Основоположник сакрального стріт-арту розповів про деталі виставки, що триває у Львові (фото)

Митець відомий своїми муралами та є основоположником сакрального стріт-арту. Його проекти часто зустрічаємо у міському середовищі й вони мають в основному соціальну та духовну складову. Часто художник працює і поза межами міста, на околицях, з природнім середовищем, далеко в горах. Мурали Сергія Радкевича поширені й знаходяться у багатьох країнах: Україні, Росії, Польщі, Франції, Німеччині та ін.

У своєму проекті «Контрзміна» митець поєднав живописні полотна із таблицями, що зображують культові споруди, в тому числі українські,  із планами та фотографіями до і після зміни їх цільового призначення, а деякі у повній руйнації.

В основі проекту сім храмів, сім живописних робіт, сім історичних персон, сім архітектурних планів, сім таблиць. Художник постійно ставить як для себе так і на загал запитання про потребу чи ситуативність, актуальність, соціально-територіальну відповідальність у змінах архітектурних споруд їх вигляду та доцільності їх функцій культової чи споживацької.

«Святі, немов примари, зникаючи, залишаються присутніми у багатошарових структурах стін. Зміна – потреба чи тимчасова актуальна реальність, що відповідає суспільним запитам певної території ???», - із концепції виставки.

 

І дійсно, чим має бути закинутий храм сьогодні пам’яткою-руїною чи готелем-рестораном? Чи втрачає він свою сакральність-«намоленість», коли перетворюється на світську споруду? У своєму  проекті Сергій Радкевич намагається зачепити багато питань, і у той же час, не нав’язує нам чіткої відповіді чи шляхів вирішення цих проблем. Митець запроваджує живий діалог між святими-примарами, які з’являються на стінах, що колись були храмом і глядачами.

Про творчість та проект «Контрзміна» ми поспілкувалися з художником Сергієм Радкевичем.

Розкажіть детальніше про цей проект, виставку? У назві вживаєте слово дослідження…

Здебільшого акцентував на останньому. Ця живописна серія народилася після того, як я провів загальні дослідження, згодом зосередився саме на культовій архітектурі, в основному християнській, мені вона ближча, бо я християнин. Досліджуючи цю тему, я зрозумів, що хотів би це зреалізувати у живописі. Можливо, навіть завдячуючи живопису, як такій класиці, мав можливість зафіксувати те, що досліджував.

Тому, було ще цікавіше створювати ці картини, адже це не простий статичний живопис, він скоріше інформативний, має в собі образ лише частково, але одночасно і певні наративи, конкретні посилання. Тож для мене ці таблиці, хоч досить сухі і мають мало інформації, але за рахунок того, що живопис вмістив частину інформації, вони вдало між собою поєдналися. Отже, я акцентую більше на цьому, власне, як на дослідженні. Живопис допомагає мені починати щось нове, щось вивчати, тому я вирішив рухатися саме таким шляхом.

З якою метою проводилися дослідження? Їхня мета наукова, чи це якийсь потяг…

Так, скоріше потяг. Я займаюся вуличним мистецтвом, дуже люблю працювати із покинутими будівлями, і в певний момент, десь у 2014, я хотів попрацювати із закинутими храмами руїнами. Ця тема довго мною обдумувалася, всі матеріали складалися на комп’ютері в папку. Але, я не знав що з цим робити, з чого почати. Чи влазити туди, це ж історична спадщина, це було б порушенням закону, можливо трактувалося б як вандалізм, потім думав якісь об’єкти там монтувати?…

Але час приходить, і буквально місяць тому я зустрів куратора галереї Костя Марковича, і сказав що маю таку от ідею, запропонував йому прислати ескіз, так і виникла ця виставка. Можливо це тільки ескіз, і через якийсь час я вийду в простір. Не знаю що це буде далі, можливо попрацюю з якимось руїнами, або просто буде додатковий монтаж, привнесення чогось свого.

Ви закінчили кафедру монументального живопису, але маєте потяг саме до сакрального мистецтва?

Монументальний живопис і моя творчість мають паралельні теми. В академії працював над розписом церкви, також у цей час працював у жанрі стріт-арту, і тут вони об'єдналися. Я люблю працювати з  простором, як середовищем. Ці полотна, насправді, нагадують старі стіни, вуличне мистецтво. Сакральний зміст цих робіт, репрезентований планами споруд,  а зображені особи, близькі до ікони, хоча і є натяк на реалістичний портрет. Я спробував поєднати тут свій попередній досвід, різні школи.

Часто можна споглядати у Ваших роботах на вулиці, що Ви ніби «Виносите Бога за межі церкви, у ширший простір». Чи можна так говорити про це мистецтво?

Я зараз менше працюю із сакральними темами. У вуличному мистецтві, скоріше, піднімаю якісь соціальні і культурні теми, а також міграції, насильства – саме з цим намагаюся зараз працювати, і це актуалізовувати. Раніше міг піднятися в гори, і там малювати образ Ісуса Христа, в таких місцях, де люди майже не ходять. Мистецтвознавець Галина Хорунжа, якось про мою творчість сказала, що наш світ створений Богом, тут довкола все ним освячено, тому коли працюєш на вулиці це не означає, що твориш поза межами сакрального простору. Це насправді дуже влучно сказано, грамотно оформлено. Іноді ти щось робиш, але не все декларуєш. Художник не завжди вміє про це сказати, тому добре, що є хтось, хто може це розкрити, вербально оформити.

З чого починається Ваша робота, що надихає: сюжет, зміст, образ?

Дуже по-різному буває. Наприклад, гулячи з сином в районі Підзамче щось побачу, чи зверну увагу на якісь речі на вулиці, щось у дитячій книжці знайду… Потім, якщо говорити відносно цієї теми, то тут надихнуло дослідження урбаністичного простору, закинутого, такого андеграундного, спокійного. Ми робимо ще фестиваль вуличного мистецтва. Кожного року міняємо локації – це і Яремче, Шешори, якісь Гідроелектростанції. І тут так само, маючи контакт із цими локаціями, розумієш суть закинутого храму. Він не втрачає своєї сакральності. Можливо ця тема якось довго зріла в мені, і була втілена у такий спосіб.

Чи думали ви над розписом церкви?

Здебільшого, працював у храмі із тимчасовими інсталяціями, зокрема у Парижі, і такі проект були переважно за кордоном. Там люди більше до таких речей відкриті, і у цьому зацікавлені. В Україні, поки до цього не дуже є інтерес.

Тобто пересічна людина, церковна громада не готова сприймати таке мистецтво?

Є якісь ініціативи, є люди, які запрошують, але це більше персональні ікони, твори, але все-таки більше їх за кордоном. У нас дуже багато залежить від глядача, його смаків, і воно впливає на негативне чи на позитивне ставлення.

На чому має базуватися сучасне сакральне мистецтво: канони, іконографія…?

Ну, в мене є своя приватна позиція з цього питання, але я не можу її висловлювати як догму. Так, я думаю, що має бути новий погляд. Якщо взяти історію ікони, то вона дуже відносна. Особливо те, що стосується канонів їх виникнення, походження. У більшості вони рукотворні, придумані Церквою як найбільшим замовником, а також вироблені із часом під впливом тих, хто згодом їх замовляв... Зараз цього немає, а поняття сакрального мистецтва дуже розмите. Звичайно, є приватні меценати, які щось будують, замовляють, тому ці поняття канонів повинні розмиватися, бо замовники і потреби вже зовсім інші. І ще одна річ, раніше ікони відігравали роль пояснення до Біблії, своєрідних текстів для неписьменних людей. Зараз бачимо ікону «Народження Христа», де зображені різні тварини: бичок, віслючок – вони є символами язичництва чи єврейського народу і так дальше…. Але мені здається, що цього не потрібно, це моя суб’єктивна позиція, необхідно робити акценти на самому Народженні Христа, а не на насиченні ікони різними деталями, символами, картина має позначати саму подію, а не розповідь про неї.

Я ментально втікаю від одягу, який щось може декларувати. І ми не зажди правильно його відтворюємо, він є суб’єктивним. Довкола ікони багато суб'єктивного, не варто вимагати якоїсь конкретики, але я все-таки за зміни. Адже у нас багато відмінностей між Сходом і Заходом, між конфесіями, тому потрібно щось змінювати у сприйнятті ікони.

У Вас впізнавальний стиль, можливо прослідкувати такий аскетизм в кольорі, сюжети здебільшого досить сумні…

Це можна назвати «строгістю», і стосується вона, скоріше, мого характеру Ми сперечалися з друзями іконописцями щодо різних ликів у іконі, вони всі строгі, не жорстокі. Я проявляю строгість до себе, і своїх робіт, це така справа, де Дух не повинен опускатися, потрібно тримати себе в руках, зберігати цю строгість. У роботах намагаються притримуватися такої лінії містифікації, не знаю на скільки це підходить іконі. Багато знаків, які зображую у роботі я не розкриваю, і не розповідати про них. Коли ми вже розповідаємо про це, то воно перестає бути символом. Ми дивимося на шумерське мистецтво, і воно тримає нас у полоні цікавості, завдяки прихованості цих символів.

У Вас цікаву роль в роботах відіграє движок (асист), що моделює форму, особливо обличчя. Ви працюєте за принципом малювання від темного до світлого, так ніби світлом ліпите ту форму, як в іконі?

Мені важливо щоб ці персони були як примари, щоб силует був темний. Можливо, це таке монументальне, звичка спочатку малювати силуети, а потім витягувати образ. Можливо, це такий процес, який я вже не можу контролювати. Було бажання відмовитися від ікони конкретної, бо вона дуже уніфікована. А ці роботи приводять до розуміння, що це реальний персонаж, відчувається контакт із живою персоною, так як ми дивимося на фото своєї бабусі чи дідуся, і у нас з’являються відчуття, що вони живі. Так само і тут, відчуваємо, що це персонажі реальні, що вони колись існували, і ми ніби стояли десь поруч біля них.

Чи будете якось розвивати свої дослідження, цей проект?

Наразі це реалізація місячного задуму. Це може такий скетч, треба буде це обдумувати, працювати над цим. Точно знаю, що буду працювати із закинутою архітектурою. Можливо куплю стару церкву, зроблю собі будинок з неї, це звичайно жарт. Мені цікава тематика не тільки християнських храмів, а й інших кльтових споруд: мечетей, синагог. У нас багато закинутих синагог, тому можливо, в процесі це буде співпраця з кимось, щоб зробити проект в просторі. Можливо там буде розпис на тимчасовій основі, чи монтаж якихось об’єктів.

Ще виникло питання… Деякі об'єкти з якими працюєте часто є тимчасовими… Чи не шкода коли вони зникають, руйнуються, або на їхньому місці з’являється біла стіна?

У світі  нас дуже багато, якщо кожен буде щось по собі залишати – то іншим не буде місця. Сучасне мистецтво працює на тимчасовості, воно залишається, але є перфомативним. Ми залишаємо по собі пластикові стаканчики, які виростають у гори сміття, хоча раніше люди пили із скляних, металевих, дерев’яних кубків…. У наш час надто багато всього продукується… Тимчасовість дуже крута, коли такі роботи зникають – це дуже круто. Це говорить про тлінність всього, навіть роботи Леонардо тому підтвердження. Ніщо не вічне….

Підготувала Мар’яна МАКСИМІВ

Фото: Микита ПЕЧЕНИК