дивись.info

Те, що ви, можливо, не знали про найвідомішого львівського бездомного

Те, що ви, можливо, не знали про найвідомішого львівського бездомного

Є такі люди у Львові, люди-історії, люди-легенди, люди-маркери, вони живуть собі, а їхній побут, місце їхньої роботи стає знаковим і незмінним.

І ти знаєш, скажімо, що коли гуляєш Площею Ринок, тут обов’язково зустрінеш цих людей. Здається, що так було завжди, а ще більше здається, що завжди так і буде. Ти навіть можеш своїх гостей з інших міст до них водити на екскурсію.

Замість некрологу Володимирові Гіленку

Сьогодні Львів попрощався із однією зі своїх сучасних легенд, історій, з одним із своїх яскраво жовтих маркерів. В останню путь пішов, мабуть, найвідоміший безхатько міста – Володимир Гіленко.

У 2008 році він почав розповсюджувати журнал «Просто Неба», видання, яке підіймає проблему бездомності, і відтоді став символом журналу, людиною, яка своїм прикладом промовляла, що вийти можна навіть з найглибшої ями, поки живий…

31 грудня 2014 року – Знайомство

Невисокий, широкоплечий, колись міцної статури чоловік, вуса, окуляри і незмінно жовта накидка або куртка, як і незмінно жовті журнали про бездомних «Просто Неба» у його руках, – у такому образі чоловіка можна було регулярно зустріти на Площі Ринок в останні 6 років. Саме такого я його і пам’ятаю із нашого знайомства, яке відбулось взимку 2014 року. Йшов передноворічний вечір, 31 грудня, того самого року, коли українці вперше за час незалежності почали усвідомлювати, що таке, коли війна йде на рідній землі, що таке, коли в усталений роками сімейний побут втручається «вона» – і забирає на фронт батька, брата, чоловіка, сина.

Як сьогодні пам’ятаю, писала для радіо матеріал про те, з якими думками українці вступають у новий, тривожний 2015 рік, опитувала усіх підряд – від незнайомців, до іменитих, серед них опинився і Володимир. У мене досі є той аудіозапис з його коментарем:

«Цей рік для себе я являю як рік відновлення державності. До 2013 року у нас України як держави не було. Вона була розділена. Люди нарешті починають усвідомлювати те, що відбувається. Ця маска дволикості та брехні нарешті спадає з облич ».

19 серпня 2015 року –  Бездомний про бездомних у прямому ефірі

А вже у серпні 2015 року Володимир, разом із головною редакторкою журналу «Просто Неба» Мар’яною Сохою сиділи у мене на прямому ефірі.

Сказати, що перед цим ефіром у мене не було жодного остраху – злукавити. Звісно, я не до кінця могла спрогнозувати поведінку свого особливого гостя, зрештою, ніколи не можна до кінця бути впевненим, як поведе себе той чи інший співрозмовник, але, погодьтесь, надати бездомним право самим за себе говорити у прямому ефірі –  явище не масове. Але, все-таки, я хотіла його там бачити. І обов’язково у прямому ефірі, адже ніхто так вповні не може говорити про видання, присвячене бездомності, як самі безхатьки, які є частиною колективу, що творить це видання.

14800079_575258469340804_601075371_o

Володимир прийшов у своєму незмінному образі – окуляри, вуса, здається навіть жовта накидка була, журнали – це точно, але на ефірі сидів у білій сорочці та піджаку.

Це останні кілька років Володимира сприймали як людину-символа. А у 2008 році, коли все тільки починалось…

 «Я прийшов у проект дякуючи Мар’яночці (Мар’яна Соха) і перший раз вийшов у центр. Думаю, як ж то буде? Ви знаєте, багато вислухав недобрих відгуків, але коли вже потихеньку відпрацював перший місяць, другий місяць – люди вже починали розуміти нашу проблему. І так журнал потихеньку почав продаватись. Що приємно, журнал наш дійшов аж до Владивостока».

Він з гордістю сприймав те, що його називають головним розповсюджувачем журналу, його ключовим менеджером, зрештою такий потяг до торгівлі у Володимира не був раптовим,- згадає він під час того ж ефіру.

«За життя я багато пропрацював, а останнє – майже 15 років «Мікроприлад», відділ постачання. Постачальником прийшов, рядовим, а завершив начальником відділу. У свій час був  старшим референтом української спілки підприємців і промисловців у Львові».

А сама торгівля журналом «Просто Неба», виявиться, не є торгівлею у звичному розумінні цього слова.

«Я б не сказав, що я працюю. Я несу служіння милосердю. Просто пішов і продав журнал. Ні! Треба так, щоб люди придбавши один номер журналу, потім прийшли за п’ятим, за десятим. За багато років я вже вивчив людей. Я вже знаю хто у мене придбає, а хто не придбає. Просто продати журнал, щоб він потім опинився у смітнику – такої не треба торгівлі».

9 липня 2016 року – Остання розмова

Востаннє, пам’ятаю чітко, бачила Володимира у липні вже цього року. Подвір’я Музею Ідей. Щорічний гаражний розпродаж на підтримку бездомних від спільноти «Емаус-Оселя». Привіталась з ним, кажу:«Ми з вами уже старі знайомі», а чоловік коротко та діловито відповідає:

«Може і так. У мене знаєте скільки знайомих у Львові! Щодня тисячі нових».

Вирішила не затримувати, хіба придбала новий випуск журналу – про кордони, явні і уявні.

Так і не говорила з ним більше, по цю сторону кордону.

Марічка АЛЕКСЕВИЧ

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.