Кінець євроінтеграції, трагедія покоління та «як виграти вибори завдяки Facebook». Політичні підсумки року: світ.

Дмитро Посипанко, політичний оглядач, спеціаліст, який займається комунікаціями, доступом до публічної інформації та демократією участі. Ведучий суспільно-політичної програми «Фракція» та перших телевізійних громадських обговорень «Право на вибір» на телеканалі «Перший Західний». Освіта: вища, магістр державного управління, випускник Національної школи публічної адміністрації у Варшаві. Хобі: політика, журналістика, піар і кінематографія про ці речі.

Усі матеріали автора

Новий Президент Сполучених Штатів Америки

або заокеанський провал Порошенка

Звичайно, що подією №1 у світі 2016 року стали вибори Президента Сполучених Штатів Америки, які відбулися 8 листопада. Американці обрали собі 45-го президента і ним несподівано для багатьох, в т.ч. і українців, став республіканець Дональд Трамп. Інавгурація нового президента відбудеться 20 січня 2017 року. Саме після інавгураційної промови Трампа можна буде робити перші висновки про те, як будуватиметься політика США у найближчі 4 роки.

Але певні висновки і прогнози можна зробити уже. Особливо в частині впливу президентства Трампа на Україну. По-перше, українська влада на чолі з Президентом Порошенком ризикнула і програла. Уся ставка і зовнішня політика будувалась на безальтернативній перемозі Гіларі Клінтон на цих виборах. І після її поразки, Україна опинилась в немилості у переможця цих виборів. Це загрожує нам не лише втратою фінансової допомоги на найближчі роки, але й згортанням політичної підтримки у протистоянні з Російською Федерацією.

По-друге, Трамп уже першими своїми діями і кроками (ще у статусі неінавгурованого президента) показав цілому світові, що для нього авторитетів і правил у міжнародній політиці немає. Він буде здійснювати свою зовнішню політику так, як вважатиме за необхідне. І головним його пріоритетом буде побудова «американської мрії» – наддержави із найпотужнішою економікою в світі. Усі інші держави світу можуть лише допомагати в реалізації цієї мрії.
Чим це загрожує Україні? Остаточним утвердженням її у статусі об’єкта міжнародних стосунків. Із другого місця в пріоритетах зовнішньої політики Обами ми перемістимось на десяте місця у Трампа. І по-третє, президентство Трампа – це не лише виклик для України, але й наша можливість врешті почати вибудовувати партнерські стосунки із рівними. Але для цього Порошенку потрібно визнати, що Україна – це гравець нижчої ліги світової політики, але в цій нижчій лізі ми можемо бути одними з найкращих.

Брексіт

або початок кінця ЄС чи Об’єднаного Королівства?

23 червня 2016 року жителі Великої Британії проголосували за вихід країни з Євросоюзу. «За» Brexit висловилися 52% британців. Шотландія, Північна Ірландія й Лондон здебільшого відкинули вихід із ЄС, тоді як решта Англії та Уельс підтримали цю ідею. Остаточно країна може залишити ЄС лише через кілька років. Але Уряд Великобританії уже готує законопроект, який почне процедуру виходу країни з Євросоюзу, незважаючи на рішення Високого суду Лондона про необхідність узгодження виходу з парламентом.

Уряд розпочав роботу над цим законопроектом саме зараз, щоб мати достатньо часу «проштовхнути» його в парламенті до завершення кінцевого терміну початку виходу з ЄС, призначеного Прем'єр-міністром Терезою Мей на березень 2017 року. Ситуація із Брексітом дуже схожа із виборами президента США. По-перше, тодішній прем’єр Кемерон і самі британці не очікували такого результату референдуму, оскільки сподівались на те, що більшість зробить свій вибір раціональною половиною мозку, але сталось навпаки і емоції перемогли. По-друге, вагомим чинником стала система маніпулювання свідомістю пересічного виборця, про яку багато писали і навіть маємо уже переклад цього «тексту року» українською мовою.

По-третє, Великобританія і так мала особливий статус в ЄС і не була туди повністю інтегрована. По-четверте, це втома британців від експансії східних європейців і азіатів на ринок праці Великої Британії. Ця експансія не лише утруднює їм працевлаштування і збільшує конкуренцію під час пошуку роботи, але й негативно впливає на розмір заробітних плат. І по-п’яте, це, звичайно, імперські амбіції мешканців Об’єднаного Королівства. Для британців краще бути самим, але першими і єдиними, аніж бути другою економікою в Європейському співтоваристві.

Однак британці не врахували те, що таке рішення посилить сепаратистські настрої у Шотландії, яка більшістю проголосувала проти Брексіту, а це в свою чергу може призвести до розпаду самої Великобританії. Тому 2017 рік стане вирішальним в історії Британського півострова і перед Терезою Мей стоять дуже серйозні виклики. А от для України Брексіт став шлагбаумом на шляху до асоціації з ЄС. Щонайменше на найближчі роки.

Оскільки, об’єднана Європа мусить усвідомити, як їм жити без цієї «другої економіки», потім навчитися без неї жити, а вже тоді пробувати обмірковувати, що робити із 42-мільйонною корумпованою Україною. Тому наша мета – 2050 рік. Принаймні, так мені видається.

Путінські війни

або від України до Сирії

Путін, незважаючи на всі свої наполеонівські амбіції, в 2016 році довів цілому світові, що Російська Федерація не є наддержавою, адже вести бойові дії навіть на двох фронтах та ще й умовах економічних санкцій вона не здатна. Саме тому Путін призабув про Україну і сконцентрував увагу на військові дії в Сирії.

Фактично в Сирії ми зараз можемо бачити те, що могли б бачити в Україні, якби Янукович був таким, як Башар Асад. Нам пощастило, що президент-утікач більше перелякався за своє життя, аніж за свою владу. Та ситуація, яка зараз склалася на сході України, вигідна усім, крім Українського народу. Вона вигідна Путіну, тому що Україна стала державою з територіальними непорозуміннями, а така Україна не може бути прийнята у НАТО. Вона вигідна Путіну, бо так він може продавати так званим лідерам ДНР і ЛНР своє неліквідне озброєння, яке залишилось йому у спадок після розвалу Радянського Союзу. Вона вигідна Путіну, бо так усі забувають про Крим і чим довше триватиме конфлікт на сході України, тим швидше усі забудуть про те, що «Крим – це Україна».

І ніхто в Російській Федерації не має наміру приєднувати ці тимчасово окуповані території до свого складу. Що і підтвердив цього тижня глава зовнішньополітичного відомства Росії Сєргєй Лавров, який заявив, що окремі райони Донецької і Луганської областей, які були захоплені бойовиками «ДНР» та «ЛНР» є територіями України та в майбутньому будуть реінтегровані до складу Української держави. Лавров зазначив, що ОРДЛО – це Україна, проте Росія має вплив, як політичний, так і економічний, на терористичні організації «ДНР» та «ЛНР». Він також заявив, що Росія нібито виступає за те, щоб «законні права» «жителів ДНР і ЛНР» дотримувалися відповідно до українського законодавства, а Росія, в свою чергу, приборкає терористів.

Але найгірше у цій всій ситуації те, що українську владу теж задовольняє цей статус-кво, адже усі свої прорахунки влада списує на війну. Однак цих прорахунків виникає настільки багато і вони стають настільки очевидними, навіть для європейських «донорів», що більше списувати їх на війну не вдасться. І тому варіант дострокових парламентських виборів може стати рятівним колом для Президента Порошенка. В інакшому випадку, гарантій, що він досидить свій президентський термін до кінця, йому ніхто не дасть.

Але повернімося до путінської війни у Сирії, яка цьогоріч стала Трагедією року, Трагедією десятиліття, Трагедією цілого покоління та й взагалі Трагедією сучасного демократичного світу. Війна у Сирії показала нам усім недолугість світової безпекової системи. Ніхто і ніщо не може вплинути на трьох шизоїдних лідерів держав, які заради влади щоденно і цинічно винищують цілі міста лише заради того, щоб довести своїй хворій натурі, що вони володарі всесвіту.

Майже дві сотні лідерів держав світу спокійно сидять у теплих приміщеннях ООН, ОБСЄ, НАТО і інших безпекових структур і просто обговорюють винищення сотень тисяч людей! Людей! Чиє життя, згідно з конституцією будь-якої з цих держав, є найбільшою цінністю цієї держави. Завдяки Алеппо ми побачили наживо до чого призводить ось це протистояння наддержав. Їхні амбіції, цілі, ідеали та дії повністю протирічать нашим з вами вимогам і очікуванням. Система демократії на міжнародній арені себе вичерпала, ми перейшли уже до системи ідіократії, а це вже загроза всьому нашому суспільству. На жаль…

Асоціація України з ЄС

або вхід через вихід

2016 рік у відносинах України з Європейським співтовариством став роком розчарувань. Як і 2015-ий. А починалось все в 2014-му році дуже оптимістично. Нагадаю, що політична частина угоди була підписана 21 березня 2014 року, економічна – 27 червня 2014 року. На цьому все і зупинилось. Євросоюз включив «динамо».

Вголос ніхто не говорить, але роблять все можливе і неможливе для того, аби Україна повторила шлях Туреччини, яке вже два десятки років «прямує» до асоціації з ЄС. Країни ЄС, які лобіюють наше входження до європейської спільноти мають надзвичайно малий вплив. А це насамперед наші найближчі сусіди з Польщі, Словаччини та країн Балтії. Їхнє зацікавлення в асоціації України з ЄС можна зрозуміти, бо після входження цих країн до Союзу, велика частка працездатного населення просто виїхала у західніші країни, де набагато вищий рівень і оплати праці і загалом вищий рівень життя. Саме тому, а не тому що нас так люблять і так за нас хвилюються, ці країни лобіюють входження України в ЄС.

Але фактично для нас шлях до євроспільноти був закритий на консультативному референдумі в Нідерландах 6 квітня, на якому проти Угоди про асоціацію України з Євросоюзом проголосували 61% голландців, які прийшли на дільниці. А відповідно до норм ЄС, перед тим, як угода вступить в силу, її мають ратифікувати уряди усіх країн-членів союзу.

Цього тижня Нідерланди підготували новий проект резолюції щодо Угоди про асоціацію України з Євросоюзом, у якому пропонується позбавити Україну фінансової і військової допомоги ЄС і не надавати громадянам України права жити і працювати в країнах ЄС. Прем’єр-міністр Нідерландів Марк Рютте має намір зірвати ратифікацію Угоди про асоціацію України з ЄС, якщо їхні вимоги не виконають. На цьому, вважаю, можна поставити велику і жирну крапку у всіх євроінтеграційних прагненнях України. Не чекають нас там! Ми для них такі ж, як і сирійці. Вони стурбовані, але не більше. Нам потрібно врешті це усвідомити.

Міграційна криза в ЄС

або чому Україна повторить долю Туреччини

Міграційна криза в ЄС не є новим явищем. Але в 2016 році, через війну у Сирії, ця масштабна проблема надзвичайно загострилась. З іншого боку величезна кількість мігрантів і далі продовжують тікати зі своїх країн у пошуках кращого життя, подалі від економічної нестабільності, зубожіння, голоду, соціальної несправедливості, тисяч проблем, які сьогодні не може, або не бажає подолати міжнародне співтовариство.

І це краще життя мігранти шукають саме в Європі. В середині ЄС продовжують точитися гострі дебати щодо того, як виходити із ситуації. Але усі напрацьовані рішення не знаходять консенсусу серед 28-ми членів ЄС. Очевидно, що ймовірні наслідки сучасної міграційної кризи ЄС можуть бути досить непередбачуваними. В найближчій перспективі, проблема інтеграції мігрантів в суспільне життя Європи стане однією із найскладніших для регулювання.

Практика останніх років показує, що багато вихідців із Близького Сходу та Африки, під впливом релігійного фундаменталізму, стають реальною загрозою безпеці всередині ЄС. З іншого боку, міграційна криза сприяє появі та популяризації численних праворадикальних партій, які все частіше і частіше з’являються у владі європейських країн. Конфлікти на міжетнічній та міжрелігійній основі серед біженців стають звичною реальністю.

Для того, щоб впоратися з «міграційною проблемою», особливо під час загострення єврокризи, необхідно консолідувати усе Європейське співтовариство для напрацювання довгострокової стратегії її вирішення. А це, як ви розумієте, ставить ще один хрест на євроінтеграційних прагненнях України. Єдине, чого ми ще можемо очікувати, це надання такого бажаного нашим Президентом безвізу, однак не виключено, що ми його отримаємо взамін на перетворення України в так званий анклав для біженців із азійських і африканських країн. Хочеться вірити, що у Президента Порошенка переможе здоровий глузд над його нездоровими амбіціями.

Дмитро ПОСИПАНКО