Потрібна була підтримка, аби ми тепер показали, що і з ампутацією життя триває, - учасники проекту «Ігри Героїв» (інтерв'ю)

Олексій Мороз і Дмитро Новгородський – учасники неймовірного проекту «Ігри Героїв» - змагань із кросфіту серед поранених учасників АТО, що відбулись цими вихідними у Львові.

Олексій і Дмитро - прості хлопці із Дніпропетровщини, які у перші дні війни вступили до лав Збройних сил і відправилися на Донбас, аби захистити українські кордони від ворога.

Тоді жоден із них не міг і задуматися, що оголошена антитерористична операція перетвориться у справжню війну. Хлопці пережили пекло 2014-го і отримали важкі поранення, які, на жаль, завершилися ампутаціями: у Дмитра – правої ноги, а в Олексія – лівої руки. Але попри це, хлопці зібралися з духом і навіть активно взялися за спорт, аби довести – ампутація – не вирок. Сьогодні вони – учасники проекту «Ігри Героїв».

Хлопці, ви із однієї бригади, як познайомилися – на війні чи вже тут?

Олексій: Насправді, ми хоч і з однієї бригади, а познайомилися тільки на «Іграх Героїв» десь напевне наприкінці серпня чи на початку вересня цього року.

Дмитро: А зрозуміли, що ми з однієї бригади ми ще пізніше.

Олексій: Я зрозумів це, коли він почав підтягуватися, бо так підтягується тільки 93-тя (сміється)

Тут багато мова йшла про те, що ці ігри – спосіб вивести себе із якоїсь поствоєнної депресії і повернутися до життя. Ви й справді пережили «жестяк», яким чином ви на початках намагалися адаптуватися до життя тут?

Дмитро: У всьому передовсім допомагають рідні, друзі, волонтери, вони реально приводять хлопців після війни до тями. І нас також.

Олексій: То правда, і поки «підсрачник» не дадуть, то на тренування і не ходив.

Але мабуть крім копняків якось і самим треба налаштовуватися, бо результати ви показали класні. Здорові люди не завжди так підтягуються чи відтискаються.

Дмитро: Ні, звісно, що головний стимул – це твоє особисте бажання, але якщо б нам свого часу не показали, що ми щось можемо, то не впевнений, чи ми б самі отак взялися за спорт і підтримували свою фізичну форму. Потрібна була чиясь підтримка, щоб хтось підбадьорив, показав, навчив власним прикладом. І зараз ми цей приклад показуємо іншим, аби і вони не падали духом і розуміли, що і з ампутацією життя триває і можливості не такі й обмежені.

Олексій: Щодо цих змагань, то мені подзвонили, запропонували. І, в першу чергу, мене вони зацікавили тим, що там також будуть поранені військовослужбовці, які пройшли війну і мені хотілося з ними зустрітися і поспілкуватися. Бо це такі ж люди, як і я, вони пережили те ж, що і я, і відчули те саме. Тому погодився.

Льоша, але все ж травма в тебе трохи інша, тут більшість із проблемами ніг. Не було важко чи незвично?                                                                                          

Дмитро: Ти що, Льоша, відчуваєш себе чужим в нашому «безногому просторі»? (сміється, - ред.)

Олексій: Та ні, тут є і з ампутаціями, і з травмами хребта, і з проблемами м’язів. Але тут все чесно, тут кожне змагання продумане. І взагалі, вимоги до інвалідів іноді більші, аніж до здорових. Діма, докажи!

Дмитро: Нє, серйозно, от в паралімпійців, наприклад, «жим штанги» набагато складніший, аніж у здорових, там набагато більше вимог і правил.

Ці змагання назвали іграми «Героїв». Як ви ставитеся до цього слова і того, що вас так називають?

Дмитро: Ой, мені то слово не дуже, не люблю, коли мене так називають, якщо чесно. Герої – то в першу чергу ті, хто поклав життя на тій війні.

Олексій: Мені до назви все одно, ми звичайні люди, ми такі, як і всі. Не особливо звертаю увагу, коли мене так називають.

Дмитро: Можна було якось по-іншому назвати. То напевне треба 20 дітей із палаючого будинку винести, щоб стати Героєм. А нам казали їхати – ми їхали, казали «вогонь» - ми стріляли.

А у вас були сумніви «йти – не йти» на фронт?

Олексій: То була перша мобілізація, які в нас могли бути сумніви? Ми тоді, весною 2014го, ще не уявляли, що дійде до такого, що коїться зараз. Тому сумнівів не було – їхали втримати свою територію.

Дмитро: А після перших вбитих ми зрозуміли, що то вже не іграшки і не жарти – і «чупачупсів» треба накидати і їм. А поранення то таке – на фронті по-всякому буває.

А як ви отримали поранення, хлопці?

Дмитро: Я на розтяжці підірвався. Не виключаю, що на своїй. Пішов подивитися, де сєпари і підірвався. То було під Горлівкою, 28 вересня 2014го, ще й перед самою ротацією, уявляєш?

Коли ти отримав поранення...

Дмитро: (перебиває, - ред.) коли відірвало ногу, давай називати все своїми іменами.

коли відірвало ногу, ти розумів...

Дмитро: (перебиває, - ред.) що ноги нема, (сміється, - ред.)

ти розумів, що життя після ампутації може змінитися?

Дмитро: Я тоді втратив три літри крові, я думав, що життя може не змінитися, а закінчитися. А якщо серйозно, то коли після підриву вже потрапив до лікарні і мене обкололи «Буторфанолом» (знеболюючий засіб, - ред.), зрозумів, що ноги таки нема і треба якось жити без неї. Тоді ще, правда, не задумувався, як саме. Потім став тому вчитися. Ну, на шкарпетках буду економити (сміється, - ред.).

Олексій: У мене те ж саме, тільки з рукою. Ми тоді забрали хлопців із Метеостанції Донецького аеропорту, після чого треба було з’їздити в Авдіївку, а потім – на Спартак через Опитне (населені пункти на лінії розмежування у Донецькій області, - ред.). Але ми не доїхали: там впало - бахнуло, там впало - бахнуло, тоді я впав на землю і зрозумів, що мене зачепило. І коли навколо нас почало дуже густо падати, я вже лежав і думав тільки про одне – щоб не впало настільки близько, що від мене не залишиться, що збирати. Щоб навіть якщо вб’є, то хай я буду цілий. А потім я побачив поруч свою руку, взяв її, притулив до себе, зібрався, встав і побіг. Мене хлопці перебинтували, зробили два укольчики і Ваня повіз мене в Красноармійськ. То було близько 12 ночі 17 січня 2015го.

Багато хлопців розповідають, що відчувають себе чужими серед тих, хто не воював чи не був на фронті. У вас є таке відчуття?

Дмитро: Коло спілкування, однозначно, змінилося. Буває, звісно, і таке, що тобі хочеться запитати когось із чоловіків «а ти там був?», ну, ти розумієш, про що я. Ну є, є трохи упередження до деяких людей, але це, напевне, швидше залежатиме від того, як вони себе будуть поводити. Але завжди поруч є і ті люди, які тебе підтримають, зрозуміють і це, мабуть, найважливіше. І їм байдуже, чи ти з кінцівкою чи без, і який у тебе соціальний статус. Вони просто поруч.

Олексій: Мене завжди дружина підтримує, то чи не найбільша моя опора. Ну і друзі, побратими, які іноді просто так дзвонять, цікавляться, як у мене справи. А що особливо приємно, коли я лежав після поранення у 16 лікарні у Дніпрі, приходили абсолютно незнайомі мені люди і передавали листи, приносили смаколики, просто морально підтримували. А ще кепку мені якась дівчинка подарувала – синю із українським гербом. Я її не знаю, цю дівчинку, але дуже їй вдячний.

 

Є такі випадки, коли хлопці з ампутаціями не могли всидіти вдома і поверталися на фронт. Вас не тягне назад?

Дмитро: Після поранення одразу промайнула така думка, а потім полежав-подумав і зрозумів, що це не так просто. Треба добре звикнути до «нової» кінцівки, аби оперувати нею так, щоб впоратися на фронті. Але, скажу, що спогадів з війни позбутися не особливо хочеться: це цікавий і непростий досвід, який не забути – це те ж саме, що просто викреслити серйозний період свого життя. Це - неможливо.

Як зараз, два роки після поранення, виглядає ваше життя?

Олексій: Все добре, але медальку не дали (сміється, - ред.). А взагалі, мені все одно, кому її дали. Якщо отримав, то, мабуть, заслужив. Але хлопців із нашої роти кілька разів подавали (зокрема, на орден «За мужність ІІІ ступеня», - ред.), але так нічого і не дали. Навіть якщо говорити з меркантильного доволі боку, це - якісь додаткові виплати, а так мені доводиться практично повноцінно продовжувати працювати, як я це робив до війни із обома руками. Я б хотів більше займатися спортом, розвиватися, але мені доводиться багато працювати, щоб моя сім’я могла повноцінно жити.

Дмитро: Нам дали хіба «учасника АТО».

Олексій: І бригадну нагороду.

Дмитро: У мене ще є така доволі приємна нагорода – це «Народний Герой України». Та й все. Але нічого, ми живі і якось даємо собі раду, і це найважливіше.

Розмовляла Ірина САСІК

Фото зі сторінки «Ігри Героїв», ЛОДА