Пліч-о-пліч: як у загальноосвітній школі навчаються діти з особливими потребами (фото)

ІА Дивись.info дізналася, як у Львові функціонує школа, в якій пліч-о-пліч з усіма учнями вже протягом понад 20 років навчаються діти з особливими потребами.

***

— Северинчику, збирайся додому, за тобою тато прийшов, — дбайливим голосом, схожим на ті, що лунають у старих кінострічках, промовляє Марія Петрівна. — А ви поки сидіть тихенько, батьки невдовзі підійдуть.

Але тихенько діти всидіти не можуть: то хіхікають, показуючи один одному смішні гримаси, то вигадають якусь гру: перекидують один одному пенал, ніби це «гаряча картопля». З рук у руки, з рук у руки, з рук у… підлогу. Хлопчинка на візку впустив його. Кімнатою розливається дзвінкий сміх. Школяр, що сидів навпроти, зривається з місця і ввічливо та по-дитячому грайливо посилає «м’яча» до рук хлопця з особливими потребами. Забава продовжується, аж поки до дверей класу не зазирають батьки, які прийшли за одним із гравців.

Школа з досвідом

Це — середня загальноосвітня школа №82, яка вже майже 40 років випускає учнів у світ. Марія Петрівна Дмитрик знає кожен її клас і коридор чи не від самого початку. Раніше жінка працювала тут вчителькою, зараз — асистенткою вчителя. У її обов’язки входить робота з дітьми з особливими потребами.

— У 1996 році відкрилася реабілітаційна кімната, де займаються діти з особливими потребами і я одразу перейшла на виховательку.

Сьогодні школа обладнана ліфтом для учнів, яким важко підійматися сходами через фізичні вади. Старші школярі користуються ним самостійно, молодшим допомагає асистент.

— А як же діти добираються до самої школи? — дивуюся. — Дорога до неї не дозволяє вільно пересуватися усім без виключення.

Утім Марія Петрівна, як справжня патріотка своєї роботи, спішить заспокоїти: для таких учнів з дому до школи курсує автобус, який доставляє їх на уроки вчасно. Декого ж батьки підвозять особисто.

Асистентка кожного кроку

Робота асистентки має свої особливості, зауважує при розмові Марія Петрівна та постійно прагне показати матеріали, із якими працює вона та її учні. Очі ж її говорять, що жити без цієї роботи вона вже не зможе.

— Ходімо зі мною, я вам буду одночасно і показувати, і розповідати все, — зазиває пані Марія та швиденько веде шкільним коридором. — З асистентами у нас займаються тільки учні 1-4 класів. Один асистент веде одного школяра, переходить із ним із класу в клас, доки не випустить у середню школу.

Вправними рухами Марія Петрівна відмикає клас з «логотипом» візка. Це — реабілітаційна кімната, куди дітей з особливими потребами переводять асистенти, коли ті втрачають увагу до уроку.

— Асистент має бути присутній на всіх заняттях з такою дитинкою, — пояснює Марія Петрівна тоном, ніби викладає якийсь новий матеріал своїм учням. — Коли я бачу, що школяр починає вертітися, відволікатися від того, що викладає вчитель, я забираю його у цю кімнату.

Реабілітаційний клас — це ніби дитячий куточок і спортивний зал в одному. З одного боку тут іграшки, розмальовки, магнітна дошка, з іншого — тренажери, на яких можуть займатися школярі з особливими потребами, аби відволіктися від навчання. А ще це — такий самий навчальний клас. Біля вікна на своїх учнів чекає парта, біля неї — візок і звичайний стільчик.

— Робота асистента полягає у тому, щоби допомогти діткам навчитися тримати ручку, олівець, показати, як користуватися зошитом, пояснити, як підбирати кольори тощо, — ділиться своїми обов’язками пані Марія та тягнеться на верхню полицю шафки, аби дістати якийсь коробок. — Наприклад, у першому класі на вивчення однієї букву виділяють два-три уроки, а ми з ними мусимо довше вивчати цю букву, щоби її краще закріпити.

За кілька хвилин клопоту Марія Петрівна все ж дістає бажаний коробок, навіть кілька, і починає екскурсію ящичками знань. Тут заготовлені наперед кольорові цифри-зозульки, картинки зі складами, з позначками приголосних і голосних, банани тут — для лічби, пазли —для розвитку моторики…

— Ще ми маємо на кожного школяру окрему папку. Тут є інформація про нього, досягнення, зауваження – все-все, що потрібно, — каже Марія Петрівна.

— Але ж школа — це не тільки уроки, — зауважую я.

— Звісно! Асистент перебуває поряд зі своїм учнем протягом всього дня у школі. На перерві ми слідкуємо, щоби вони ходили до їдальні, спілкувалися з іншими дітьми, тобто були присутні при всіх шкільних моментах.

На користь усім

Складається враження, що про стосунки між учнями з особливими потребами та іншими школярами пані Марія може говорити годинами. І всі ці розмови — у позитивному ключі.

— У нас немає конфліктів між дітками, з огляду на певні особливості окремих. Усі добре спілкуються, граються. Ми спеціально об’єднуємо дітей у групки, не виділяємо учнів з особливими потребами в окрему, аби всі здружилися, соціалізувалися.

Марія Петрівна переконує, що і батьки школярів виступають тільки «за» те, що у школі є інклюзивні класи. Бо ж так діти вчаться співчуттю, взаєморозумінню і поваги до інших. А діти з особливими потребами відчувають себе повноправною частиною суспільства, якою вони і є.

— У нас є гіперактивні діти, діти з порушеннями рухового апарату… Під кожного індивідуально підбирають асистента, тому проблем не виникає, — наголошує все тим же повчальним тоном вчительки Марія Петрівна.

Читайте також: Інклюзивна освіта: чи готові загальноосвітні школи прийняти особливих дітей

Вона — одна з тих, хто позитивно оцінює ініціативу Кабміну з 1 вересня 2017 року припинити набір учнів до підготовчих та перших класів спеціальних шкіл (шкіл-інтернатів) та забезпечити умови для навчання цих дітей у спеціальних або інклюзивних класах загальноосвітніх навчальних закладів.

— Це підтримка дітей і батьків. В інших дітей буде виникати співчуття: хоч я маленький, але можу допомогти своєму товаришу. А діти з особливими потребами дістають велике задоволення і відчуття, що вони такі самі, як і всі діти.

Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО