повинна надавати таку послугу. Та й цифри говорять самі за себе. Скільки людей можуть лікуватися вдома за цих 30 тисяч, передбачених на одного хворого у хоспісі. Моя думка як експерта,  треба переносити акцент з дорогих стаціонарних сервісів на домашні патронажні служби, які значно менше затратні, охоплюють більшу кількість людей і забезпечують право кожного на вибір лікувального закладу. А нині це виглядає так: або ми не надаємо вам взагалі жодної допомоги, або лягайте до хоспісу», – розповідає Андрій Роханський.

Порушення прав людини

Такий підхід – це банальне порушення прав людини. Згідно із законом, кожен має право обирати, в кого лікуватися і де це робити. Натомість на сьогодні так склалася ситуація, що паліативні відділення і хоспіси навіть важко назвати медичними закладами.

«Історії хвороби не ведуться, запускаються через халатне ставлення керівництва до цього виду допомоги. Мовляв, поклали сюди помираючих людей, значить їм вже все одно нічого не допоможе.

Однозначно, провина лягає виключно на керівництво хоспісу, яке сприймає заклад як місце, куди люди поміщаються своїх родичів тільки з однієї причини – щоб вони померли не вдома.

Таке халатне ставлення порушує всі принципи надання паліативної допомоги. Але принципами ситий не будеш, потрібна чітка стандартизація. Мають бути передбачені певні умови, наприклад, запас наркотичних препаратів для застосування. Бо нам доводилося спостерігати, що у паліативних відділення не було жодного знеболювального препарату. Тоді яке ж це паліативне відділення?

За статистикою, 80% паліативних хворих – це онкологічні хворі, у більшості з них – больовий синдром. А у відділенні взагалі не використовують ні знеболювального, ні психотропного.

Крім того, для паліативного лікування важливе створення домашніх умов – це додаткова психологічна умова, яка полегшує їхні страждання. А про яку підтримку йдеться, якщо хворий лежить у погано відремонтованому приміщенні. До прикладу, в центрі Києва є паліативне відділення, де хворі лежать на ліжках, що коли протягнеш руку, то дістанеш до сусіда. А ліжка прогинаються аж до підлоги. Проблему вирішують підкладанням дошок. Про яку ж тоді говорити історію хвороби? Її будуть вести хіба формально», – пояснює лікар.

Щоправда, є й певні зрушення, що стосується онкологічних хворих, які потерпають від постійного больового синдрому і перебувають вдома – лікарі можуть виписувати рецепти на наркотичні засоби на 15 днів.

«З’явився таблетований морфін, який виписують у тій кількості, яка необхідна. Моніторинг засвідчує, що кількість виписаних рецептів зростає. А це особливо важливо для людей із районних центрів. Бо якщо хворому виписують рецепт на один день, то у місті, ще куди не йшло, можна туди-сюди ходити, адже такі препарати не купиш будь-де, зазвичай вони є в аптеках при медичних закладах. Раніше, наприклад, 2010 року медицина стояла, так би мовити до останнього солдата і не хотіла виписувати жодних рецептів. Медики свою відмову аргументували одним – як би чого не вийшло. Зараз є позитивна тенденція. Громадські організації проводять роботу з лікарями. Головний бар’єр – це сповільнена реакція лікарів, їхній консерватизм. Колись їх навчили, що не можна виписувати наркотичні препарати взагалі нікому. Це ж абсурд. Якщо йдеться про онкохворого, якому залишилося місяць чи два, а йому не виписують знеболювальних – борються з наркоманією», – сказав експерт.

Оксана ДУДАР

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: