Війна показала своє обличчя – понівечені тіла, кров та страх, – доброволець АТО

Так почалася війна для 25-річного Богдана. Далі була оборона Пісків, важкі солдатські будні, поранення…

Хлопець згадує, як вперше, по-справжньому усвідомив, що почалася війна. «Був чудовий сонячний день, я з подругою сидів в одній з львівських кав’ярень, розмовляли. У повітрі пахло кавою і квітами. Враз тишу розірвав звук сирени, як під час авіанальоту. Якось цієї миті спалахнуло як блискавка: «Це початок війни». За хвилину все стихло, але повітря було ніби наелектризоване страхом», – згадує хлопець.

А далі розпочався його довгий шлях на фронт.

«Спочатку я декілька разів намагався призватися через військкомат. Це саме був квітень-травень. Вже був Слов’янськ, йшли бої. Тоді багато було таких, як я. Приходили у військкомат, а всім відповідали: «Людей не треба. У нас все під контролем». Приніс документи, пройшов медкомісію, просив, щоб взяли як добровольця», – розповідає Богдан.

А йому у відповідь – то спеціальностей нема, то штату бракує. Проходила мобілізація, забирали тих хто раніше проходив службу, військової служби у Богдана не було, тож він вирішив: якщо в ЗСУ не беруть, то треба йти у добровольчий батальйон.

«Саме хвиля добровольців почалася. У добробати йшли свідомі, творчі, сильні люди. Було багато таких, що мали досвід бойових дій у гарячих точках. Переді мною постав вибір йти або в «Правий сектор», або в «Азов», або в «Донбас». Про «Правий сектор» я дуже мало чого знав, з «Донбасом» теж не склалося, зрештою вирішив записатися в батальйон «Азов», – розповідає Богдан.

Вдома хлопець з усіма попрощався і сказав, що їде до Києва на заробітки (не хотів нікого хвилювати) і рушив у дорогу.

«Так всі добровольці казали. Щоправда, історія у кожного була своя. Видали мені список, що треба купити. Придбав форму, амуніцію. Прибув до офісу, який поряд з майданом Незалежності знаходиться. Склав співбесіду. Записали мене на курс молодого бійця (КМБ). Кілька днів нічого цікавого не відбувалося. А мені на місці не сидиться – там війна, а я в столиці», – продовжує Богдан.

Зрештою хлопців відправили на старий закинутий завод. Там було чудове місце для тренувань.

«Поселили нас у казармі, температура +6, але годували добре – їжу з якогось ресторану возили. Познайомився з хлопцями, з якими потім служив», – розповідає АТОвець.

Однак сталися деякі події, після яких Богдан вирішив покинути батальйон.

«На території бази, яку ми охороняли, хлопці зловили двох нібито тітушок.  Зброї в нас не було – помпова рушниця і муляжі автоматів Калашникова. З них стріляти не можна, хіба вчитись збирати та розбирати. А ми дурбелики з ними фотографуємося, фото у Фейсбук, Інстаграм – мовляв їдемо на війну. Та от виявилося, що схоплені тітушки, насправді СБУшники і вони встигли натиснути тривожну кнопку. За 20 хвилин на базі вже був спецназ. Нас обличчями в підлогу, стріляють (ми тоді не знали, що холостими), почали все обшукувати. Думаю, ну, все, навіть з Києва не встиг виїхати, тепер посадять. Ми чотири години стояли на колінах з руками за головами. Потім слідчий почав з кожним говорити, покликали і мене. Питає мене: «Ти хто?», кажу: «Доброволець, Батьківщину захищати приїхав». А він єхидно посміхнувся. Знову поставили на коліна біля стінки, а за кілька хвилин все закінчилося – від спецназу і сліду не залишилося», – згадує Богдан.

Хлопцям сказали, що то був екзамен і вони його склали, тож невдовзі з ними підпишуть контракти і вони всі поїдуть в зону АТО. Богдану це не сподобалося і з товаришами він вирішив спробувати ще раз записатись у Збройні Сили.

«Тоді ми думали, що «Азов» стане основою для нової української армії, не буде більше совка. А тим часом «Азов» увійшов у структуру МВС», – каже АТОвець.

Порадившись з товаришами, вирішили поїхати в 93-тю бригаду, крім того, там уже підписали контракти їхні побратими. Склавши амуніцію та купивши квитки на потяг, вони з легким серцем покинули столицю і вирушили у невідоме.

«Армія розбила усі мої ілюзії, реальність була жорстокою. Я хотів повернутись додому, але, зібравши залишки патріотизму, ми з товаришами підписали контракти «до завершення особливого періоду». Тоді здавалося, що це не буде тривати більше року, один ривок і ми повернемось до своїх кордонів. Тренування на полігоні, постійні стрільби і в січні 2015-го року ми таки вирушили в зону АТО, набрали зброї, гранат, патронів із запасом. Вивантажили нас на фермі і сказали облаштовуватися. Ферма розбита, але ми собі нари зробили, знайшли буржуйку. Чуємо як вибухають снаряди, а вночі на горизонті постійні спалахи – значить, Донецьк близько. А через три дні закинули нас у Водяне. Ми знайшли будинок з великим підвалом, міцними перекриттями та почали облаштовуватись. Ось такими маленькими кроками ми дісталися до фронту», – посміхається Богдан.

Служба йшла непогано, хіба із забезпеченням були проблеми. Все, що видали в армії – бронежилети і каски, та й то шоломи виявилися замалими.

«Добре, що з «Азову» мали форму, берци, термобілизну, рюкзаки. Селище було майже повністю покинуте, то ми спочатку у підвалах шукали консервацію. Дуже нам допомагали волонтери, привозили продукти, воду, пізніше на зібрані кошти купили автомобіль», – каже АТОвець.

В березні, коли почалася ротація і хлопці готувалися йти на дембель,  Богдан опинився в Пісках. Туди їх перевели на підсилення.

«Все там було знищено та розбито, суцільна руїна. Хлопці з досвідом нас швидко ввели в курс справи, розповіли про обстановку, на картах показали ворожі позиці – до них було рукою подати. Ось, наприклад, дивлюся у камеру і бачу – сепарок з бліндажа вибіг, сів на велосипеда і круть-круть-круть до машини, яка продукти вивантажує. Затарився і назад в бліндаж», – ділиться спогадами хлопець.

Коли відбулась ротація, а батальйон ще повністю не зайшов, доводилось малою кількістю утримувати значний сектор.

«Допомагав нам у цьому «Правий сектор» і батальйон ОУН. Ми почали співпрацювати. 23 березня у нас були перші поранені. Хлопці саме вийшли з укриття і в цей момент прилетіла міна. Якось ми їх позатягували, надали першу допомогу, викликали медиків. Але саме були ротації, всіх повиводили. Армійських медиків зі свічкою вдень не знайдеш. На щастя, були медики з «Правого сектора». Дівчата приїхали, без слів, без паніки, швидко зробили перев’язки і хлопців відправили у госпіталь. Війна показала своє обличчя, понівечені тіла, кров та страх. Обстріли не припинялись. Коли довгий час там перебуваєш притупляються відчуття, інстинкти беруть гору, звикаєш слухати, бігати напівзігнутому та довго не затримуватись на одному місці. Щодня твій внутрішній світ обростає прикметами, правилами, які не можна порушувати. Солдати роблять обереги із дитячих малюнків, ховають їх під каску або бронежилет. Розповідають, як були на волосок від смерті і як їм пощастило, наше життя вимірювалось в міліметрах та секундах. Після того було ще багато поранених і загиблих, але ми стояли, виконували свій обов’язок», – продовжує Богдан.

З місцевими жителями, які залишилися в зруйнованому селищі, бійці ділилися усім, що мали.

«Коли відводили добробати, вони залишили дуже багато продуктів. Там на цілий батальйон можна було наготувати – сало, крупи, макарони, консерви, закрутки. Ми це місцевим роздавали. Ділилися бензином, продуктами, водою. Вода там дуже погана. Для технічних потреб згодиться, а пити ні – вона або дуже солона, або дуже брудна. Пригадую, як наприкінці березня 2015 року познайомився з легендарною Степанівною. Це волонтер, лікар. Вона саме приїхала на передову і створила маленький медпункт. Але це спочатку він був маленький. Волонтери допомагали, привозили медикаменти, медичні інструменти і вийшла така собі амбулаторія на передовій. Військові могли прийти зробити перев’язку, застуду полікувати, отруєння. Ми Степанівну називали мамою Пісків. Вона нас любила і ми її любили. Часом можна було зайти кави попити і трохи відпочити від бойових дій. Її амбулаторія була практично на передовій – десь метрів 500-700 позаду наших позицій», – згадує Богдан.

А ось 1 грудня поранило вже його. Ближче до зими бойові дії пішли трохи на спад. Вечорами пострілювали, але не так, як це було на початку 2015-го. Там вже можна було і без бронежилета пройтися, хлопці почувалися дещо у безпеці.

«Оскільки ми постійно слідкували за тим, що відбувається, то періодично висувалися до ворожих передових позицій, відстежували їхні ротаціями, дивилися, хто приїжджає, яка техніка. Якось  також пішли у розвідку, оглянути місцевість, виявили сліди перебування сепарів. Знайшли там міни, розтяжки. І мій побратим не помітив розтяжку, яка була перед ним. Це було питання однієї миті – вона спрацювала, а я саме стояв за ним. Більшість осколків полетіли у нього, а частина – в мене. Мого побратима почали витягати, але його поранення були не сумісні із життям», – продовжує АТОвець.

Богдан не міг допомогти побратимам, тому взяв у хлопців амуніцію і рушив до своїх позицій, по рації виклав підкріплення та медиків. Потім бійця відправили у Дніпро, в лікарню Мечникова. Спочатку рятували око, зробили операцію, видалили осколок, зшили сітківку, вставили штучний кришталик і за два тижні бортом доставили в Одесу лікувати руку.

В Одесі почалося «армійське» лікування, але, зрештою, Богдана виписали з поламаною і рукою і порадили пити кальцій. Він впевнений, що сталося це не просто так, а через один його вчинок: «О десятій годинині вечора приходить санітарка і каже: «А ти знаєш, що в Рівному знесли пам’ятник Степанові Бандері. Це вам помста за те, що ви пам’ятники Леніну знищуєте». Наступного дня я пішов з товаришем по точках, де торгують плакатами і сувенірами. Питаюся чи є плакат зі Степаном Бандерою чи Романом Шухевичем. Вони якось так напружилися, кажуть, що таке не продають. А я думаю пожартую: «А Сталін є? Дуже треба» – «Ні-ні. Такого не продаємо». Ми зрозуміли, що в Одесі плакатів не знайдеш. Тому я попросив дівчину-журналістку, яка до нас часто приходила їх роздобути. Вона у комп’ютерному клубі роздрукувала великі плакати. Я приліпив їх біля ліжка. Приходить вже знайома санітарка, дивиться і питає: «Це хто? Твій дід?» Кличу: «Ходіть, почитайте!» – «Стєпан Бандєра! Госпаді, Стєпан Бандєра!» Кинула швабру і побігла. Прибігає сестра-хазяйка. Каже зняти, бо будуть таргани розводитися. Кажу: «Таргани у вас в головах, а плакат я не зніму». Прибігає лікар, прийшов на огляд. Хоч раніше приходив рідко, а сьогодні, бач, вирішив прийти. Знову за плакат питає і каже зняти. Я знову відмовився. Це була п’ятниця, а в понеділок прийшов заввіділенням і каже, що кістки добре зростаються, тому треба пити кальцій і все буде добре. Я в медінституті не вчився, але коли на рентгені кістки одна на одну дивляться – навряд чи вони зростуться».

У пригоді стали одеські волонтери. «Ольга Домбровська, ми її називали доброю феєю. Ось я до неї звернувся, щоб порадила професійного лікаря. Може мені правду кажуть, а я не вірю і ставлю під сумнів висновок медика. Вона мене відправила до Києва в клініку «Ілая», де я вже познайомився з Володимиром Михайловичем Оксимцем. Він сказав, що кістку треба складати, укріпляти, є експериментальне лікування. Якщо не зробити операцію, то почнеться відмирання клітин, а це тягне подальше всихання кістки, інвалідність», – розповідає Богдан.

Його записали на операцію, яку зробили вже за місяць. «Взяли з ноги стовбурові клітини (червоний кістковий мозок) і почали вирощувати клітини. Потім цю речовину вставили в руку – ніби хліб маслом намазали. Все це зміцнили пластиною і за місяць часу рука вже працювала, гіпс зняв. Міг віджиматися, підтягуватися. Я не вважаю, що моє поранення є дуже складним, були хлопці, яким треба було 12 см кістки наростити. Де в звичайному госпіталі бійців переконують ампутувати кінцівку, то в клініці «Ілая» їх ставлять на ноги», – продовжує АТОвець.

Лікування дуже дороге, але Богдану допоміг «People's Project.com»: «Дай, Боже, тим людям здоров’я, які допомагають. І, до речі, не тільки з лікуванням… Вони і корабель відновлюють, і на бліндажі матеріали збирають, і безпілотними ремонтують, і тепловізори. Є дуже багато різних проектів».

Жодної додаткової реабілітації Богдан не потребував – хіба що розробляв руку еспандером. Все дуже швидко зажило, зрослося. Під час останньої операції хлопцеві видалили пластину і ще кілька осколків, які досі «сиділи» у шиї та плечі. Тиждень відлежав і додому.

Сьогодні Богдан ще тільки вчиться жити поза війною. Він не розуміє, чому армія не рухається уперед, не розуміє мінських угод, адже тисячі хлопців заплатили своїм життям, щоб звільнити окупований Донбас. «Понабирали у Верховну Раду імпотентів, наркоманів. Їм та війна до лампочки. Дві доріжки нюхнув і добре…»

Богдан тепер має нові плани, але водночас продовжує свою боротьбу у цивільному житті.

«Зараз у нас є спілка воїнів АТО. Є багато ініціативних хлопців, які готові щось міняти. Я в окопі на ситуацію сильно не вплину. Коли ми йшли у 2015-му, думали за рік часу швидко дійдемо до кордону, окопаємося, нікого не пустимо, всіх зачистимо, але цього не дали зробити…» – зітхає Богдан.

Після війни, де стріляють, де будь-якої миті в тебе може влучити куля, Богдану довелося розпочати іншу боротьбу – бюрократичну. Вибивати свою зарплатню за сім місяців, бо хтось ніяк не міг подати його документи без помилок: «Ми коли йшли воювати, то ніхто про жодні пільги чи зарплату не думав. Але коли повертаєшся додому, треба ж якось жити…»

Історія Богдана – одна з тисяч подібних історій добровольців, які навіть на мить не замислювалися, коли постало питання йти і захищати Україну. Для таких, як він це настільки природно, як вранці прокинутися і почистити зуби чи поснідати. Для таких, як вони не буде дилеми, якщо ворог спробує прорвати фронт чи держава вирішить закінчити розпочати – дійти до кордонів…

Оксана ДУДАР