«Не знаєш чим зайнятися? Іди вчитися». Історія бійця, який повернувся з фронту

7pwzo6bfgl0
Юрій Олійник

ІА Дивись.info поговорила з воїном про те, як фотограф фрілансер потрапив на фронт, чому він хоче вернутися в АТО, де боєць збирається брати кошти на свій бізнес та чому продовжує вчитися у свої 35.

Хочу втілювати ідеї, якими зі мною ділитимуться люди, у життя, каже колишній боєць АТО Юрій Олійник. Сьогодні, коли запеклі бої на Луганщині вже позаду, він планує створити тут, у Львові, свою рекламну агенцію.

Змінити фотоапарат на зброю і не шкодувати

На фронт Юрій Олійник потрапив після Майдану. Хоча у Києві і не був. Хіба що у 2004, після якого настало «страшенне розчарування».

— Віті-Юлі почали між собою дерибанити владу і так далі. Чому ж тут радіти… А у 2014… є така штука, що не встигаєш зорієнтуватися, у тому, що відбувається. Але коли вже почали штурмувати наші військові частини, почав звертати увагу на те, що коїться довкола, відмотувати назад, аналізувати, що сталося. І зрозумів, що треба іти. Страшно не хотілося, щоби вернувся Радянський союз, Сибір і інші речі.

Тоді повістки, як каже чоловік, не розсилали, більшість йшли самі. Його ж офіційно мобілізували у квітні. Майбутній боєць легко змінив фотоапарат, з яким працював у якості фрілансера, на зброю. Служив у третьому добровольчому батальйоні.

[dyvys_blockqoute text="Взагалі не розумію тих, хто вертається з війни і починає нити, що щось не так. Я таким кажу: чоловіче, тебе ця держава занадто сильно любить" author=""]

Про часи, коли був на війні, Юрій розповідає дуже жваво, постійно жартуючи. Іноді стає доволі важко відрізнити, де правда у його словах, а де чергова байка. При цьому чуєш від нього не якісь веселі історії. Жодного пафосу. Жодного піднесення та уславлення війни.

— На жовтих «школяриках» поїхали воювати. Нічого не було. Ні їжі, ні шкарпеток звичайних. Голодранці. Хто що мав, то на себе тягнув. Таке собі Військо Запорізьке.

Утім, каже, місцеві жителі не розгубилися. Почали робити бізнес на війні. В магазинах з’явилися термінали, на полицях — вода, яку виробляють лише у Західній Україні.

— Питаюся в продавчині: «Де ти, красуне, цю воду взяла?». А вона і каже: «Доки вас тут не було, і води такої не завозили».

Піднесено Юрій говорить хіба що про роботу волонтерів. Мовляв, люди привозили все, що могли. А від держави ніхто нічого майже не отримував. Армія не забезпечена була.

— Але я б все одно ще раз пішов. Хто ж має іти, як не ми, ті, кому не байдуже? Але вже не можу. Кривенька качечка тепер я. Звісно, у нас на фронт можуть відправити і сліпого, і глухого. Це правда. Але ж треба головою думати, що робиш…

Справа у тому, що на війні чоловік отримав травму суглобу на правій нозі. Коли дізнався про це, серйозно зайнявся реабілітацією. Навіть квартиру на спортзал перетворив. А потім зупинився. «Чоловіче, ти так з глузду з’їдеш», — сказав собі.

Почав думати, чим себе зайняти.

«Хочу втілювати ідеї»

— Я, коли додому вернувся, нормальний був. З головою все добре. Хіба що травма. Взагалі не розумію тих, хто вертається з війни і починає нити, що щось не так. Я таким кажу: чоловіче, тебе ця держава занадто сильно любить. Тобі дали безкоштовний проїзд, знижки на житло, ти можеш позачергово отримувати земельні ділянки, реабілітацію проходити, курорти…все за рахунок держави.

А тих, хто не знає, чим себе зайняти, Юрій відправляє вчитися. Мовляв, навіть, якщо ти не зробиш якийсь бізнес, ти хоча б чогось навчишся. І, можливо, якийсь працедавець побачить, що є людина, яка карабкається, їй треба допомогти, і візьме до себе на роботу.

Чоловік не просто повчає інших. Він сам робить так, як радить. Після війни пішов на курси англійської та роботи з соціальними мережами. Далі — до Школи лідерства для учасників бойових дій Центру розвитку лідерства, що підтримується Посольством США і працює у партнерстві зі Львівським центром надання послуг учасникам бойових дій.

— У «Школі» багато цікавої інформації. Там є речі, які варто почути. Звісно, якщо людина захоче вчитися бізнесу і закриється в університеті на 5 років, вона матиме більш ґрунтовні знання. Але і те, що я отримав тут за такий короткий строк, це круто.

Юрій Олійник на випуску «Школи лідерства учасників бойових дій»

Юрій Олійник на випуску «Школи лідерства для учасників бойових дій»

Нині Юрій вже серйозно працює над написанням бізнес-плану. Для створення бажаної рекламної агенції.

— Є люди. У них — ідея, і вони хочуть її оформити. Наприклад, хоче хтось вареннячко продавати. Але йому треба пояснити, як буде виглядати баночка, якою буде етикетка тощо. І реалізувати це. От такою я і бачу свою майбутню роботу.

На втілення мрії у життя йому потрібно, за попередніми підрахунками, 700 тисяч гривень. Це і оренда приміщення, і зарплата майбутнім працівникам. Де брати кошти, чоловік вже знає. Це не банки. Каже, у Києві АТОвці створили Фонд. Його керівникам можна показати свою ідею разом з бізнес-планом та отримати кошти на реалізацію. Під відсотки. Їх Фонд віддає дітям, батьки яких загинули на війні.

Читайте також: Бізнес у селі: плани бійця, що пройшов АТО, на Львівщині

— Мені сподобалося, що вони аби кому не дають гроші. Треба, щоби принаймні у бізнес-плані було видно, що у тебе мізки не припаяні. А в мене і ідея є, і бізнес-план от-от дороблю.

Відбити вкладені гроші Юрій планує за два роки. Агенцію відкриватиме у Львові.

— А де ж іще? Я ж львів’янин! Хоча каву не люблю, але працювати більше ніде не хочу. Тільки тут.

Спілкувалася Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: